Думки медуз.

Я валяюся майже без сил. На одному місці, у своєму ліжку. Традиціоналіст. Сука. Удома нікого. Атмосферу нагнітає Шопен і якийсь французький інді з рок-н-ролом. Читаю блоґ свого друга, чи заочно друга. Давно вже не списувались. Так у нас з ним завелося, що я звертаюся до нього тільки з запитами на "крутий фільм" або по якійсь іншій херні. Навіть жаль якось.

Настрій такий, що думаєш, хто всі ці люди фотографії яких я бачу щодня перед собою? Хто всі ці люди, які тут ходять? Що я тут роблю? Я стою чи сиджу? Трохи притрушений чи що. Тільки зранку здається, я їв пасту із чимось м'ясним. І вже ніч. Написав перший розділ курсової. Нарешті процес пішов. Грошей немає: треба шукати собі кляту роботу, мабуть, бо мої запити незримо починають рости, люди навкруги змінюватись і от мені вже треба купити новий одяг, бо старий нікуди не годиться, ходити на пиво щовихідні до друга, обкладатися книжками, мати безперервний доступ до мережі.

У мене таке дивне відчуття, ніби я риба і пливу за течією, навіть більше, я - медуза. Я просто не контролюю свій рух. Майбутнє наближається так швидко, ніби я лечу на якомусь шаленому потязі до світла у кінці тунелю, такого сліпучого, що розгледіти, що там, за ним, фізично неможливо. Мені треба щось із цим робити: вдягнути сонцезахисні окуляри, осліпнути; я не знаю. Життя іде так не за планом, воно просто іде, насираючи на твої амбіції і бажання, замітаючи слід так непомітно, без жодного доказу, ти не можеш навіть довести кому-небудь, що секунду назад ти існував так само як зараз. Немає свідків, немає відбитків пальців, немає таємних кодів. Ти просто безсила жертва часу і обставин. Може, мене й не існувало якусь секунду назад?