Пам'ять. Чуттєвість.

Слухаю музику голосно і дивлюся на прапор Нідерландів, що висить у мене перед носом прямо, попиваю молоко. Вдома поки що нічого, почуваюсь якось піднесено, знаєте, так ніби зовсім скоро щось станеться або зроблю щось феєричне. Це відчуття ще з ночі переслідує мене, так буває коли врешті вирішуєш зробити якийсь важливий крок до ідеї, яку прагнеш реалізувати. Так я почуваюсь перед початком написання кожного нового "оповідання" чи створенням нового сайту, чи цього блоґу навіть. Тим не менш мені зовсім не зрозуміло що ж це - може почну дивитись новий серіал (бо так було, коли я вирішив передивитись всі серії "Друзів" підряд)?

Час від часу мене тіпає, коли згадую свою стару квартиру, хто знає чому я там так довго затримався - майже рік - а мені ж навіть голосно сміятися було не можна. Але що мені там реально подобалось (і в якійсь мірі затримало) - цеп цілковита самотність. Настільки абсолютний пофігізм у всіх моїх співмешканців стосовно моєї долі, такий їдкий і заразний, що перекинувся й на мене. А ще дев'ятий поверх. З якого видно як димить ("палить") місто. У найгірші часи здавалося, що місто моя квартира, та й весь будинок - карцинома, пухлина на тілі міста, як і всі інші будинки. Це дуже надихало час від часу. А ще скільки заходів сонця я зустрічав: просто стояв перед вікном і дивився, можливо годину, на сонце. Було так все одно, що в кімнаті ще одна душа. Я ненавидів усе живе у тій квартирі, крім котика, звичайно. Якось аж ностальгічно. Ще у цьому місці я вперше відчував такі сильні напади хандри, що тривали тижнями. Я пам'ятаю, що найбільш насиченими вони були у період жовтень-грудень. Парочку разів хотілось викинутись із балкону, але ж минулося. Фух, аж мурашки по шкірі - якесь метафізичне місце...