Каравани.

Я бачу, як поступово я відштовхую від себе усіх своїх знайомих: одного за одним. Як я стаю нецікавим і вичерпним, дерев'яним, гранітним, черствим, залізним, безсердечним, аналітичним центром всесвіту, який синтезує мільярди байтів інформації і потрохи гине. Я - сама безлюдність, пустеля всередині людини, холодна під нічним небом, у якій навіть каміння стріляє, а із живого - тільки змії та комахи. Я - марево із претензією на витвір мистецтва, у містах-привидах, повних церков і адміністративних будівель. Лиште мене у спокої, я хочу просто лежати і не вставати із ліжка, із єдиної своєї константи, виливаючи сюди свої передзимові думки у передчутті пізньооснінньої депресії та неминучого старіння.

Чомусь уявляю саме зараз суху степову траву, яку бачиш ген кругом, коли їдеш десь між Миколаєвом і Коблево, така ледь жовта, перемішана із синім полином та далекими солоними лиманами, які щоразу так радують око, хай навіть ти у спекотному автобусі і тебе нудить від вчорашньої пляшки десертного бастардо із фірмового магазина за найдешевшими у країні цінами. Так іноді приємно щось згадувати, ніби оживаєш. Взагалі, подорожувати літом півднем України - саме задоволення. Сухий потужний вітер зриває з тебе капелюха, підіймає футболку, розпатлує волосся, а ти стоїш на трасі, чекаєш на щось, на спекотному асфальті, із навушниками, які заглушує степовий буран. "Приїхати в Париж, щоб померти" мені завжди хотілося замінити на "Приїхати у степ, щоб померти". Чи навіть просто злитися із цими міріадами запахів трави і низьких сухих акацій, нитками линути кудись вгору, щоб просто розчинитись і куйовдити надалі комусь постійно волосся і залітати у одяг, і зносити капелюхи.

Знову сентименти. Сука.