Алюзія до собаки.

Так часто зустрічаєшся зі смертю останнім часом, що перестаєш помічати її, перестаєш співпереживати. Хтось десь вмер - і хай собі, всі ж умирають. Сьогодні дізнався, що Простоплеєр змінив адресу і тому міняв посилання на музику у всьому блозі. Для цього треба було перерити усі записи. Натрапив на цей. Так шкода стало, я пам'ятаю її дуже гарно: така біленька, пухкенька, пухнаста, стрибала собі у дворі й ховалася від мене у траві; я привчав її їсти тверду їжу, спочатку молоко, каші, а потім хліб... чорт, а зараз вже більше як півроку, як те старе стерво вбило її. Може, стара вже й забула про свій вчинок, а я досі дуже сумую.

Чому мене не було вдома тоді, коли це все сталося? Вона ж була така швидка, весела; ще навіть назвати її не встигли, здається. А ще, здається, що все таке швидкоплинне. Може, через 20 років я буду вже немолодий і думатиму, що весь цей час пролетів непомітно, як мить. І як його чимось наповнити, щоб кожен день був, знаєте, такий насичений? Як здихатись цієї рутини? Бідна собачка. Може, якщо є собачий рай, вона за мною там дивиться, гризе собі кісточки своїми незрілими зубами. Як дитина, чесне слово.

Щось останнім часом зовсім розклеївся. Не знаю, що воно таке...