А ми нашу славну Україну...

Я розчарований подіями 29-30 листопада настільки, наскільки це можливо. Таке тотальне спустошення всередині. Ці кляті виродки тупо чекали, поки із десятків тисяч залишаться найбільш радикальні і втомлені, і о четвертій годині ночі розігнали всіх, били і тащили по підлозі, як м'ясо, як скотину; по плитці, на якій ми ж самі стрибали, щоб зігрітись; на якій співали революційних пісень. Я навіть писати нічого не хочу, але думаю, що треба про це писати. Львівські беркутівці - молодці, відмовилися від розгону, знімали форму і йшли до революціонерів, до студентства - цвіту нації, майбутніх інтеліґентів, розбивали їх світлі голови. Увесь народ в шоці: діаспора від Москви до Вашинґтону, українські українці від Донецьку до Львова, від Херсону до Києва.

Якщо цей запис прочитає якийсь європейський можновладець, або терорист, який був би не проти когось пристрелити - можна, в принципі, пристрелити пана Януковича. Ніхто не проти.

Я деморалізований. Повністю. Люди просто хотіли йти далі, не стояти на місці, не топтатися ще й 23-й рік. Всі студенти, серед яких повно журналістів, економістів та фінансистів та політологів, інженерів та технарів, філологів, які навчаються у провідних вишах країни. Всі вони розуміли, які наслідки договору про асоціацію з ЄС: позитивні та негативні, що доведеться будувати правову державу, що буде нелегко. Але стояли ж, розуміючи, що роблять це для своїх дітей, для майбутнього країни. Але, здається, наша влада не може думати про перспективи. Я такий розчарований, що досі в голові гудить обнадійливий і красивий гул революції "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну України гей-гей розвеселимо".

Страйки студентів у Києві.

Київ протестує. І я з ним. Нас багато, насправді. Багато людей висловлює протест удома, дехто їде в Київ і стоїть там на морозі, кричить "Героям слава!", "Революція!", "Молодь нації за євроінтеграцію!". Ти стоїш серед усіх цих людей і почуваєш себе у надбезпеці, немов твій особистий простір раптом розширився. Ти відчуваєш майже нічого, окрім непокори, ти відчуваєш прогнилість усього, що відбувається навкруги, і відстоюєш щось, що вважаєш за потрібне собі. Ніби відстоюєш своє право, тягнеш час і вичерпуєш терпіння владних органів.

Якщо хтось це читає: сьогодні о 16:00 студенти збираються біля червоного корпусу універу Шевченка, а о 18:30 збереться головний мітинг на Майдані Незалежності. 28-29 листопада відбуватиметься саміт Східного партнерства у Вільнюсі, на якому вирішуватимуть чи буде підписана угода про асоціацію з ЄС.

І зовсім трохи із вчорашніх протестів:

 

Крига.

Сьогодні був перший сніг. Такий слабкий, дрібний і символічній. У цій країні твориться щось, люди десь протистують і творять історію: це надихає і оживлює мене від апатії. Люди снують кругом, я перестаю хвилюватись за них - вони моутть вистояти там на холоді, на морозі під слабким, як людське терпіння, снігом.

Мій день завершився кількома успіхами: написаною контрольною роботою з податкової системи, здачею курсача, розв'язком задачі по ПДФО на чорновику, рішенням завтра поїхати на майдан, першим снігом, цікавим плейлистом у сьогоднішніх "Рекомендаціях" від ВК та нормальним настроєм. Зараз спробую подивитись якийсь мультик, щоб трохи розслабитись. Тільки-но прийшов додому.

Каравани.

Я бачу, як поступово я відштовхую від себе усіх своїх знайомих: одного за одним. Як я стаю нецікавим і вичерпним, дерев'яним, гранітним, черствим, залізним, безсердечним, аналітичним центром всесвіту, який синтезує мільярди байтів інформації і потрохи гине. Я - сама безлюдність, пустеля всередині людини, холодна під нічним небом, у якій навіть каміння стріляє, а із живого - тільки змії та комахи. Я - марево із претензією на витвір мистецтва, у містах-привидах, повних церков і адміністративних будівель. Лиште мене у спокої, я хочу просто лежати і не вставати із ліжка, із єдиної своєї константи, виливаючи сюди свої передзимові думки у передчутті пізньооснінньої депресії та неминучого старіння.

Чомусь уявляю саме зараз суху степову траву, яку бачиш ген кругом, коли їдеш десь між Миколаєвом і Коблево, така ледь жовта, перемішана із синім полином та далекими солоними лиманами, які щоразу так радують око, хай навіть ти у спекотному автобусі і тебе нудить від вчорашньої пляшки десертного бастардо із фірмового магазина за найдешевшими у країні цінами. Так іноді приємно щось згадувати, ніби оживаєш. Взагалі, подорожувати літом півднем України - саме задоволення. Сухий потужний вітер зриває з тебе капелюха, підіймає футболку, розпатлує волосся, а ти стоїш на трасі, чекаєш на щось, на спекотному асфальті, із навушниками, які заглушує степовий буран. "Приїхати в Париж, щоб померти" мені завжди хотілося замінити на "Приїхати у степ, щоб померти". Чи навіть просто злитися із цими міріадами запахів трави і низьких сухих акацій, нитками линути кудись вгору, щоб просто розчинитись і куйовдити надалі комусь постійно волосся і залітати у одяг, і зносити капелюхи.

Знову сентименти. Сука.

Балаган.

Анархія хаосу, відсутність прямого підпорядкування, мікроби вбивають людей, люди вбивають планети, математика роз'їдає мозок, мозок роз'їдає тіло, тіло знищує надії, надії знищують світи. Я сиджу і пропускаю через себе тонни безґлуздої інформації, не потрібної. Я на якомусь примарному кордоні пустослів'я і викривлення свідомості, магнітні полюси зміщуються, звуки виходять за допустимі діапазони і далі - лише невідоме. У просторому порталі, де крім егоїзму - лише темрява, у сліпій боротьбі із привидами, із демонами, створеними своїм же підсвідомим сиджу один, не рушу. Не хочу руйнувати всі ці квадратні чорні будівлі навкруги.

Катарсис.

Я не вірю, що комусь вдасться втекти від цього капкану. Ми загинемо там усі. Ми будемо плакати і благати своїх богів про поміч, про заробітні плати вище мінімальних, про податкові пільги та про нормальну музику навкруги. Я так люблю цей світ, я так хочу жити у ньому за своїми законами. Я в пащі цієї грошової круговерті. Я не можу впливати на своє життя. Все, що я знаю і розумію - лиш частина вселенської правди, яка закрита для усілякого конструктивного розуму, я лише хочу не жалкувати про своє життя, про своє існування. Стерво, що мені із собою робити? Я абсолютно ні на що не здатен...

Ступор.

Мені часом здається, що я переростаю деяких людей. Просто не можу більше говорити до них,  немає про що, не хочеться; не можу існувати поряд. Ці люди занепокоєні через фотографії у профайлі, через вибір фарби для волосся, купівлю кедів, слухають російську попсу-клаб-ребчик-шансон; вони відслідковують своїх знайомих у ВК, розповсюджують шлакову інфу. Я просто отупляюся, як камінь об воду знаходячись в їх середовищі, падаю ще нижче. А, може, туплюся сам по собі? Відчуваю розчарованість.

Думки медуз.

Я валяюся майже без сил. На одному місці, у своєму ліжку. Традиціоналіст. Сука. Удома нікого. Атмосферу нагнітає Шопен і якийсь французький інді з рок-н-ролом. Читаю блоґ свого друга, чи заочно друга. Давно вже не списувались. Так у нас з ним завелося, що я звертаюся до нього тільки з запитами на "крутий фільм" або по якійсь іншій херні. Навіть жаль якось.

Настрій такий, що думаєш, хто всі ці люди фотографії яких я бачу щодня перед собою? Хто всі ці люди, які тут ходять? Що я тут роблю? Я стою чи сиджу? Трохи притрушений чи що. Тільки зранку здається, я їв пасту із чимось м'ясним. І вже ніч. Написав перший розділ курсової. Нарешті процес пішов. Грошей немає: треба шукати собі кляту роботу, мабуть, бо мої запити незримо починають рости, люди навкруги змінюватись і от мені вже треба купити новий одяг, бо старий нікуди не годиться, ходити на пиво щовихідні до друга, обкладатися книжками, мати безперервний доступ до мережі.

У мене таке дивне відчуття, ніби я риба і пливу за течією, навіть більше, я - медуза. Я просто не контролюю свій рух. Майбутнє наближається так швидко, ніби я лечу на якомусь шаленому потязі до світла у кінці тунелю, такого сліпучого, що розгледіти, що там, за ним, фізично неможливо. Мені треба щось із цим робити: вдягнути сонцезахисні окуляри, осліпнути; я не знаю. Життя іде так не за планом, воно просто іде, насираючи на твої амбіції і бажання, замітаючи слід так непомітно, без жодного доказу, ти не можеш навіть довести кому-небудь, що секунду назад ти існував так само як зараз. Немає свідків, немає відбитків пальців, немає таємних кодів. Ти просто безсила жертва часу і обставин. Може, мене й не існувало якусь секунду назад?

Hangover.

Я прокинувся з відвертого будуна. Нічого нерозумію, намагаюсь адаптуватись до наколишнього середовища. У кімнаті срач і жарко. На кухні теж срач, наче хтось безпробудно пиячив там із наповпом дні три. Здобив собі чаю, але він гарячий, а мені і без того жарко. У роті нахер усе пересохло. І я мало що пам'ятаю, точніше пам'ятаю все, але як у тумані. Ледь густому такому.

Дивлюся відео і фотографії зараз. Мрію про те, щоб знайти десь гривень 500 і дожити нормально цей місяць, боя реально вже на самому дні. Треба робити курсову, щоб в понеділок усе здати. А зараз - треба знайти щось поїсти. Бувайте. 

Геракл.

Справи добре. Так. Не те щоб прекрасно, бо на завтра треба готувати доповідь і 2 теми з місцевих фінансів, які  проподша по своїй тупості і некомпетентності десь загубила і не виставила оцінок і взагалі у мене нуляка. Тим не менше, сьогодні прийшов на одну пару раніше, бо викладач з інвестування не з'явилася. Знову. А я тим часом прийшов спокійно собі додому, зараз подивлюся серію "Білого комірця", зроблю презентацію, а потім візьмусь за пари. Може, помалюю трохи - у мене сьогодні є час, типу. І курсач зроблю. І гори переверну. Дайте тільки більеш годин у добі.

Знаєте що, давно вже так не спав дві доби підряд. Треба буде якось повторити. Зараз же зроблю хліб із абрикосовим варенням. І поїм. Стоп. Може, зварю макарони із приправами. Круто буде. Вже слина тече. Мої 12 подвигів; плюс-мінус пару.