А ми нашу славну Україну...

Я розчарований подіями 29-30 листопада настільки, наскільки це можливо. Таке тотальне спустошення всередині. Ці кляті виродки тупо чекали, поки із десятків тисяч залишаться найбільш радикальні і втомлені, і о четвертій годині ночі розігнали всіх, били і тащили по підлозі, як м'ясо, як скотину; по плитці, на якій ми ж самі стрибали, щоб зігрітись; на якій співали революційних пісень. Я навіть писати нічого не хочу, але думаю, що треба про це писати. Львівські беркутівці - молодці, відмовилися від розгону, знімали форму і йшли до революціонерів, до студентства - цвіту нації, майбутніх інтеліґентів, розбивали їх світлі голови. Увесь народ в шоці: діаспора від Москви до Вашинґтону, українські українці від Донецьку до Львова, від Херсону до Києва.

Якщо цей запис прочитає якийсь європейський можновладець, або терорист, який був би не проти когось пристрелити - можна, в принципі, пристрелити пана Януковича. Ніхто не проти.

Я деморалізований. Повністю. Люди просто хотіли йти далі, не стояти на місці, не топтатися ще й 23-й рік. Всі студенти, серед яких повно журналістів, економістів та фінансистів та політологів, інженерів та технарів, філологів, які навчаються у провідних вишах країни. Всі вони розуміли, які наслідки договору про асоціацію з ЄС: позитивні та негативні, що доведеться будувати правову державу, що буде нелегко. Але стояли ж, розуміючи, що роблять це для своїх дітей, для майбутнього країни. Але, здається, наша влада не може думати про перспективи. Я такий розчарований, що досі в голові гудить обнадійливий і красивий гул революції "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну України гей-гей розвеселимо".