Мікроблоґи

суботу, 2 травня 2015 р.

Питання кордонів.

Чому усіх, блін, раптово осяює, надихає чи провокує якась думка, ідея? Чому люди загоряються і горять нею? Чому мене ніколи так нічого не спонукає до дій? Апатія? Абулія? Насправді я просто дістався своєї межі.

пʼятницю, 1 травня 2015 р.

Аби дожити.

У мене є страшне передчуття, що ця весна і це літо зробять мене найсамотнішою і найсумнішою людиною у світі.

понеділок, 16 березня 2015 р.

Померти простим.

Ну, ось я знову пишу сюди. Немає з ким про себе поговорити, тому пишу у простір. Зараз такий жахливий стан: апатія і розлад психіки просто. Цілий день слухаю одну пісню і страждаю. Не знаю чому навіть, хочеться просто викинутись, розпластатись по землі і вмерти так просто і непомітно, простим і бідним, щоб після мене лишився тільки мої нікчемні доробки, записи і дешевий телефон. Уявляю собі зараз, як він дзвонитиме уже нікому, і як це буде пусто і безсенсовно, і люди дізнаватимуться про мою смерть по черзі, і звістка буде поширюватись подібно вірусу, аж допоки не закінчаться всі люди, які мене колись чули чи знали. Дрібними спалахами у пам'яті вони з'являтимуться задовго після того як епідемія вже вщухне.

Хочеться розірвати собі груди і викинути серце, легені і шлунок: все те, що тисне саме зараз і заважає жити. Forgive me hero, I cannot stay, they cut off my tounge, there is nothing to save. Життя яке здавалось тільки починає ставати на місця раптом повернулось до мене, так що насправді тут немає за що триматись і немає нічого вартого зберігати. Сенси зникли, у голові пусто і боляче від диму і інших стимуляторів. Дивлюсь стародавні мультсеріали, які колись підлітком починав дивитись, і сьогодні ці спогади і відчуття спливають, навалюються, як хвилі. Проте вони такі ж пусті, як весь світ навкруги. Everything is illuminated. Nothing is illuminated.

Хочеться писати ще і ще, але я так погано себе розумію, так погано розумію, що відбувається, так не впевнений ні у чому, що руки просто опускаються і здається, ніби це та сама ситуація, коли виходу немає, але вихід є; якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, якби я сьогодні помер, я б хотів перед усіма нескінченно вибачатись, перед батьками і друзями, і знайомими, за усе хороше і погане. Моя совість і моя душа - вони вбачають у мені тільки субстанцію, яка не лишає нічого у цьому світі, окрім тривоги, зла і нескінченних непорозумінь. Як я можу нести у світ щось розумне, коли я сам не розумію нічого?

середу, 26 листопада 2014 р.

Щоб звучало.


Ну, ось я знову пишу сюди. Я вже був подумав, що ніколи знову не наважусь. Коли все нормально і є що робити, дуже важко формулювати свій власний стан у тексті. Цілий день знаходжусь під враженням від біографії пана Франца Кафки. Здається, цей єврейчик такий схожий на мене, навіть манера відображати свій внутрішній стан у нього така ж, тільки дещо мужніша й звичайно колосальної якості.

Як у мене справи? Якщо оповідати все з самого початку - це вийде ду-у-уже довго і, мабуть, цікаво, та мені лінь так багато друкувати; якщо ж говорити про конкретний момент: то не дуже, відчуваю себе вирваним із часу, немов закинутий якнайдалі, на південний полюс, де мене все ж таки оточує щось живе, можливо навіть розумне, але достукатись до нього я не взмозі. Я не знаю як це пояснити: просто здається, я втрачаю здатність спілкуватись із людьми. Відчуваю себе нестабільним, ненадійним, тому думаю, що не маю права вимагати надійності, стабільності, а тим більше довіри від кого-небудь взагалі. Вам, дорогі читачі, якщо за останній місяць ви не розбіглись, можливо не зрозуміло, але мені просто треба було вигукнути цю фразу у простір.

неділю, 9 листопада 2014 р.

Virus.

Відчуваю себе маленьким і вразливим. Нікчемним, мікроскопічним вірусом, який селиться у головах людей, множиться, поїдаючи думки і почуття, передаючи їх собі й у кінці кінців самознищується; вірусом, що паразитує у живих, щасливих людях, усіхнених обличчях та закоханих серцях, а лишає за собою пусті оболонки-тіні, загублені у часі й навряд чи матеріальні. Валяюся на ліжку: сам-один у всій квартирі, почуваюсь неприродньо самотнім і невільним одночасно; здається, я не маю ані сил, ані права встати звідси.

неділю, 19 жовтня 2014 р.

Я думаю.

Людський мозок здатен на страшні речі, від здатен створювати образи і пов'язувати час, моменти, гутрувати їх і створювати твою власну ілюзію невипадковостей, спотворювати дійсність. Ти думаєш постійно, ти не можеш від цього нікуди подітись, ти воюєш сам із собою; тебе хвилюють речі, які знаходяться поза твоєю уявою; тебе задівають речі, тобі не підкотрольні; ти залежний від власного мислення.