Нічні параної.

Гладжу кота, сьогодні двічі випадково наїхав на нього комп'ютерним кріслом. Переживаю якийсь внутрішній колапс, ніби все всередині покришилось у гігантській м'ясорубці і лежить собі дуже неестетично. Чогось потягнуло на  якусь дивну альтернативу. "Немає куди себе подіти" - так сказав мені колись хлопець Тіни. Так, немає куди діти себе, починає здаватися, що не вистачає місця у пустій квартирі, не вистачає місця у цьому житті, ніби його зовсім немає. Ти просто блукаєш вулицями із одного кінця в інший, поки не набридне, а згодом просто переходиш на інші. Час і простір - просто не твої - чужі. Ніби запозичене життя, ніби ти сам собі його вигадав і на тому все. Такий стан, вже знайомий, майже нормальний, майже мій; така тотальна невпевненість у наступній хвилині чи секунді, просто собі живеш. Розумієш цей світ до кісток, дробиш його дрібно, а вже потім навигадуєш всього. Зараз вхоплюся за пульт і дивитимусь телек, поки не знудить, може, до ранку. Я, напевно, втрачаю себе. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's gone. He's go-o-o-o-one. 

Уже хочу спати. Завтра вертаються батьки. Мабуть, треба буде перемити весь бруд, який я по собі лишив.