Вогнепальні й ножові, трохи наскрізні.

Втішаючи себе час від часу говориш, трохи сором’язливо чи із натиском «стане краще». А може гірше. Насправді буде ніяк. Життя, воно ніяке, сіре, знизує плечима. Воно прозоре, неприкрашене, вироджене із нічого. Просто собі існує, як і все у ньому. Я часом уявляю собі дикий і пустий нічний пляж, коли читаю що-небудь. Я сиджу на ньому сам і водночас удвох – більше нетреба. Уявляю собі екологічно чистий і безпечний цигарковий дим і п’янке вино без терміну зберігання і вмісту спирту. Давно вже не читав вірші, зовсім відвик і відучився. Купив збірку Жадана. Так, його самого. Хоча і терпіти не можу ліричних героїв, ідеї, інкрустовані у текст. Я взагалі люблю більше читати думки, не мемуари, а саме думки людей, не без алюзій, звичайно.  Ця нова книга викликає відчуття якогось чужорідного тіла у моєму нутрі, у моєму мозку. Річ, яка викликає у мене нерозуміння, світ, який я не прагну пізнати. Світ за ґратами, світ людей, чия логіка чи рація мені чужа, чиє переосмислення свободи виливається у якийсь дикий міфологізм, викликає відчуття відстороненості, штучності, непотрібності.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І чого я так погано вмію висловлювати те, що крутиться у мене в голові? Там же цілі дисертації, купа ідей, начал, витоків, домислів. Замість того слухаю всіляку херню і мрію колись навчитись грати на гітарі та зустрітися з автором цієї книги, щоб розчаруватися, може. Неважливо у якому порядку.