Опісля потягу.

Приїхав додому. Нікого немає. Тут прохолодно і тихо. У маршрутці їхав один, вимучений після 12 годин без нормального сну у нічному потязі, земля на полях чорна і похмура, стоїть туман, де-не-де пробивається зелень. У далині ледь сивіють старі кургани. І так одиноко було, вже сумую за усіма людьми. Навіть за Валею трохи. Нагрію собі рису, поїм чогось, може, полегшає. Кіт до мене лащиться, такий жирний і пухнастий. Хочу заснути на два тижні десь. 

Welcome home.

Валізи. Стерво.

Їду додому. Сьогодні. Трохи сумно якось, наче назавжди. Вже все зібране. Ноут тільки лишилось скласти. Подарунки куплені. Але їхати не хочеться: чи через те, що останні тижні були просто неймовірно крутими - а там сірі канікули із батьками, валянням на ліжку, поїданням усього і котами, чи через кляті потяги, які я ненавиджу, чи через те, що треба ворушити своїм задом.

Тим не менше, завтра я вже буду в Херсоні, так що бувайте усі кияни і зустрічайте мене херсонці :)

Обсесія.

Якось почуваюсь непевно. Здав сьогодні останній у цьому році екзамен та передостанній на зимовій сесії. Отримав "чотири". Взагалі цього року відпрацював нормально, жодної трійки, поки що. Але якось все одно недобре. Таке відчуття, ніби не хочеться їхати додому. Як на першому курсі. Прийшла стипендія: маю накупити подарунків і погуляти трохи, чи що.

Коротше, я не можу зрозуміти чим я не задоволений, точніше розумію, але сказати і обґрунтувати не можу. Хочеться випити чогось. Потусуватись. Вечірку влаштувати. Поговорити. Я утомися від клятих відео-ігор й постійних сварок із Валею. Сьогодні вона вивела мене просто з нічого. Мабуть, сама навіть не помітила, як ледве стримував себе.

Загалом уявляю собі чергову новорічну вечерю, ювілейну, до речі. І аж нудно стає. Бляха, як мені не вистачає усіляких людей. Просто людей: нових, старих, сумних і веселих, простих і складних, аби лише не тупорилих ідіотів з примітивним гумором і мавпячим виразом обличчя. Сиджу в цій жовтій кімнаті, як зародок у яйці, визріваю до наступної депресії і мрію, що все рано чи пізно зміниться.

Інвестування.

Здається, я з кожним днем все більше починаю ненавидіти інвестування, як дисципліну, як процес, як явище, як усе. Цей клятий чувак тупо мене ненавидить. А я ненавиджу його. Амінь.

Піднесення.

Я майже впевнений, що всі мої думки і плани нереальні. Але я надзвичайно збуджений сьогоднішньою ідеєю дівчат, яка, на жаль, тільки-но дійшла до мене. Насправді, було б надзвичайно круто: здається, у мене вже не було тих самих крутих добросусідських відносин, що я вже просто жахаюсь людей.

Можливо, нічого путнього із цієї ідіотської і авантюрної ідеї не вийде, але мені так все одно. Треба йти на ризиковані кроки, треба щось робити, якось рухатись. Я ж хочу вже врешті решт змінити що-небудь. І розказувати не хочу. Боюсь наврочити. Але почуваюсь піднесено, навіть не зважаючи на екзамен, здавати який я взагалі не готовий.

Територія Миколая.

Людей так легко помітити серед темряви ночі: кромішні темні силуети, як вирізи із картини ночі блукають вони, немов сміття, як і ти, викинуте, непотрібне сміття, зайве у будь-якому житті, зайве у будь-якій системі. Овоч. Я п'яний як овоч. Мені так подобаються кришталево чисті думки на хмільну голову. Вони мають надзвичайну цінність.

Із кожним днем темрява над цим світом згущується і все стає зрозумілим і простим, у темряві. Іноді, здається навіть, що люди живуть від свята до свята, аби напитись і забути про те, що вони існують.

Я неймовірно люблю ходити до Ані із Сергієм, бо я йобаний еґоїст і просто почуваю себе частиною чогось цілого у цьому їхньому домашньому хаосі. Сьогодні ще й бачив свого старого-доброго друга Тьому, який виявився офіціантом у пабі. Паб, до речі, крутий, сьогодні на честь Дня Святого Миколая була знижка 30% на все меню. Шикарно (останнім часом часто вживаю це слово) наївся, ще й скуштував фірмового пива на суму не більше ₴50.00. Більше того насолоджувався весь вечір живою музикою інді-кавер-бендом.

Ви навіть не уявляєте який часом фонтан відчуттів мене переповнює, мабуть. Я не здатен виразити це жодним текстом, жодним зображенням, жодними словами, жестами, діями, навіть якщо з'єднати усе у комплексі.

Насправді, зараз слухаю і насолоджуюсь версією Віллі Нельсона відомої пісні Боба Ділана, саундтрека до "Brokeback Mountain", - "He was a friend of mine". Насправді мені все одно, що ви думаєте про це кіно, я вважаю, що воно круте і незвичайне. І взагалі, яка різниця хто із ким спить: не ваше це йобане діло.

Стрес.

Чесне слово, я з цим універом, із усіма цими людьми навкруги просто сходжу з розуму. Як мене взагалі сюди занесло? Чому я не лишився в сраному Херсоні? Ці викладачі, їх на гіляку мало просто: садисти, моральні виродки, ідіоти. Слів не маю навіть. Ведуть себе так нахабно і так зверхньо, наче я чи хтось інший їм чимось зобов'язаний, наче воникоролі і чогось вартують у наших життях. Ти ходиш до них на пари і принижуєшся, носиш тонни макулатури, яка виявляється непотрібною . Хочеться просто усіх їх послати подалі.

Навіть мультики мене вже не завпокоюють. Я, мабуть, після цього універу вийду весь тіпаний і знервований, і кидатимусь на перехожих.

Ісус казав.

Якщо можна почуватись якось більш відразливо самому до себе, то хіба у пеклі. Хочу викинутись із вінка. Або вбивати усіх. Вдарившому тебе у праву щоку підставь іншу.

Двадцятник.

Цей запис я роблю уже 20-річним. Почуваюсь дуже втомлено: сьогодні пережив чотири контрольні роботи, не чую середнього пальця на правій руці. Не від того, що тикав факи універу, а від того, що допізна вчора писав задачі з фінансів підприємств. Зате до кінця життя запам'ятав як нараховувати кляту амортизацію. За вінком сніжить і не надто холодно - ідеальна зимова погода, якою не можна скористатися.

У квартирі тепло, варю макарони, більше розказати нічого.

Запари по навчанню.

Ось тільки-но закінчив пердруковувати чергову порцію табличок. Сьогодні у нас був захист курсача. Оцінок не маю, але захистився непогано. Єдиним паршивим фактором у цьому випадку є те, що я запізно здавав перший, другий та третій розділи і тому відхватив -30 балів за несвоєчасність здачі. Тобто максимум, який я можу отримати тепер - 70 балів, тобто 4. Яких мені ніхто просто так не подарує, насправді.

Завтра (уже сьогодні) також пекльний день: дві підсумкові контрольні роботи, які оцінюються у 50 балів кожна, одна модульна контрольна, дедлайн по доздачі тем із податкової системи, семінар по страхуванню. Може, іщещось, але в моїй голові і ця інфа ледве вкладається.

Почав писати запис рівно о 02:22. Спати не хочеться. Мабуть, закинуся чимось їстівним, послухаю музику, подивлюся кіно зараз, а потім вже посплю годинку-другу. Завтра (шостого числа себто) їду додому. Там мене уже чекає купа всіляких смачних штук, подарунків (чорт, треба і собі щось із Києва привезти), тваринки і хоч трохи відпочинку від клятого навчання. Так, що чекаю вже. Ноута брати скоріше за все не буду, бо й так везти треба купу усього. 

Добраніч усім, коротше.

Реверсія.

Цей цирк у столиці дав мені зрозуміти тільки одне: Україна терміново потребує єдиної ідеї та лідера, який її втілить, або федеративного устрою, щоб прогресивна Галичина врешті решт отримала право існувати окремо, за своїми індивідуальними суспільними законами, до тих пір, поки Схід, Північ та Південь хоч трохи не підтягнуться до їхнього рівня. Я категорично розчарований.

А ми нашу славну Україну...

Я розчарований подіями 29-30 листопада настільки, наскільки це можливо. Таке тотальне спустошення всередині. Ці кляті виродки тупо чекали, поки із десятків тисяч залишаться найбільш радикальні і втомлені, і о четвертій годині ночі розігнали всіх, били і тащили по підлозі, як м'ясо, як скотину; по плитці, на якій ми ж самі стрибали, щоб зігрітись; на якій співали революційних пісень. Я навіть писати нічого не хочу, але думаю, що треба про це писати. Львівські беркутівці - молодці, відмовилися від розгону, знімали форму і йшли до революціонерів, до студентства - цвіту нації, майбутніх інтеліґентів, розбивали їх світлі голови. Увесь народ в шоці: діаспора від Москви до Вашинґтону, українські українці від Донецьку до Львова, від Херсону до Києва.

Якщо цей запис прочитає якийсь європейський можновладець, або терорист, який був би не проти когось пристрелити - можна, в принципі, пристрелити пана Януковича. Ніхто не проти.

Я деморалізований. Повністю. Люди просто хотіли йти далі, не стояти на місці, не топтатися ще й 23-й рік. Всі студенти, серед яких повно журналістів, економістів та фінансистів та політологів, інженерів та технарів, філологів, які навчаються у провідних вишах країни. Всі вони розуміли, які наслідки договору про асоціацію з ЄС: позитивні та негативні, що доведеться будувати правову державу, що буде нелегко. Але стояли ж, розуміючи, що роблять це для своїх дітей, для майбутнього країни. Але, здається, наша влада не може думати про перспективи. Я такий розчарований, що досі в голові гудить обнадійливий і красивий гул революції "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну України гей-гей розвеселимо".

Страйки студентів у Києві.

Київ протестує. І я з ним. Нас багато, насправді. Багато людей висловлює протест удома, дехто їде в Київ і стоїть там на морозі, кричить "Героям слава!", "Революція!", "Молодь нації за євроінтеграцію!". Ти стоїш серед усіх цих людей і почуваєш себе у надбезпеці, немов твій особистий простір раптом розширився. Ти відчуваєш майже нічого, окрім непокори, ти відчуваєш прогнилість усього, що відбувається навкруги, і відстоюєш щось, що вважаєш за потрібне собі. Ніби відстоюєш своє право, тягнеш час і вичерпуєш терпіння владних органів.

Якщо хтось це читає: сьогодні о 16:00 студенти збираються біля червоного корпусу універу Шевченка, а о 18:30 збереться головний мітинг на Майдані Незалежності. 28-29 листопада відбуватиметься саміт Східного партнерства у Вільнюсі, на якому вирішуватимуть чи буде підписана угода про асоціацію з ЄС.

І зовсім трохи із вчорашніх протестів:

 

Крига.

Сьогодні був перший сніг. Такий слабкий, дрібний і символічній. У цій країні твориться щось, люди десь протистують і творять історію: це надихає і оживлює мене від апатії. Люди снують кругом, я перестаю хвилюватись за них - вони моутть вистояти там на холоді, на морозі під слабким, як людське терпіння, снігом.

Мій день завершився кількома успіхами: написаною контрольною роботою з податкової системи, здачею курсача, розв'язком задачі по ПДФО на чорновику, рішенням завтра поїхати на майдан, першим снігом, цікавим плейлистом у сьогоднішніх "Рекомендаціях" від ВК та нормальним настроєм. Зараз спробую подивитись якийсь мультик, щоб трохи розслабитись. Тільки-но прийшов додому.

Каравани.

Я бачу, як поступово я відштовхую від себе усіх своїх знайомих: одного за одним. Як я стаю нецікавим і вичерпним, дерев'яним, гранітним, черствим, залізним, безсердечним, аналітичним центром всесвіту, який синтезує мільярди байтів інформації і потрохи гине. Я - сама безлюдність, пустеля всередині людини, холодна під нічним небом, у якій навіть каміння стріляє, а із живого - тільки змії та комахи. Я - марево із претензією на витвір мистецтва, у містах-привидах, повних церков і адміністративних будівель. Лиште мене у спокої, я хочу просто лежати і не вставати із ліжка, із єдиної своєї константи, виливаючи сюди свої передзимові думки у передчутті пізньооснінньої депресії та неминучого старіння.

Чомусь уявляю саме зараз суху степову траву, яку бачиш ген кругом, коли їдеш десь між Миколаєвом і Коблево, така ледь жовта, перемішана із синім полином та далекими солоними лиманами, які щоразу так радують око, хай навіть ти у спекотному автобусі і тебе нудить від вчорашньої пляшки десертного бастардо із фірмового магазина за найдешевшими у країні цінами. Так іноді приємно щось згадувати, ніби оживаєш. Взагалі, подорожувати літом півднем України - саме задоволення. Сухий потужний вітер зриває з тебе капелюха, підіймає футболку, розпатлує волосся, а ти стоїш на трасі, чекаєш на щось, на спекотному асфальті, із навушниками, які заглушує степовий буран. "Приїхати в Париж, щоб померти" мені завжди хотілося замінити на "Приїхати у степ, щоб померти". Чи навіть просто злитися із цими міріадами запахів трави і низьких сухих акацій, нитками линути кудись вгору, щоб просто розчинитись і куйовдити надалі комусь постійно волосся і залітати у одяг, і зносити капелюхи.

Знову сентименти. Сука.

Балаган.

Анархія хаосу, відсутність прямого підпорядкування, мікроби вбивають людей, люди вбивають планети, математика роз'їдає мозок, мозок роз'їдає тіло, тіло знищує надії, надії знищують світи. Я сиджу і пропускаю через себе тонни безґлуздої інформації, не потрібної. Я на якомусь примарному кордоні пустослів'я і викривлення свідомості, магнітні полюси зміщуються, звуки виходять за допустимі діапазони і далі - лише невідоме. У просторому порталі, де крім егоїзму - лише темрява, у сліпій боротьбі із привидами, із демонами, створеними своїм же підсвідомим сиджу один, не рушу. Не хочу руйнувати всі ці квадратні чорні будівлі навкруги.

Катарсис.

Я не вірю, що комусь вдасться втекти від цього капкану. Ми загинемо там усі. Ми будемо плакати і благати своїх богів про поміч, про заробітні плати вище мінімальних, про податкові пільги та про нормальну музику навкруги. Я так люблю цей світ, я так хочу жити у ньому за своїми законами. Я в пащі цієї грошової круговерті. Я не можу впливати на своє життя. Все, що я знаю і розумію - лиш частина вселенської правди, яка закрита для усілякого конструктивного розуму, я лише хочу не жалкувати про своє життя, про своє існування. Стерво, що мені із собою робити? Я абсолютно ні на що не здатен...

Ступор.

Мені часом здається, що я переростаю деяких людей. Просто не можу більше говорити до них,  немає про що, не хочеться; не можу існувати поряд. Ці люди занепокоєні через фотографії у профайлі, через вибір фарби для волосся, купівлю кедів, слухають російську попсу-клаб-ребчик-шансон; вони відслідковують своїх знайомих у ВК, розповсюджують шлакову інфу. Я просто отупляюся, як камінь об воду знаходячись в їх середовищі, падаю ще нижче. А, може, туплюся сам по собі? Відчуваю розчарованість.

Думки медуз.

Я валяюся майже без сил. На одному місці, у своєму ліжку. Традиціоналіст. Сука. Удома нікого. Атмосферу нагнітає Шопен і якийсь французький інді з рок-н-ролом. Читаю блоґ свого друга, чи заочно друга. Давно вже не списувались. Так у нас з ним завелося, що я звертаюся до нього тільки з запитами на "крутий фільм" або по якійсь іншій херні. Навіть жаль якось.

Настрій такий, що думаєш, хто всі ці люди фотографії яких я бачу щодня перед собою? Хто всі ці люди, які тут ходять? Що я тут роблю? Я стою чи сиджу? Трохи притрушений чи що. Тільки зранку здається, я їв пасту із чимось м'ясним. І вже ніч. Написав перший розділ курсової. Нарешті процес пішов. Грошей немає: треба шукати собі кляту роботу, мабуть, бо мої запити незримо починають рости, люди навкруги змінюватись і от мені вже треба купити новий одяг, бо старий нікуди не годиться, ходити на пиво щовихідні до друга, обкладатися книжками, мати безперервний доступ до мережі.

У мене таке дивне відчуття, ніби я риба і пливу за течією, навіть більше, я - медуза. Я просто не контролюю свій рух. Майбутнє наближається так швидко, ніби я лечу на якомусь шаленому потязі до світла у кінці тунелю, такого сліпучого, що розгледіти, що там, за ним, фізично неможливо. Мені треба щось із цим робити: вдягнути сонцезахисні окуляри, осліпнути; я не знаю. Життя іде так не за планом, воно просто іде, насираючи на твої амбіції і бажання, замітаючи слід так непомітно, без жодного доказу, ти не можеш навіть довести кому-небудь, що секунду назад ти існував так само як зараз. Немає свідків, немає відбитків пальців, немає таємних кодів. Ти просто безсила жертва часу і обставин. Може, мене й не існувало якусь секунду назад?

Hangover.

Я прокинувся з відвертого будуна. Нічого нерозумію, намагаюсь адаптуватись до наколишнього середовища. У кімнаті срач і жарко. На кухні теж срач, наче хтось безпробудно пиячив там із наповпом дні три. Здобив собі чаю, але він гарячий, а мені і без того жарко. У роті нахер усе пересохло. І я мало що пам'ятаю, точніше пам'ятаю все, але як у тумані. Ледь густому такому.

Дивлюся відео і фотографії зараз. Мрію про те, щоб знайти десь гривень 500 і дожити нормально цей місяць, боя реально вже на самому дні. Треба робити курсову, щоб в понеділок усе здати. А зараз - треба знайти щось поїсти. Бувайте. 

Геракл.

Справи добре. Так. Не те щоб прекрасно, бо на завтра треба готувати доповідь і 2 теми з місцевих фінансів, які  проподша по своїй тупості і некомпетентності десь загубила і не виставила оцінок і взагалі у мене нуляка. Тим не менше, сьогодні прийшов на одну пару раніше, бо викладач з інвестування не з'явилася. Знову. А я тим часом прийшов спокійно собі додому, зараз подивлюся серію "Білого комірця", зроблю презентацію, а потім візьмусь за пари. Може, помалюю трохи - у мене сьогодні є час, типу. І курсач зроблю. І гори переверну. Дайте тільки більеш годин у добі.

Знаєте що, давно вже так не спав дві доби підряд. Треба буде якось повторити. Зараз же зроблю хліб із абрикосовим варенням. І поїм. Стоп. Може, зварю макарони із приправами. Круто буде. Вже слина тече. Мої 12 подвигів; плюс-мінус пару.

Нічний фотосет.

Приїхав із нічної фотосесії у Києві, було дуже круто, але здавалося, що якась частина групи чи то соромилась, чи то просто знаходилась в тіні. Але все одно до кінця вже всі розім'ялись і стало добре. Респект фотографу, яка витримала нас і зробила прекрасну роботу, і була така весела, і взагалі. У Києві сьогодні святкують Геловін, поодинокі індивіди одягнені у привидів, відьом і зомбі виглядають просто чарівно.

Тепер про інше: сьогодні вперше побачив Золоті ворота Києва, ще й в ночі, там навкруги такий чарівний квартал, з дуже прикольною, масивною і вишуканою модерною архітектурою; треба буде вдень заявитись туди. Ще був якийсь дивний шпиль, що воно таке я так і не зрозумів, бо пройтись треба було далеченько, щоб побачити: усі казали, що то церква, однак я надіюсь, що це башта якогось особняку. Зараз же подивлюсь на Google Maps. ворота насправді великі і масивні, і круті, АЛЕ там навкруги дуже багато стихійних наметів, у яких продається пиво чи кава, чи рулетики, але вони такі дикі і не вписуються у загальну картину. Прямо поряд із Ворітьми знаходиться пам'ятка природи державного значення - Золотоворітьский сквер, над ким знаходиться купа кованих арок і решіток, по яким, маю надію, влітку плетуться рослини; але, в принципі, і так непогано.

Коротше, чекаємо на фотографії, на можливість поїхати в Київ до Золотих воріт вдень та на п'ятницю, яка вже завтра і символізує прихід вихідних, спокою і алкоголю. Амінь.

Курсач, курсач, курсач.

Я нічого не хочу писати. Ні з ким говорити. Листя потрохи опадає, і це навіває апатію. Курсова тисне - це найбільша проблема на сьогодні. Клята курсова. Нащо їх взагалі писати? Все одно "бакалавр" - навіть не науковий ступінь, а просто назва, яка тобі дозволяє працювати десь у офісі копіювальником чи торгашем на овочевому ринку. Чорт, я випив, здається, замало, щоб говорити про щось впевнено і забагато, щоб розповідати вам про свої повсякденні проблеми. Якби я менше часу витрачав на блоґ, на повідомлення в ВК, на e-mail, на будь-яку іншу писанину, можливо, я б вже накатав не один курсач. Чорт, ця штука не дає мені спати. Точніше, насправді, мені повністю все одне, але від цього і дивно якось. Коротше, курсач - відстій.

Кімнати.

Ви часто зустрічаєте людей, з якими вам приємно спілкуватись? Просто про себе порахуйте кожного, хто не викликає у вас дискомфорту. Я хилю не до того, що таких мало, а до того наскільки приємно з такими людьми спілкуватися. Вони неначе продовжують тебе самого, доповнюють твої думки, починають говорити про те, про що ти не наважуєшся говорити. Ти просто слухаєш їх усіх і кайфуєш, думаючи, що, можливо,саме їх голос ти хотів би почути востаннє в своєму житті. А потім здається, ніби вони всі ненавидять тебе, мені принаймні: занадто гарно говорять, занадто чітко тебе розуміють, а твоє ж кляте уявлення про себе таке захмарне, що неможливо просто бути на тебе схожим.

Мій мозок просто труїться почуттями, просочується кислотою і  параноєю. Я так багато усього хочу і так мало усього вмію. Підірвіть, переверніть цей світ догори дриґом, хай трясеться, хай відчує мою кляту невпевненість: я не почуваю свого майбутнього. Ким я хочу стати? Я ні ким не хочу бути: я хочу ходити, як зомбі, на кляту роботу, приходити і присвячувати максимально купу часу собі. Я хочу взаємності від цієї землі, від цих людей, яких я занадто сильно люблю. Клята непевність, невпевненість, несправедливість. Ми всі вже такі дорослі, що мали б забезпечувати своє життя власноруч. Я ж досі не можу наважитись ступити крок за межі свого панцира.

Black sky, white shit.

Настрій нульовий. Наче витрусили мене, не хочу їсти і пити, не хочу дивитись кіно, не хочу говорити ні з ким. Весь день провалявся у ліжку, немов мертвий. Відчуття таке, мов моє тіло розкришується і від цього стає сумно, а на кухні википає вода. Я нічого не встигаю, бо нічого не роблю, а час не можливо зупинити. Уже скоро треба буде здавати всі штуки, типу курсача, індивідуальних, презентацій та розрахункових. Хто-небудь хоче зі мною випити? Мені останнім часом не вистачає щирих розмов, усе зводиться до якоїсь херні типу жартів чи захоплень, чи хобі, чи політики, чи новин, чи кіно, чи іншого шлаку. Так хочеться поговорити про те у що перетворюється цей світ, пофілософствувати, покричати, послухати вбивчу музику, а потім несамовито сміятись. Відчути себе за гранню, за бар'єром здорового ґлузду, як у старі-добрі часи.

Хочу насолодитися цим світом, хочу жерти його, хочу співати і вигукувати непристойності, хочу малювати графіті на стінах адміністративних будівель і читати газети з красивими обкладинками, хочу лежати із перевернутими догори венами на зап'ястках. Почуваюсь обмеженим у діях, ніби зомбі, якому кажуть як потрібно себе поводити: "Мізки! Мізки! Мізки!". Ламаюся. Перетворююся у велику чорну дірку, викривлюю простір навколо себе і затягую усіх у цю кляту кабалу. Сила тяжіння перемагає мене. Хочу лежати, хочу стояти, не знаю чого хочу. Здається, мені погано.

Mist and myth.

Знаєте це дивне відчуття, коли ідеш пустими міськими вулицями у світлі ліхтарів під легким туманом-дощем, від якого не мокнеш і не сохнеш; із легкою прохолодою, думаєш про те як добре, коли навкруги нікого немає, коли тишу ріжуть тільки поодинокі звуки моторів та вихлопних газів. Реально добре: час розтягується, а світ звужується і у тебе є шанс подумати про все. Ідеш, і тисячі павуків заповзають у мозок. Під дощем, у тумані. Вішаєш перед та позаду себе димові завіси, розсипаєш бите скло і танцюєш  свої дивні танці поки ніхто не бачить. Ми всі дивно поводимось наодинці з собою.

Недоречність.

П'ю звичайну кип'ячену воду із крана. Вже лишилось 7 годин і 35 хвилин до того моменту, коли я почую сигнал до початку якоїсь чергової ахінеї, яку мені прагнуть видати за освіту, навчання, будь-що, але не називають усе своїми словами. Чому нам не поговорити про актуальні події; про світ, який змінюється; про наше майбутнє? Чому не почути фатальні нотки у власних голосах - ми всі мерці. Ми всі мертві - зараз чи пізніше. Нам здається, що ми живемо тут і зараз, що нас оточує дикий світ, змінний і неконтрольований. Нам просто добряче вз'їбали мозок.

Іноді складається відчуття своєї випадковості, своєї невідповідності: кінцівки просто замирають і не ворушаться, серце на мить зупиняється, дихання стаж неможливим і ти - просто предмет інтер'єру. Такий безтактний, руйнуєш інь та ян простору, неестетичний, відразливий, нудний. У тебе купа знайомих, купа друзів, але тут і зараз - ти один. Один у ліжку, один у житті, один під цим клятим протягом. Просто існуєш, витісняєш собою повітря.

Я часом так розчаровуюсь від того, що нічого не можу вдіяти із собою і цим світом. Я б зпалив його, мабуть, чесне слово.

Багно.

Дивне життя якесь - ви не вважаєте? Якось щодня стаєш все більше прозорим, кожна нова фраза сказана тобою чи тобі ніби пролітає крізь тебе, не лишаючи по собі нічого. Деякі моделі поведінки, емоції, вчинки, реакції стають настільки відпрацьованими, що навіть не задумуєшся, що співчуття чи сміх,чи погляди навіть стають автоматичними. Ти кожен раз такий самий. Десь всередині закрадається почуття світової несправедливості, бажання винищити усіх і усе. Просто цікаво спостерігати, що раніше, роки два тому, я пояснював людські вчинки домінацією его над суспільним, егоїзмом себто. Тепер, заглибившись трохи у весь цей процес, я помічаю що егоїзм - це недалекість, людська тупість, пережиток. Егоїзм для людини - вже не спосіб виживання, не спосіб самовдосконалення. Він отупляє, створює суспільні ідеали як то сім'я, гроші, релігія - те чим хочуть жити всі, навіть ніколи не задумуючись, що можна не менш щасливо жити інакше.

Ми в пастці, коротше. По інакшому нам ніхто не дозволить жити - хіба лишається шукати шпаринки. Уявляєте собі життя без грошей, я маю на увазі не грошей як еквівалента, а ширше - без економічної вигоди. Коли люди просто діляться без умови рівнозначності обміну і всі живуть щасливо. Це так дико звучить, правда? Типу ідеального суспільства, якого ніколи не може бути, бо знайдеться якесь гниле стерво, що таки буде обмінювати блага на умовах вигоди. Гниле стерво. Кажу так, ніби ми зараз так усі не живемо. Усі - гнилі. Усі - стерво.

Учора був у Києві, походили трохи містом. Потім приїхали, покурили кальян, випили пива, потім вина, круто було коротше. Фотографії з прогулянки, якщо такі знайдуться, викладу пізніше, а сьогодні у мене апатія - не чіпайте мене.  

Подвійний бургер із планів.

Звичайний тиждень собі був. Тим більше, що у четвер мене не було на парах. Якось так вийшло, що маю купу планів. Ось на ці вихідні з Дімою та Анею їду до Києва. Буду випробовувати на них свої знання навколишньої території. Сьогодні пообідали в Burger Club, там бургери хоч і не смачніші від маківських, проте складають враження більш натуральних та їстівних, по дорозі зустрів сусіда, який стояв чекаючи маршрутку - їхав додому - він мене ще пригостив шоколадкою. Коротше, я не голодний. Єдиними проблемами у моєму житті лишаються пошук грошей, податкова система та курсова робота.

Фактично нічого нового за останні дні не сталося: до Ані приїхав врешті Сергій, вчора випив два кухлі пива, а сьогодні планую вес день дивитись "Франкліна & Беша" - серіал такий собі, але краще ніж нічого.

Скелети проституції.

Понеділок не був, як зазвичай, пекельним. Усього дві пари і ті лекції. голодний весь день ходжу: з'їв зранку Snikers, а після пар - круасан із шинкою та сиром. От і досі живу на цьому. Якось, сам не знаю як. Хлопці повію замовили, а, може, приколюються. Доведеться їм на годинку кімнату звільнити. Вони такі малі ще. Так і хочеться штампонути: "Я в їхньому віці собі такого не дозволяв". Але, це, мабуть, нормально. Я теж у свій час робив багато такого, чого собі не дозволяли мої батьки. У будь-якому разі це навіть на краще - піду нарешті на кухню, чогось приготую. Тільки-но Штрауса слухав, зараз - час реґґі. Під цього Марлі так і хочеться вина чи рому звідкись звідти - з Центральної та Латинської Америки, Куби, Ямайки, Південних Штатів.

Написав самостійні з податкової. Залишилось роздрукувати ще дві завтра, вивчити 4-ту тему і можна спокійно відпочивати. Завтра важливий день - круглий стіл об 11:00, театр об 17:00, футбол об 21:00. Завтра ще хочу перед театром взяти квитки на потяг додому. Хочу з'їздити на вихідних, бо на наступніприїжджає Тім - чувак зі Львова - і ми плануємо трохи гульнути; а нашу нічну фотосесію з вихідних як раз перенесли на вечір четвера.

 

Був у Києві вчора. Так багато погуляв. Маю кілька красивих фото, але переважно вони були невдалі. Лишу все ж таки тут кілька. Насолоджуйтесь.

Золото.

Шматок лісу чи парку.
Вигляд з балкону.

Надворі так гарно. Просто надзвичайно, дивовижно, прекрасно. Усе у золоті кленів та дубів і міді вишень та хмелю, і темних густих смарагдах сосен. Я почуваюсь втомлено, однак задоволено - сьогодні був нормальний день, навіть хороший. Треба починати писати курсову, треба щось робити, напевне. Але наступні два дні я повністю присвячу собі. Поїду в Київ за листівками, може, в Пирогів, пройдуся Ірпенем, пофотографую, приготую чогось смачного, читатиму книжки, дивитимусь кіно. Кайф. Я вже уявляю це все. Зараз же сходжу за пивом і буде дуже круто. І час від часу споглядатиму в вікно на цей прекрасний ліс у тумані. Насолоджуватимусь життям,чи хоча б думатиму так. Реально ж відпадно!

Прямо до Пекла.

Люди в автомобілях викликають у мене технофобію і алергію, відчуття відчуженості від світу. Вони непереможні у своїй хітиновій броні, у своїй криптонській шкірі; шукають єдино правильний шлях, як релігійні послідовники, ідолопоклонники, члени братств; культ. Переміщуючи себе і свою особистість від ресторану до супермаркету, аби нескінченно споживати. Аби вічно вертітися у рамках цього світу, створені кимось конкретним чи усіма разом. Гроші, гроші - щодня чуючи про них, читаючи про неймовірні суми, надскладні назви простих речей починаєш ненавидіти це все просто на просто.

Самогубства скоюються на 50% частіше ніж вбивства. Дурні, безмозкі люди? Ван Гог, Сенека, Єсенін, Маяковський, Хемінгуей, Кобейн, Хвильовий, Фрейд, Гітлер в кінці кінців. Не схоже на перелік тупих закоханих до без тями дівчаток. Скоріше за все люди просто втомлюються від себе. Я не знаю як це пояснити. Життя просто стає нудним. Не у плані відсутності барв, а у плані стовідсоткової впевненості у завтрашньому дні. Люди просто пливуть за течією і припливають, типу.

Фотографії, вино, дим і магія.

Ці пари змушують мене регулярно відчувати страх. Цілу низку комплексів. Сьогодні неділя. По ідеї  я маю відпочивати, однак завтра вже в універ і треба хоча б щось підготувати. Вчора пускали мильні бульбашки із кальянним димом всередині: таке магічне дійство. Зараз ось тільки прокинуся. І вже купа думок і справ. Не хочу нічого. Не хочу нічого робити, нікого бачити, ні з ким говорити: будь ласка, лишіть мене помирати тут одного, я буду чесно слухати відстійну музику і дивитися мило, поки мене не знудить, або поки не стану настільки мізерною істотою, що мене можна буде намазати на ваш вранішній тост.

Сьогодні, може, на каву піду кудись. Так давно не був у кав'ярні. Або у МакДак поїду, або ще кудись. Не знаю.

Учорашня фотосесія пройшла успішно. Всі, здається, задоволені і щасливі. Багато цікавих фото, багато дивних, збочених і багато шаблонних. Але так потрібно. Фотограф - сама милість, вона дуже люб'язною була, адже у нас невелика група і їй працювалося достатньо легко. Будемо чекати на фотографії.

Зараз хочу тільки у ванну і поїсти.

Ноу-хау.

Такий втомлений, наче по мені пробіглося стадо бізонів. День просто кошмарний: вирішив проспати першу пару, бо преподша зазвичай не приходить ніколи. А тут, бляха, прийшла: уявляєте? Аня ще й наступну після того вирішила проспати, бо на ній ніколи не перевіряють. А тут перевірили, ще й мене чіпали, мовляв: "Ей, ти хлопчик з бородою у сірій хуйні і рубашці, ким ти хочеш стати і що зробити?". Потім був семінар по страхуванню, на який всі прийшли підготовлені. А препод не з'явився. Пиздець. Потім дуже нудна лекція ні про що і про все, на якій лекторші постійно щось не подобалось. І мені теж постійно щось не подобалось. Коротше, емоційна синхронізація. Четвертий курс все більше нагадує мені випускний клас, коли не знаєш що воно буде і як його все здати.

Я - йобаний цинік, так заявила мені сьогодні Валя, щоправда потім вона і про себе так висловилася. Але циніки круті і всі круті - циніки. Для мене - це просто механізм самозахисту, показ домінування над певними людьми, мій деспотичний режим управління зовнішнім світом, спосіб підпорядкувати його моїм правилам. В кінці кінців, я не знаю звідки воно у мене взялося, але воно є і нам з вами доведеться із цим жити. Крапка.

Falling apart. Analysis.

Напевне з Валею (чого я знову про неї у вихідний) ми сходимося не у багатьох питаннях. Дуже не у багатьох. Але я, напевне, вимушений погодитись, що транспорт - чи не найкраще місце для "подумати". Сидиш чи стоїш в метро. Просто втикаєш у одну точку і думки пруть. Сволоти.

Сьогодні був у Києві. Лишився на мілині. Знову. Добре, що багато коштів у боргах, які скоро мають повернути. Похавали у МакДаці та Пузатій Хаті. Досить багато наїли. Я порахував навіть: десь коло 1800 кілокалорій.

Людей у кімнаті по трохи більшає. Вони все йдуть і йдуть. Я сиджу і втикаю в комп. Завтра немає семінарів. Алілуя. Хочеться спати, але чисто через те, що завтра одні лекції - ляжу спати якомога пізніше. Присвячу цей вечір, мабуть, іграм та кіно. Як і кожен, взагалі-то. Я іноді лякаюсь своїх думок. Сьогодні щось собі знову розкинув мізками і так злякався. Зовсім забув про всі справи, тому купив тільки джинси. Інше можна й в Ірпені зробити. Настрій сьогодні мені підказує, що я або помру через три тижні або закінчу сортувальником сміття. Ну, ви зрозуміли. Мотлох у голові. Як воно буває. Стільки мотлоху останнім часом. Коли живеш сам ти виробляєш таку модель поведінки, з якою тобі жити найбільш зручно, твій настрій синхронізується, починає підпорядковуватись якимсь конкретним чинникам, подібний синусоїді чи косинусоїді. Коли ти живеш у квартирі іще з 6-ма хлопцями - ти навіть не намагаєшся нічого з собою зробити, просто лежиш чи просто стоїш, чи сидиш. Немає сенсу подобатись усім. Ти стаєш уразливим, бо просто не приміряєш на собі захисних масок. Як живий труп. Як медуза. Як водорості. Як калюжа. Як виразка шлунку. Як викривлення простору. Як присмак спирту. Просто лишаєшся у своєму агрегатному стані, десь між плазмою та повітрям. Стаєш надліквідним, як банкнота.

Хочеться почитати щось дуже-дуже добре. Таке щоб на все життя лишило відбиток. Але відчуття, що книги таким чином можна сприймати лише будучи підлітком. Взагалі, здається, я якось не у потрібному напрямку розвиваюся. Чи на місці стою взагалі. Я нічорта не розумію. Бляха.

Нервовість.

Сьогодні трохи забагато всього. Цілий день нервую. Спочатку проспав і було відверто важко зібратися за 25 хвилин і вчасно прийти в універ. Прийти в нікуди, бо першої пари не було, себто викладача на ній не було. Потім з другої пари мало не вигнав чувак, який влаштував замість інвестування зоопарк, тому нікому не було цікаво. Третя пара ж пройшла непогано. Завтра теж день не з легких. Але якось переживу. ввечері запрошений на вино і кальян. Подивимося, що з того вийде. Ще й Валя весь день діставала. Думав вже, що приб'ю її. Чесне слово.

Монотонна метушня.

Насправді навкруги щось постійно відбувається. Це так незвично, але прийнятно. Постійно якісь нові люди, постійно чути їхні голоси, постійно нові фільми і непередбачувана погода (від якої хочеться повіситись). Сьогодні не пішов на останню пару, бо ще можу пропустити один день. Тепер лишилась одна заява, але я думаю, що не буду використовувати її цього місяця. У жовтні (8-го і 11-го, здається) є шанс поїхати додому або відпочити аж 4 дні. Не знаю, що саме оберу. Хочу також зазначити, що якось абсолютно не готуюсь до пар. Взагалі. Аж страшно стає, як іноді мене проносить із опитуванням. Але вже підбирається страх, що може не вистачити балів у кінці семестру.

Постійно хочу спати. Але не сплю. бо терпіти не можу витрачати час на такі непотрібні речі. Очі постійно червоні від компа і книжок. Довго обирав, які газети (журнали) почати читати і нарешті обрав: "Власть денег" і "Дніпро" - як дві частини мене, одна соціально-економічна, а інша - художньо-літературна. Я знаю, що звучить зарозуміло, але я ж на себе орієнтувався. На жаль, купити в Ірпені "Дніпро" майже не можливо, тому буду їздити щомісяця до Києва. Ще є гарний - "Коментарі" і "Кореспондент". Коротше, я ще подумаю. Було б непогано знайти якийсь цікавий журнал по техніці та гаджетам і з чоловічої моди (бажано українською), щоб максимально бути в курсі усього, що тільки можна. Тому, якщо знаєте про щось таке - пишіть в коментах. Ця манія колекціонування мене знищує. Збираю усілякий мотлох у кімнаті й у голові. Нащо мені стільки всього?

Суп із сивини та журби.

Зварив суп із плавленим сиром та лапшею. Вийшло дуже класно, але настрою чомусь немає. Може, тому що сьогодні гарна погода саме для поїздки в Київ, а єдина людина, яка б могла поїхати туди зі мною заради "пофоткати" - зараз уже в Києві і хаває в МакДаці. Я не проВалю, якщо що. Дуже багато всього хочу одночасно, але не дуже бачу шляхів реалізації своїх мрій. Хоча є один - піти на роботу, але я не хочу. Подобається жити на стипендію, не хочеться приходити пізно з роботи і бачити, що всі вже вдома і щось пропускати постійно. Знову бути не в курсі. Щодня дивлюся на себе в дзеркало і думаю: "Бляха, я вже дорослий до чортів, а почуваюся, як 15-річний". Не знаю круто це, чи відстійно.

Почав знову читати збірку Жадана: дуже важко читати поезію. її не можна так залпом, як прозу. Треба робити перерви, щоб кожен вірш осмислювати і переосмислювати. Хочу солодкого: зараз піду намажу хліб горіховою пастою. Як же кайфово на вихідних.

Занурення.

Барабани, сурми, фанфари, куранти, електрогітари. Все що можете - вмикайте, бо, здається, клята нескінченно погана погода мене врешті перемогла. Дивлюся кіно про флегматичних малих зі своїми клятими підлітковими проблемами; п'ю чай, хаваю солодощі тоннами, слухаю Green Day. Гляньте, до речі, "Субмарину", ніяких вульгарностей чи збочень, проте багато гарного одягу й ідей, як провести час. А ще неймовірний британський акцент.

Зараз настрій трохи краще, бо кіно класне та й шоколад добрий. А ще в мене є крута ложка-заварник, не можу пояснити точно, але там є таке відділення, в яке засипаєш чай, закриваєш його і кладеш у воду. 

Зараз, мабуть, доб'ю газету і почну читати щось із нормальної літератури, яка не змушує мене так критично дивитись на всі події, що відбуваються навкруги.

Сумомудацтво.

До чорта харять люди, які помішані на саморозвитку. Читають усіляку хуйню, літературу сумнівних людей, про яких ніхто не чув, займаються самонавіюванням, самостимуляцією, аномальною активністю, ініціативністю. Хочеться їх на місці прибити. "Self-improvement is a masturbation" - сказав колись надвлучно Тайлер у "Бійцівському клубі". Всі такі перфекціоністи, що аж нудить, дивляться голлівудські бойовики та недоумкуваті драми, мріють про щасливу сім'ю і ходять щовівторка та щосуботи до спортзалу. Справжні претензійні гівнюки.

Сьогодні вирішив купити пресу якусь. Для розширення кругозору. Виявилося, що українська газета вже вмерла. Але я мужньо тримався і купив вересневий "КорреспонденТ".

Не найкращі настрої.

Я дуже швидко починаю довіряти людям. Я лінива скотина. Вже третій тиждень, а я все не можу включитися в роботу. Не готуюсь до семінарів, тільки валяюсь у ліжку, читаю, граюсь в ігри та дивлюсь кіно. Мрію про стипендію ще часом. Здається, ніби мене затягує до низу гігантський потужний вакуумний насос, сипучі їбучі піски. Щось настрій скаче, зранку хотілось бігати шалено, щось робити, обіймати різних людей, читати вірші про природу, запускати повітряні кулі, співати і танцювати; а на вечір, ніби  рікою зняло, лишилась апатія і бажання руйнувати.

Я, мабуть, трошки псих чи не так?

До речі, прийшла посилка із 11-ма кілограмами хавчика, багато солодкого і м'яса. Таки є трошки щастя у цьому світі. На обід собі приготував макарони із сиром, домашні котлети, а на десерт - чай із солодкими трубочками. Кайф. Gfranq чомусь погано вантажить сторінки, тому скоріше за все подивлюсь якесь кіно. 

Анабіоз.

Безумовно, плагіат Марчука.

Я люблю читати українських авторів, споглядати українських художників і слухати українських музик. Не тому, що в мені живе кляте відчуття патріотизму, і не тому, що я хочу цим щось доказати чи підтримати,чи висловити. Не тому, що я якийсь бандерофіл чи русофоб, чи двинутий. Просто я читаю книжки, можливо, не такі досконалі, як у французів чи шведів; розраховані на вужчу аудиторію, але в яких описуються події мені зрозумілі. Лю́дські назви вулиць, на яких я, навіть, можливо, бував; місця, міста, назви і географія яких мені знайома, люди, менталітет яких я вивчив, вчинки яких адекватні; атмосфера, яку я переживаю чи пережив. Революції, внутрішній протест, фізична неспроможність - те, що усіх нас об'єднує. Митці найперше відчувають цей тотальний крах. Крах системи і крах моралі, крах усіх координат і крапок над "і". Вони сенсативні і чуттєві до будь-якої зміни у суспільстві, шукають причину-наслідок, пророкують/прогнозують.

У Європи свої проблеми: брак ідей, збіднілість людських відносин, параноїдальний страх перед окупацією, соціальна неврівноваженість. У Росії свої одвічні: дурні, дороги, водка, надмірний економічний розвиток, холодна війна, розриви у розвитку регіонів, політичні розчарування. У Америці, Австралії. Африки, Азії, навіть Антарктиди свої. У нас - свої. Я не проти для розвитку уяви читати іноземних авторів, це надкорисно. Проте щоб реально розуміти фізику та метафізику світу площею 603,7 квадратних кілометри, треба читати книжки про та родом звідси. Карпівських пострадянських панків, Дашварівських селян-педофілів та подільських голих геніїв, Жаданівських п'яних провідниць та шахтарів. Ці люди не акцентують уваги на подовбаний післязимовий асфальт, який є таким за замовчуванням. Вони не пишуть про красу тополі чи мальви восени. Вони бачать відблиски сонця на вікнах і голубів на дротах, відкидають лобізм національної ідеї, зводять її нанівець відвертими відкриттями - немає України у українців. Є українці й держава, в якій вони живуть. Немає національної свідомості, є типовий набір поглядів, який прийнято вважати "свідомим". Немає мови, бо немає свідомості, є лише дерев'яна ополячена і русифікована тисячу разів говірка. Немає єдинства, немає нічого. Крах і страх. Відтяті голови.

Я не хочу образити почуття своїх співвітчизників, але чи не здається вам, що ми стоїмо у такому глибокому застої в усіх сферах нашого життя, що з дня на день наступить надпотужний колапс? Задовбало вже на кожній парі, коли викладачі запитують: "Які галузі українського виробництва можуть конкурувати із європейським та євроазійським продуктом?", зустрічати мертву тишу, непевні спроби вимовити "кондитерські вироби", "гірничий промисл" та "металургія". У ці моменти просто вибиваюся з колії й жахаюся. Не почуваюсь у безпеці. Ніколи. Маслоу би розплакався.

Усміхнені обличчя.

Люди, які постійно всміхаються. Таке відчуття, що вони вигадують собі щось у своїх щасливих головах, малюють якусь незабутню, вічну картинку і вірять їй. Постійна посмішка - ознака обмеженості; усі найкращі люди мають зажурені очі, понурі обличчя, хворобливу шкіру і регулярно відстійний настрій. Люди, які постійно всміхаються, - або займаються самонавіюванням, начитавшись з десяток чарівних книжок по розумінню мови жестів та думаючи, що по підморгуванню лівого ока можуть виявити трирічну патологію печінки; або ж використовують сміх як засіб самозахисту, що власне не підносить їх на щабель вище, а лише показує, наскільки далеко зайшли люди у бажанні відокремити та відгородити себе та свої почуття від собі подібних. Люди, які постійно всміхаються, лякають мене; вони виглядають, ніби прийшли з іншої планети, наче вони знають щось таке, що ховається від мого ока і вуха, і рук, і язика, і носа, і волосся, і думки, і серця, і легень. Вони живуть собі, усміхаються, знову живуть, а коли зустрічаєш їхній погляд - вони здаються найсумнішими людьми у світі. Хто знає, може десь у темних закутках вони ховають своїх скелетів і демонів, залякуючи їх і не випускаючи ніколи, аж допоки не зустрічаються своїм втомленим від радості поглядом із кимось, хто відкриває усі двері, зриває фіранки і відчиняє вікна, зазиваючи усю нечисть на шабаш, викликаючи по одному у мілісекунду, щоб за коротку мить зустрічі ваших поглядів побачити і прочитати з їх німих вуст цілі новели, сатиричні памфлети зіткані зі страждання, запитань та тупого болю. І ти просто розумієш, що нічим не можеш допомогти. Зараз принаймні.

Перлина біля моря.

Я тут дописав розділ про Одесу в U-trip, вийшло не більше і не менше, як 16 000 символів. Довелося вкрасти кілька фоток Тіни (зокрема фото ніг), так що вибачайте - не всі мої. Частину ви вже могли бачити у мене в ВК, якщо знаєте, хто я такий взагалі. Коротше, читайте і коментуйте.

Сьогодні матч Англія-Україна. Чи краще Україна-Англія, бо гратимуть у нас, в Києві, в якихось десятках кілометрів від того місця, де буду знаходитись я. У свою чергу я зібрався іти в фан-зону, яку хтось добрий організував в Ірпені. Маю надію, що це безкоштовно, бо доведеться мені витратити останні гроші на футбол.

DATIARD або що робити на парах?

Знаєте, не те, щоб я хизувався, але реально часом на парах приходять круті ідеї. Просто від нудьги. Зараз я вже вдома, заліз в мережу, подивився картинки, дізнався вартість квадратного метру житла на Воздвиженській, зараз піду щось готувати. Забув, що давно вже хотів відвідати Пейзажну алею, так що на вихідні, мабуть, вирвусь у Київ, чи хоча б Пирогів. Дуже хочу поїхати туди, коли листя жовкнутиме і багрянітиме, мені здається, що я закохуюсь у ту наддревню архітектуру у такому обрамленні. І вам раджу. До речі, забув сьогодні лекційні зошити, так що довелося імпровізувати, щоб не заснути і здавалося, ніби пишу.

Вогнепальні й ножові, трохи наскрізні.

Втішаючи себе час від часу говориш, трохи сором’язливо чи із натиском «стане краще». А може гірше. Насправді буде ніяк. Життя, воно ніяке, сіре, знизує плечима. Воно прозоре, неприкрашене, вироджене із нічого. Просто собі існує, як і все у ньому. Я часом уявляю собі дикий і пустий нічний пляж, коли читаю що-небудь. Я сиджу на ньому сам і водночас удвох – більше нетреба. Уявляю собі екологічно чистий і безпечний цигарковий дим і п’янке вино без терміну зберігання і вмісту спирту. Давно вже не читав вірші, зовсім відвик і відучився. Купив збірку Жадана. Так, його самого. Хоча і терпіти не можу ліричних героїв, ідеї, інкрустовані у текст. Я взагалі люблю більше читати думки, не мемуари, а саме думки людей, не без алюзій, звичайно.  Ця нова книга викликає відчуття якогось чужорідного тіла у моєму нутрі, у моєму мозку. Річ, яка викликає у мене нерозуміння, світ, який я не прагну пізнати. Світ за ґратами, світ людей, чия логіка чи рація мені чужа, чиє переосмислення свободи виливається у якийсь дикий міфологізм, викликає відчуття відстороненості, штучності, непотрібності.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І чого я так погано вмію висловлювати те, що крутиться у мене в голові? Там же цілі дисертації, купа ідей, начал, витоків, домислів. Замість того слухаю всіляку херню і мрію колись навчитись грати на гітарі та зустрітися з автором цієї книги, щоб розчаруватися, може. Неважливо у якому порядку.

П'яний вересень.

П’ю пиво. Завтра у Даші днюха. Хто не знає: Даша – це подруга і колишня сусідка Ані. Будемо щось пити, скоріш за все. Сьогодні теж п’ємо. Здається хлопці купили багато палива, горілки себто. Сиджу окремо від усих. Причину маю, але навіть вам, аноніми, не скажу. Слухаю усіляку нерозбірливу штуку. Багато усіляких штук, насправді. Дуже хотів вибратись в Київ, але не зміг. Чорт. Коротше. Хотів на вихідних кудись вибратись на фото-полювання. Але не склалось.

Здається вже зараз я почуваю себе п’яним. Трохи лишень. Такий типовий дискомфорт у нижній губі і задротство за компом. Нічого насправді не роблю важливого. Пишу короткі речення. Дуже. Тому, мабуть, закруглятимусь із цим і буду вже прощатись.

Анархія поза реальністю.

Дочитав «Anarchy in the Ukr». Вивів для себе багато гарних думок. Забагато, я  б навіть сказав. Говорити щось про таку інтимну річ, як ця книга не має сенсу, інакше довелося б висловити цілу тираду з приводу системи авторських поглядів, нашого із ним незримого симбіозу, немов його голова, його руки на миті якісь ставали моїми, його очі. Я бачив усі ці конструктивні і футуристичні, соцреалістичні, приземлисті харківські висотки-прямокутники; сонце, що червоним світлом відбивалося у їх вікнах, немов у переддень апокаліпсису; усіх цих людей, він яких тхне спиртом і п’яною добротою; а також самого себе, як у кривому дзеркалі, із опущеною головою, брудним волоссям, вельветовою курткою із голосним провокаційним написом на спині: «Жити швидко, померти молодим».

А зараз пробачте, через якийсь час прийдуть разом із Данею заправка та вугілля для кальяну і, можливо, пиво. Бувайте.

Свято на моїх кістках.

Перше вересня. Типу. Все на своєму місці. Я сиджу за комп’ютерним столом, втикаю у ноут. Інтернету немає, тому доведеться схитрити і перенести дату запису під час створення публікації. Подивися два сезони Black Books. І ще дві серії зверху. Там далі аудіо відстає від відео і тому перегляд стає трохи сильно дратуючим.

Учора всадив дві пляшки вина (насправді півтори, бо пив же не сам). Мені нудно. Люди від нудьги спиваються: тому всі письменники, художники, політики та моряки п’яниці і наркодилери.

Насправді, я навіть не підозрював, що у мене на компі стільки голімої музики. Зараз грає Hurts – Blood, Tears & Gold. Не перемикаю тільки тому, що згадується «Rod the Fiend» (здається, точно англійської назви не пам’ятаю), авторства Гілберта Сорентіно. Зараз грає Jack White – Sixteen Saltines.

Чорт. Що його робити?

Boring anywhere.

До мене ось дійшло, що всі типу святкують сьогодні. Першокурсники думають, що у них офігенна група, хтось із друзями, хтось із коханими, хтось сходить з розуму, клеїть дурня, забавляється, п’є, гуляє чи ще що.

Я ж з пляшкою «Бада» прийшов додому і збираюся дивитись кіно із сусідом.

Забудьте. Зараз уже 2 вересня, тільки-но закінчилися пари. Почуваюся напівживим: не скільки через пари, скільки через ахінею, яку мені на них втирали. Чому на 4 курсі ми досі вчимо елементарне визначення «фінансів»?!

Здається, я зараз вмер.

Grave.

Сраний деканат, чи хто там у нас ще такий сраний, продовжив пари на 15 хв. кожну.  Якщо ви тупі або до вас не дійшло, то я не дуже задоволений. Я, між тим, хочу вина і дуже страждаю. Сиджу за червоним нетбуком Ані. Він маленький і червоний. Зараз десь 20:54. У 23:00 зачиняється найближчий супермаркет. Може, куплю ще пляшку. Я, насправді, навіть не пам'ятаю чи є у мене запис із такою назвою як цей, бо на компі у мене під таким найменуванням записана тека із фотографіями. Тим не менше, мені насрати. Ага, це не круто.

Am I loud and clear, or am I breaking up?
Am I still your charm, or am I just bad luck?
Are we getting closer, or are we just getting more lost?

...Let's compare scars. I'll tell you whose is worth.

Попса.

Останні новини серпня.

Я в общазі. Тут весело в принципі. У моїй кімнаті крім мене та нового сусіда нікого немає. У іншу кімнату заїхали двоє якихось чуваків, але я не знаю хто вони. Навіть на ім'я. Та й їх немає зараз, тому метушня з цього приводу не має сенсу. Мені пофіг.

У той же час новий сусід - чувак абсолютно нормальний. Ми розпили пляшку напівсолодкого Монте Руж, потім довго курили кальян (тут мені аж не зручно було - ми витратили усю м'ятну заправку і багато вугілля). Реально довго, Валя навіть з'їздити на зустріч із кимось-там встигла. Ми ж допили її вино і сиділи неспішно розмовляли. В принципі, мені було окей. Потім пішли на піцу і пиво,а потім ще на пиво і Інтернет, але у тому пабові, куди ми пішли на друге пиво, (запишу його в свій Чорний список) нам не продали алкоголь, тому ми обмежилися чаєм.

Накачали кіно різне і потім вночі дивилися. Коротше кажучи, він такий товариський якийсь, і це типу нова людина, і все таке. Ви, мабуть, знаєте, які у мене проблеми із спілкуванням із людьми взагалі.тим більше із новими, але тут все нормально. Навіть підозріло. Тим не менше ми перед сном ще довго говорили. Сьогодні, наприклад, навіть практику мало не проспав (точніше кажучи проспав, але не сильно), аби моя партнерка (по практиці) не додумалася мені подзвонити. 

До речі, про практику - все набагато краще, ніж я очікував. Нас відправили відпрацьовувати третій трудовий семестру у "котельню". Спочатку це трошки злякало, але в кінці ми просто з 3 години щодня прибирали територію навколо тієї "котельні" і йшли собі додому десь об 11:00- 12:00, тоді як інші наші одногрупники сидять до 14:00-15:00, але в кабінетиках (а деякі і ні). Ще нам, на відміну від усіх інших, дозволяють приходити не о восьмій, а о дев'ятій (але це не заважає мені спізнюватись щодня через хронічне недосипання). А завтра (в останній день) нам взагалі можна не приходити. Коротше, підфартило.

Зараз сиджу у Ані: тут тепло, є Інтернет і іноді годують. Можливо, лишуся тут на ніч. У нас дощить,і погода взагалі паскудна. Хочу гарну погоду. Зараз же. Сука.

Не дивлячись на заголовок допису, я все ж таки маю надію на те, що це не останній запис у цьому місяці, бо серпень-місяць як завжди знаходиться в аутсайдерах серед усіх інших за переглядами.

Жалі перед відїздом.

За півтори години буду вже у дорозі. В плані у дорозі на Херсон. Літо було повним пригод різних, за два місяці вдалося двічі побувати на морі, відвідати два прекрасних міста, познайомитися із різними людьми. Чогось, бляха, ностальгія вже. Старію, мабуть. Я тут ось що подумав був сьогодні: вже мало що пам'ятаю зі школи, іноді забуваю прізвища чи імена однокласників деяких. Мені воно не дуже заважає, але ж минуло усього 3 роки, а видається воно - ціла вічність. Хоч би у общазі працював Інтернет, щоб поки нікого немає можна було дописати всі враження.

Навіть не уявляєте, якимпригніченим я почуваюсь. У потязі це минеться.Так завжди.

Третє літо.

Ось прямо зараз збираю речі. Усі до однієї. За традицією уже на останок огляну пусті шафи і зроблю вигляд, наче мене тут і не було. Саме так завжди і почуваюся, - просто дивлюся у напівпорожні полиці, заповнені де-не-де теплими речами і думаю, що повернуся аж взимку, чи восени. Три місяці насправді пролетіли майже невідчутно. Час летить, мов скажений. І якось гірко на душі. Тим паче - сьогодні свято. Слухаю "Я піду в далекі гори" у виконанні Квітки Цісик і застібую ґудзики на сорочках. А потім акуратненько складаю їх у валізу. Навіть трохи ображає вона мене - така невелика, а туди влазить все, чим я користувався протягом 2-х місяців. І навіть трохи більше. Клята валіза.

Такі гарні автохтонні, корінні слова пролітають у пісні. "Діброви", "кичери", "зажура". Неначе вчиш вірші у школі. Мабуть, сьогодні трохи підсяду на ethno.

Привіт із Одеси.

Я не нудьгую, бо мій комп врешті справний. Приїхав засмаглий весь із Одеси, там надзвичайно гарно - вам варто це побачити. Усі враження уже викладаю у U-trip, але писати дуже багато, та й фотографії ще не всі маю. Коротше кажучи, чекайте-чекайте, а то ви щось зовсім зав'яли: 2-4 перегляди в день - це ж не по-людському. Прямо зараз же поставте собі замість головної сторінки цей блоґ, або хоч у закладки додайте ;)

Частину фотографій уже підготував, ви можете побачити їх у моєму профайлі на Джифранкові (ну, або в ВК), але значну частину я випадково втратив, добре, що вони залишились на флешці, але й та не в мене зараз.

Говорю бігло, бо за своїм компом працюється швидше і взагалі все таке нормальне і звичне. Ще й купа фільмів у додаток. Коротше, бувайте і не забувайте читати мене!

Одесо, чекай на мене.

Ви ще не знаєте, але завтра я їду до Одеси: номери замовлені, автобус знайдений, тож пригоди починаються. Якщо чесно, то цей запис мав бути достатньо песимістичним, бо настрій весь день якось не дуже. Але зараз все окей і я такий щасливий, що врешті побачу нове місто, ще й таке гарне і таке, ну, ви знаєте.  Маю надію на гарний відпочинок, тому побажайте мені удачі. По прибуттю, можливо (з огляду на мій поспіх з написанням розділу по Арабатській стрілці), напишу щось у U-trip. Ах. Не можу дочекатись.

Лелеки.

Ось прямо зараз здається, що чим більше живуть люди, тим сильніше вони застряють у своєму минулому. Воно здається світлішим і кращим, ніж сьогодні. По моєму, я просто стою на місці, ступор, тому кожен наступний день сильніше давить на мене. Пора ворушитись, щось робити, знайти віддушину якусь. Я не знаю.

Послухаю народної музики, може, знайду чогось розумного...

Давно вже лелек не бачив.

Нічні параної.

Гладжу кота, сьогодні двічі випадково наїхав на нього комп'ютерним кріслом. Переживаю якийсь внутрішній колапс, ніби все всередині покришилось у гігантській м'ясорубці і лежить собі дуже неестетично. Чогось потягнуло на  якусь дивну альтернативу. "Немає куди себе подіти" - так сказав мені колись хлопець Тіни. Так, немає куди діти себе, починає здаватися, що не вистачає місця у пустій квартирі, не вистачає місця у цьому житті, ніби його зовсім немає. Ти просто блукаєш вулицями із одного кінця в інший, поки не набридне, а згодом просто переходиш на інші. Час і простір - просто не твої - чужі. Ніби запозичене життя, ніби ти сам собі його вигадав і на тому все. Такий стан, вже знайомий, майже нормальний, майже мій; така тотальна невпевненість у наступній хвилині чи секунді, просто собі живеш. Розумієш цей світ до кісток, дробиш його дрібно, а вже потім навигадуєш всього. Зараз вхоплюся за пульт і дивитимусь телек, поки не знудить, може, до ранку. Я, напевно, втрачаю себе. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's go-o-o-o-one. 

Уже хочу спати. Завтра вертаються батьки. Мабуть, треба буде перемити весь бруд, який я по собі лишив. 

Big in Japan.

 

Дожував останню цукерку в цьому домі. Хочу почитати якесь фентезі чи що. Скоріш за все прямо зараз наріжу собі персика і піду собі дивитись телек.

Дні самоврядування.

Взагалі, мені часто потрібно залишатися цілком на самоті. Це дуже організовує, ти відчуваєш володіння своїм часом і не відчуваєш ніяких інтервенцій. Зараз 08:30 і я зробив все, що від мене вимагалося на цей час, тому зараз повністю вільний: можу просто лежати і слухати музику, можу гратись, а можу зайнятись чимось корисним. Тим не менш найважливішим є факт самостійного розпорядження майном і часом.

Запустив кота до хати, а він усівся на мамині стенди, аби не порвав тільки. Сьогодні о 15 з чимось приїжджає Тіна, тому мені треба бути в Херсоні, але я їду набагато раніше, щоб купити білети, здати комп'ютер в ремонт і пробігтись по магазинам, все ж таки до універу лишилось 2 тижні. Паніка. Не хочу. Сьогодні снився якийсь "маркетинг банківських структур" (добре, що такого немає і не буде) - це було жахливо, на першому ж семінарі коронна фраза "Ми сьогодні не готові, ви можете не ставити "0", ми перездамо" просто прокинула мене краще за будильник. А ще снилася революція в норвезькому, здається, парламенті. Якісь дивні чуваки повбивали половину, якусь тітку прив'язали до крісла і розірвали на шматки, а потім напускали крові свого лідера в піалу і пили, креслили нею малюнки. Було жорстоко коротше.

P.S. Ніяк не можу взятись до написання у U-trip про Арабатську стрілку, але все ж таки візьмусь.

Пам'ять. Чуттєвість.

Слухаю музику голосно і дивлюся на прапор Нідерландів, що висить у мене перед носом прямо, попиваю молоко. Вдома поки що нічого, почуваюсь якось піднесено, знаєте, так ніби зовсім скоро щось станеться або зроблю щось феєричне. Це відчуття ще з ночі переслідує мене, так буває коли врешті вирішуєш зробити якийсь важливий крок до ідеї, яку прагнеш реалізувати. Так я почуваюсь перед початком написання кожного нового "оповідання" чи створенням нового сайту, чи цього блоґу навіть. Тим не менш мені зовсім не зрозуміло що ж це - може почну дивитись новий серіал (бо так було, коли я вирішив передивитись всі серії "Друзів" підряд)?

Час від часу мене тіпає, коли згадую свою стару квартиру, хто знає чому я там так довго затримався - майже рік - а мені ж навіть голосно сміятися було не можна. Але що мені там реально подобалось (і в якійсь мірі затримало) - цеп цілковита самотність. Настільки абсолютний пофігізм у всіх моїх співмешканців стосовно моєї долі, такий їдкий і заразний, що перекинувся й на мене. А ще дев'ятий поверх. З якого видно як димить ("палить") місто. У найгірші часи здавалося, що місто моя квартира, та й весь будинок - карцинома, пухлина на тілі міста, як і всі інші будинки. Це дуже надихало час від часу. А ще скільки заходів сонця я зустрічав: просто стояв перед вікном і дивився, можливо годину, на сонце. Було так все одно, що в кімнаті ще одна душа. Я ненавидів усе живе у тій квартирі, крім котика, звичайно. Якось аж ностальгічно. Ще у цьому місці я вперше відчував такі сильні напади хандри, що тривали тижнями. Я пам'ятаю, що найбільш насиченими вони були у період жовтень-грудень. Парочку разів хотілось викинутись із балкону, але ж минулося. Фух, аж мурашки по шкірі - якесь метафізичне місце...

Морські пригоди, анархізм і нудота.

Щось не має якогось бажання писати у U-trip. Поки що. У будь-якому разі позавчора я повернувся з моря весь такий засмаглий і в новому капелюсі, відпочили класно, було багато пива і купання. Їли смачне морозиво, але в основному плескалися у морі. У нас був аж цілий тиждень, тому море навіть вже встигло набриднути, але в останній день воно все-таки підсунуло нам ду-у-уже теплу воду і ласкаве сонце. Були і пригоди, але все зараз описувати не буду - надіюся на натхнення у найближчому майбутньому.

Дуже повільно рухаюсь у прочитанні "Anarchy in the Ukr", головною причиною цього є наявність Інтернету та постійне бажання спати. Тим не менш книга прекрасна, поки що, принаймні, автор описує власну подорож забутими Богом, людьми і усіма іншими створіннями міст і сіл; але які б могли відіграти дуже важливу роль в історії України:  містечко у якому жив батько Нестор Махно, яскравий представник українського анархізму, якому мало не вдалося створити у т.з. Новоросії, Дикому Полі або Південно-Східній Україні, анархічну державу. В принципі, ця книга ніби як підвела мене до думки, що єдиний адекватний державний устрій в Україні - якась комуністична анархія, чи що. Але мені все це ще варто обдумати і трохи про це почитати, щоб казати щось більш конкретно.

У вільний час нічого не роблю, нічого важливого себто: граюся в ігри, кидаю мільйон фоток з моря, пишу цей запис і заколочую молочні коктейлі.

Море.

Сьогодні вночі їду на море. Аж до 31-го липня. Так, що вибачайте, якщо записів не буде, тим паче, що останнім часом вони і так досить нечасті. У будь-якому разі по закінченню подорожі чекайте на нову дестинацію в розділі "U-trip": це гарна нагода для всіх прочитати чи перепрочитати про мої пригоди у Кривому Розі. Так що не сумуйте, скоро буду ;)

Boooooring.

Я б писав сюди, аби тільки щось відбувалося. Насправді мій день проходить досить сумно: їжа, щось допомогти, комп'ютерні ігри, сон і телек. Навіть кіно вже не дивлюсь. Пишу комусь іноді, але й то вже нечасто. Потрохи збираю речі на море і планую як найекономніше зробити усе, що хочеться зробити. Поки що не виходить. Відпишусь ще колись пізніше.

Movie break.

Інтернет глючить. Кіно дивитись неможливо. Тільки у якості 240 px хіба що. Так що у черговий період провантаження вирішив зробити запис. Скоро вже не море. Чим ближче до нього, тим швидше, здається, летять дні. А взагалі - не зрозуміло як вони йдуть. Хочеться, щоб кожен із них тягнувся цілу вічність, щоб встигнути хоч щось. Але все відкладається "на потім". Дуже погано жити так от у намальованому тобою майбутньому, яке ніколи не збувається. Здається, завтра буде краще: віддам ноут до ремонту, куплю плавки і візьму квитки. А післязавтра ще краще: зберу гроші, роздрукую граматику якоїсь мови і почну вчити. А через два дні - стану супергероєм і рятуватиму світ. А, може, світи?

Здається, я не можу дійти до чогось дуже простого. Ви теж так просто втрачаєте купу часу, який, можливо, потрібен для чогось більш важливого?

L'apathie.

Вмираю від нудьги. Що би, бляха, цілими днями робите?! Я сьогодні виключно їв, спав і деьс щось допомагав. Так бездарно витрачати час... Наспівую Боба Ділана і кручуся на стільці. Все типу окей.

...How many seas must a white dove sail

Before she sleeps in the sand?

Yes, how many times must the cannon balls fly

Before they're forever banned?

The answer my friend is blowin' in the wind

The answer is blowin' in the wind.

Ноги.

Сьогодні кумедно звалився зі сходів і порозбивав собі коліна. Так, я знаю, що зараз сьома година ранку і я вже примудрився впасти, але відчуття божественні. Цілих шість ран! Кровоточать, трохи просочили домашні бріджі. Але ж як воно! Немов у дитинстві, коли падаєш із веліка і такий "I'm okay", а сам боїшся, що тебе заженуть додому через твої кляті ранки. Коліна трохи німіють перший час, потім печуть, а коли заливаєш їх перекисом вони шиплять і стають білими. Ви ж розумієте про що я? Здається, цілу вічність вже не розбивав колін. А вони такі гарячі-гарячі.

Думки про дні народження.

Щось треба написати. Видаюся собі напівживим. Просто шатаюся по квартирі, сиджу під вентилятором і слухаю щось незрозуміле. Ту-ру-ру-ту ту-ру-ру.

У мами день народження, тому всі втомлені від приготувань. Я ж думаю, що на днюху навпаки треба якомога менше паритись - піти всім кудись. Так у мене ще не виходило, бо я нуб, і тому парюсь постійно. Насправді ж, знаю по собі, що найкраще взагалі його не святкувати, тоді якось наче не дорослішаєш і один рік повільно переростає у другий, а грані між ними чіткої як такої немає. Типу безболісно і лиш трохи жалюгідно. А моє ж день народження припадає на пік осінньої депресії, яку я дуже відчуваю останнім часом. Тому бажання взагалі святкувати хоч щось - хіба, може, сніг випаде...

Алюзія до собаки.

Так часто зустрічаєшся зі смертю останнім часом, що перестаєш помічати її, перестаєш співпереживати. Хтось десь вмер - і хай собі, всі ж умирають. Сьогодні дізнався, що Простоплеєр змінив адресу і тому міняв посилання на музику у всьому блозі. Для цього треба було перерити усі записи. Натрапив на цей. Так шкода стало, я пам'ятаю її дуже гарно: така біленька, пухкенька, пухнаста, стрибала собі у дворі й ховалася від мене у траві; я привчав її їсти тверду їжу, спочатку молоко, каші, а потім хліб... чорт, а зараз вже більше як півроку, як те старе стерво вбило її. Може, стара вже й забула про свій вчинок, а я досі дуже сумую.

Чому мене не було вдома тоді, коли це все сталося? Вона ж була така швидка, весела; ще навіть назвати її не встигли, здається. А ще, здається, що все таке швидкоплинне. Може, через 20 років я буду вже немолодий і думатиму, що весь цей час пролетів непомітно, як мить. І як його чимось наповнити, щоб кожен день був, знаєте, такий насичений? Як здихатись цієї рутини? Бідна собачка. Може, якщо є собачий рай, вона за мною там дивиться, гризе собі кісточки своїми незрілими зубами. Як дитина, чесне слово.

Щось останнім часом зовсім розклеївся. Не знаю, що воно таке...

He was a friend of mine.

Пишу посеред ночі, бо ніколи ніщо не викликало у мене стільки співчуття до гомосексуалістів, як  фільм "Горбата гора". Так не хочеться псувати собі і всім настрій розповідями про символ зустрічей на природі, про метафоричну сорочку у крові та й інше, що краще виговорюсь: люди -  кляті егоїсти, суспільство - штучне, люди - штучні, їхні кляті звички, звичаї та обряди, ритуали, спосіб життя заважає розвиватися будь-чому відмінному. Наче бур'ян, що убиває окультурені рослини ще у зародку. Я знаю, що порівняння на межі із ідіотизмом, але так і є воно. Якщо ти не підходиш під шаблон - ти зайвий. Різниця тільки у тому, яке відношення склалося у людей до твоєї девіації. Просто іноді людям дуже важко зрозуміти, що орієнтація - це генетика, а не власний вибір, це як колір волосся чи тип шкіри, чи колір, розріз очей...

Сьогодні почув слова одного відомого українського перекладача: "Художня література - обман людей". Так само із усіма художніми творами. Я просто хочу сказати, що навіть трохи жалкую, що фільм не на реальних подіях, бо хотілося б вірити ось так у прекрасну історію "ненормального" кохання, що в буквальному сенсі пройшло крізь роки.

P.S. Все, що я написав зверху і близько не виказує моєї думки. Трохи не вистачає слів, чи що. Фільм не шедевральний, а звичайна собі така драма, яка зворушує і може стати містком толерантності, яким вона стала для мене. Тож, може, якось будьмо усі терпимими.

Вентилятор крутить собі.

Витягування цибулини з землі дуже нагадує виривання волосся. Може, тому "коріння" волосся називається цибулиною?

Крони дерев шелестять, вентилятор крутить свої лопаті прямо мені у нирки. Кішка заглядає з іншої сторони вікна прямо на мене, але потрапити у дім не може через москітні сітки. Я сиджу і не ясно чого чекаю. Через годину дивитимусь кіно, а, може, через дві. А ще, мабуть, завтра - коли нікого не буде вдома. Люблю дивитись кіно сам. Можна кричати і на повну співпереживати.

Сьогодні зі мною спала кицька. Вона собі муркотіла і була дуже тепла взагалі. А вночі прохолодно якось. Я не знаю, що ще сюди написати, окрім як щоразу виливати якусь частину абулії. Треба буде перейменувати блоґ колись на "сміттєвий бак" чи "купа сміття".

Хочеться жити.

Dear, welcome home. You a new but alone. © Bleeding Cherries

Даремність.

Три дні проводжу майже у комі. Нічого не відбувається. Хочу їсти.

Target detected.

Почуваюсь чомусь розбитим, здається, просто знову черговий спад по моїй синусоїді. Далі колись буду сміятись, а зараз - трохи понию. Сиджу на сайті знайомств з іноземцями. Дуже важко шукати гарних дівчат за кордоном, коли ось вони найгарніші, як пишне шоколадне асорті, перед носом. Поки що мій результат на тому сайтові не вдовольняє, аж ніяк. Дякувати Сімоні, за те, що все ще підтримує зі мною контакти. А ще тому крутому хлопцю зі Львова, який любить "Друзів".

А тепер про трансцендентне: у голові постійно кліпають образи, хочеться, щось творити, якось виплеснутись. Завтра їду в кіно, може вдасться напитись? Я не думаю про це постійно, але не так рідко, як хотілося б. Таке відчуття, наче мене стиснули у рамках цього світу, бляха. І ні кроку нікуди не можна ступити. Серйозно, хлопці, так далі не можна - треба терміново щось із цим робити. Ви не уявляєте навіть як багато ідей у мене в голові крутиться. Стільки всього хочеться викласти на папір, але цей універ мене таки загнав у куток німоти (а я давно вже цього боявся, чесно). Але мені просто не йметься - як я міг заглохнути? Я ж ще пам'ятаю, як добре мені йшла поезія, хай не геніальна, хоча і якісна як для мого віку. А потім поступово видихалася проза, так ні в що й не вилившись. Ось вже записи у блозі стали нудними (а, може, й були!) і потребують сюжетності якоїсь. Ау! У когось таке траплялось колись? Я завмер! Я стою на місці! Я не рушу! Я не чую землі в ногах! Я наче у вакуумі, задихаюсь від нестачі якоїсь внутрішньої енергії, натхнення і бажання! Де ви всі?

Скільки не читаю тепер - нічого не надихає. Книжки дурні стали якісь. Починаю жалкувати, що вже читав найвідоміші твори Кізі і Селінджера. Може, перечитати "Ловець у житі" та й поштурхати у собі трохи того Колфілда, а ж я колись бачив паралелі. Чорт. Все так просто вирішити, і так складно зрозуміти. Поки ще не зрозумів. Просто шарахаюся зі стіни в стіну й нічого не хочу робити. Сиджу склавши руки, ноги, голову. Часом так ненавиджу себе, що аж шкіру деру. Це ви звете постмодерном?

Чомусь хочеться читати Самчука.

Церкви, змії, порнографія.

Якщо хтось ще не помітив, я виклав звіт по поїздці в Кривий Ріг, тому цікавого вам читання. Інша справа - сьогоднішня ніч. Такі сни взагалі треба заборонити людям дивитись. Не те щоб порно прямо, просто наснилося, що один мій знайомий кинув у мене мертву гадюку, а та головою застрягла у мене в трусах. Я аж прокинувся. Це пи*дець як страшно! А перед тим снилося, що ми пливли компанією (вручну) в шторм Дніпром. Якого чорта? А потім я пішов попити води і знову заснув. І мені наснилося, що я загубився  в церкві: там була купа залів (схожих на кінотеатральні, тільки з дерев'яними стільцями і подіумом замість екрану), всі були пронумеровані заржавілими металевими цифрами (13...19...12...16). Коротше ганяв із одного залу в інший, поки якісь психи не почали співати, потім стало взагалі погано і мало не істерично. Тим не менше мені вдалося вибратись. І на цьому моменті я саме вирішив таки встати з ліжка.

Timeless.

Тільки-но повернувся додому. З Кривого Рогу, звичайно ж, повернувся раніше - ще 28-го числа. Купив собі кльові шорти у Reserved. Знаю, що повністю знахабнів і не писав давно, насправді просто готую звіт по поїздці, хочу викласти все дуже доступно, "популярно", так би мовити; тому намагаюсь згадати найдрібніші деталі; а ще часу немає, бо весь день був заклопотаний, а ось зараз як раз буду дивитись фінал "Великих перегонів"; тому скоріше за все (якщо нічого не завадить моїм планам), читайте вже завтра у рубриці "U-trip" звіт з моєї триденної поїздки до Кривого Рога, а зараз - на добраніч. 

Візії.

Я іноді уявляю красиві мізансцени красивих людей в красивих місцях. Не цих голімих дівчаток і хлопчиків в окулярах у басейнах із кольоровими коктейлями; не дорогі ресторани і готелі. А такі місця, від яких пахне волею, душевною свободою чи що, як правило маленькі містечка, біля моря чи посеред поля чи пустелі, як міста-привиди Техасу чи біляокеанські конструктивні містечка. Уявляю собі старі платівки чи касети із панком, лисі лампи у простих плафонах і мало людей. Літня спека: вентилятори розставлені по кімнаті, працює телевізор, до нього під'єднана якась приставка. Я оце часом думаю, не так вже й багато потрібно для щастя - такий собі піонерський набір: їжа, житло, одяг і розваги, і нічого не робити. Невже ніяк не можна всім світом домовитись дійти до якогось етапу, де не треба буде працювати, щоб жити посередньо. Коротше почався комунізм у мене, якого чорта всім так не подобається жити без грошей? Тут я вже починаю злитись, бо люди просто не здатні жити без купюр - вони розгублюються, шукають вихід і занадто багато думають.

Так от я про що. Хочу якоїсь гарної відпустки. З обраним колом людей. У невідомому нікому місці, максимально невимушено. Можна без грошей, аби тільки з житлом, їжею і одягом. Запасемося старезними і важкезними книжками, відеоіграми, гітарою, зефіром та фільмами про ковбоїв. Колись. Може. Wake me up when September ends.