Рани.

Став якимось дуже ранимим. Добре вже хоч ніхто не ранить поки що. Постійно зациклююсь на своїх проблемах і знаках питання. Починає здаватись, ніби весь світ навколо мене і крутиться, наче вся справедливість і несправедливість зібралась тут, в моєму житті. Замислюєшся над різними речами: наскільки люди усвідомлюють своє існування, наскільки усвідомлюють існування інших; яку роль відіграє суб'єктивна інтерпретація в цьому усвідомленні. Ви хоч уявляєте самі, щось ви дивитесь на мене і бачите щось своє, а я дивлюсь на вас і бачу своє. І наші картинки один про одного ніяк не перетинаються.

Відчуття чогось неминучого не покидає всіх. Сьогодні Валя сказала, що відчуває, неначе має статись щось погане - вже кілька днів чує. А я теж відчуваю щось. Які ж ми всі ненормальні.  Всі пригнічені чимось чи кимось. Мені страшно уявити, що буде далі.

Здається пророцтва всіх тих випускників, які приходили до нас в школу, кажучи, що тут ніби проблем не існує, дочекайтесь універу, почали збуватись. Сьогодні я дізнався ще, що магістратуру мені точно зроблять 2 роки. Так що буду вчитися 6 років, і якось ні радісно, ні сумно. Куплю собі завтра вітамінки чи седативи, може щось зміниться?

Гарний день.

Вже чорт зна коли писав щось в блоґ. Так от напишу. У мене все нормально: настрій сьогодні набагато кращий ніж колись за останні два дні. За весь навчальний день жодного семінару - три лекції: статистика (на якій ми тільки що й робили, що розгадували кросворди, а на півпари преподша нас лишила самих); потім фінанси, де лекторша взагалі не явилася, хоч дзвонила і обіцяла під'їхати. друга пара теж фінанси - ми викупили, що лекторша не явиться і на цю пару, підключили ноут з кафедри до проектора в лекторії і дивились кіно при виключеному світлі. Було дуже класно - живо сперечались, бо всі тьолки хотіли "Титанік", а мені - все одно, бо насправді дуже кайфово дивитись кіно на сьомій парі, коли надворі вже ніч, а в лекторії тепло дуже і всі, хто лишився на потоці (всього чоловік 25-30) стали трохи ріднішими.

Потім я прийшов до Ані, а її "новий сусід" - заочник з групи дівчини (Даші), з якою Аня живе, пригостив мене доброю перцівкою, - а потім прийшла красива руденька дівчинка Оля, і принесла нам вино. Потім ми згадували дні студента, дівчата пригостили мене гарячим першим, бутербродами і чаєм. І ми знову дивилися кіно - в цей раз "Сутінки" в адаптації Сергія Притули, насправді дуже смішно, якщо дивитися не самому.

І ще, я знайшов у Києві кіноклуб на території Могилянки (чи за підтримки Могилянки), там якісь, мабуть, волонтери-студенти мало не щодня влаштовують безкоштовні кінопокази, зазвичай нетривіальних фільмів ХХ століття, часто в оригінальній озвучці. Дуже хочу туди потрапити - це місце здається мені якоюсь оазою, якщо чесно; що надає йому більшої значимості і трохи асоціюється в мене з "тим самим моїм місцем".

І на кінець - питання номеру, так би мовити: як привчити друзів до якісного кіно? Просто задрало вже, що всі вважають арт-хаус і авторське кіно ненормальним і мене разом з ним; треба ж цим щось робити )

FFFFUUUUUU!

Ну, і якого хуя в мене о сьомій в кімнаті грає це лайно??

Фармація.

Здається я вийшов на той етап, коли діватись нікуди. Треба знову починати писати. Мене прямо розриває від ідей і всього такого. Поезія дає надзвичайно сильний заряд. Ти виливаєш на папір все, що маєш в собі. Тебе спустошує. Ти стаєш безсилий від того як виклався. Просто лежиш на столі і нічого не відчуваєш, так, наче тебе ніколи не існувало. Приходить ейфорія і дитячий запал, і згадуєш раптово, як раніше ховався під пухову ковдру о другій ночі з олівцем, клаптем паперу і ліхтариком й писав собі щось. У цьому є щось сильне. А особливо відчуття, коли швидким розчерком у правому нижньому куту пишеш дату, неначе це щось змінює.

Ниття.

Знову стверджуюсь у тому, що не можу існувати. Мої бажання зашкалюють, мої потреби ростуть з кожним днем, мої можливості, мої ресурси - мізерні. Я лише єдина людина на цілій планеті. Мені треба контакти, мені треба легкість, спокій, підсумковість, мені хочеться пригоди і хочеться змін, і контрастів, і навпаки - тиші, плавності. Це життя, це суспільство таке велике, масштабне, а здається наче воно іде повз чи крізь мене. Наче я привид. Може, я і не існую насправді? Може я - чиясь свідомість, чи плід чиєїсь уяви. Я недостатно сильний, щоб щось оцінювати і боротися. Життя мало давно мене викреслити.

Я втрачаю інтереси. Я виживаю. Я не роблю спроб, а тримаюсь за щось. Я відчуваю uncoplishment, неповноцінність. Я хочу все і не хочу нічого. Мені конче треба допомога. Я хочу виплеснутись, вилити все, що є в мені на когось, щоб перекинути свій тягар. Сьогодні я шкодував, що не маю братів чи сестер, бо тоді б моє самогубство не було б таким трагічним. І дивився фільми, і плакав за долями інших людей. Який же я слабкий.

Я боюся втратити себе. Я не хочу себе втрачати, але іншого виходу не бачу. І так щовечора. А на ранок все знову прекрасно. Мені треба чимось займатися. А я боюся майбутнього. Через 2 роки мені закінчувати навчання вже, а я досі вважаю, що останні 3 курси були марнотратством. Хочу випити. Хочу звільнитись від цієї втоми, від цих тягарів; я просто втрачаю все, що маю. Я хочу додому: ходити в халаті по квартирі, валятися у ліжку, дивитися мультики. Я сумую за дитинством. І мені шкода нас усіх, через те, що ми приречені на таке існування. На яке? Я не знаю сам. Я сам нічого не знаю...

Екскурс для українофобів.

Вибачте, але я не можу промовчати. Подивився прекрасний фільм про історію України, авторства Єжи Гофмана (польського режисера і сценариста); хочу резюмувати (читай, висловити думку з приводу). 

Трагедія мого народу в тому, що ще у ХІХ столітті тут втратили віру в інтеліґенцію, підтвердженням (а головне, наслідками) тому є більшовицький переворот і розвинена ідея анархізму в 1918-1920 рр. У радянські часи українцям нав'язали коплекс неповноцінності, компенсуючи потребу самовираження фізіологічними потребами - хліб, сіль, вода; Ради дали простому люду їжу і масштабну рекламу прогресу (можливо, ілюзорного), поєднуючи її разом з тим із тотальною відчуженістю від заходу ("залізна завіса"), через що інформаційний простір був настільки обмеженим і контрольований керівництвом, що людина попри бажання не могла дізнатися про так звані "білі плями" в історії. 

Знову ж таки приклади: Розстріляне Відродження, геноцид 1932-33 рр., насильницька русифікація, обрізання та редагування творчості українських митців (пролог до "Мойсея" І.Франка, деякі поезії "Кобзаря" були повністю вирізані), прорадянська інтерпретація творів (наприклад, "Гімн" І.Франка), шаблонізація та цензура на твори як письменників, так і художників, і композиторів; продрозкладка і насильницька експлуатація (яка, в принципі, не характерна навіть для командної економічної системи).

Події Української революції 1917-21 років, як ніяка інша подія добре, характеризує прагнення українця до державності. Але знову ж тут постає питання інтеліґента-революціонера і маси, яка не усвідомлює альтернатив і діє моментно, відповідно до своїх первинних потреб. Фактично, Україна вже на початку ХХ століття була повністю готова до заснування власної держави, але по причинам сукупним: політичних, історичних і географічних (зречення влади Миколи ІІ, унія УНР з Тимчасовим урядом, україно-польська війна за Східну Галичину і Західну Волинь, Громадянська війна в Росії і більшовицький переворот, бажання сусідніх держав (Польщі, Автро-Угорщини, Росії) захопити території УНР, створеної на теренах ослаблої війнами Російської імперії).

Звертаючись до сьогодення хочу зауважити усім розумникам, які кажуть що Україна є історичною частиною Росії, що фактично - після заснування у 1147 році Москви - історичні шляхи України-Руси і Московського князівства розходяться, саме тому культури російська і українська формувалися окремо одна від одної і пересіклися аж у ХІV-ХV століттях, коли українські землі були розділені між Кримським ханством, Польщею, Литвою і Московією. І знову розійшлися після 1569 року (Люблінська унія), потрапивши аж до кінця ХVII століття під владу Речі Посполитої. Після чого українські землі знаходились у "підвішеному" стані (козацькі повстання), коли державності тут ще не існувало, але теоретично землі були незалежними.  Лише у кінці ХVIII століття (Внаслідок Першого та Другого поділу Польщі) землі сучасної Центральної та Східної України потрапили під владу Російської імперії. Нагадаю, що уже на початку ХХ століття (тобто уже через 125-145 років тут була створена УНР).

Може, через чи то через довге перебування у складі Радянського союзу, чи то через русифікацію населення і нівелювання нацкультури, чи може через приналежність до слов'янської мовно-культурної групи Україну все ж вважають "Малою Росією" (себто Малоросією); але очевидно, що з 1147 року (дати заснування Москви, становлення її як центру Московського кнзязівства) до 1922 ріку (створення СРСР) українські землі перебували під владою російських державних утворень приблизно 225 років. Чому Україна - це споконвічна і історична частина Великої-Неподільної я збагнути не можу.

Навіть з точки зору мови (яку масово вважають "так схожою на російську") хочу сказати, якщо теоретично ізолювати Україну від впливів як Росії, так і Польщі, протягом усієї історії (тобто виключити можливість будь-якої людини коли-небудь чути російську чи польську), то виявиться, що польська мова є набагато більш близькою за лексикою, словниковим складом (старослов'янські та праслов'янські витоки), морфологічними і граматичними формами (ступені порівняння прикметників і прислівників, фразеологія); тоді як з російською подібними є фонетика і орфоепія, орфографія і пунктуація, і частиною словникового запасу, запозиченою з західноєвропейських (неологізми) і праслов'янської та старослов'янської мов; а також кирилічний запис. Тим не менше, українська як і будь-яка мова у світі є сукупним результатом  первісної бази та численних запозичень і перезапозичень внаслідок історичних впливів на регіон у різні етапи його розвитку.

Мій висновок такий: "малоросійський" міф був створений ще в Царській Росії для обґрунтування полонізації та асиміляції населення, придушення повстань і політичних табу (що на практиці є дійсно найбільш дієвим для підкорення іншої національності, що цілком і повністю відповідає духу російського імперіалізму); і був запозичений радянською владою для заснування Радянського Союзу, "союзу братських народів", що по причині (навмисній, а може і далеко ненавмисній) домінування російської культури у всіх сферах життя населення став проекцією Російської імперії з командно-плановою економічною, тоталітарно-авторитарною політичною системою та орієнтацією на "голубу даль".

Вийшло багато так, навіть тягне на статтю, але хотілося сказати ще більше, очевидно я просто морально не здатен бути інертним до історії і життя своєї нації, як би не старався. Сьогодні, коли в Україні активно блокується євроінтеграція, знову ж таки всіляко нівелюється роль інтеліґента як зі сторони маси, так і зі сторони влади; державний апарат розривається між таборами покидьків з 90-х років; через політико-економічну нестабільність з'являється недовіра Заходу (як наслідок, небажання співпраці) і інтервенція російських впливів надія на будь-які позитивні результати просто зникає. Додам, що якщо Україна дотягне до часів, коли покоління радянської людини стане нездатним займати керівні посади, то ймовірність сучасного проспереті значно зросте.

Посилка.

Батьки прислали посилку з моїм старим Соні Ерікосон, купою солодкого і іншого хавчика. Насправді, дуже круто, що відремонтували саме цей телефон - він як живий спогад. Тут досі лежать мої підліткові картинки і музика, контакти, теми, програми. Я тащуся. Крім того, тепер я зможу зав'язати на кілька тижнів зі спаґетті та рисом. Нарешті в моєму домі з'явилося м'ясо. Ура!

P.S. Сьогодні здав лабораторну, тепер до кінця тижня жодного відстійного дня. Темп мого життя трошки стабілізувався.

Фрустрація по Альдерферу.

В цьому єбучому світі всі ненавидять один одного. Всі все ділять. Всі хочуть уравти і нарватись. Як змова проти мене і проти вас, і проти світу, і проти нас. Хочу втекти кудись де тепло і є пісок, де не треба буде думати, на якій мові говорити. І не рахувати t-статистику. Щоб були птахи тільки, хвилі, пісок і зовсім трохи людей. Вибірка.

Я хочу подивитись кіно. Або мультик. Що завгодно. Мені треба відпочивати від цих чисел і від цього пресингу. І від усього. Хочеться на цілий день ввійти якось у той стан, коли тебе все влаштовує. І час біжить непомітно, наче його більше немає, і не буде ніколи... 

Гетероскедатичність (а я хз).

Він хоче мене здихатись - 100%. Він хоче позбавитись такого сміття. До 28-го жодного спокійного дня. Сьогодні - розрахункова зі статистики, завтра - з ЕММ, після завтра - модуль з менеджменту і треба закрити 2 незакритих семінари, до наступного практикуму з фінансів треба 60 чи 90 тестів, до 28-го 5 презентацій по менеджменту; розрахункова з якимись небесними показниками по міжнародній економіці і КУРСАЧ уже на носі, а в мене ще й слова не написано. Плюс до всього другий модуль уже почали якогось хера з деяких предметів закривати. І я уже другу ніч не сплю нормально. 

Чисто фізично не справляюся, не знаю, коли я це все запустив. Стільки боргів і не дібраних балів ще з першого модуля. Або я дебіл, або викладачі йобнулися,  або наш деканат знову вирішив порішати стіпуху без нас самих. У журналі оцінки препаршиві, здається, є навіть двійки. Який мені Київ? В рогатник мене, в рогатник!

Похмілля.

Сушить, капець. І голова болить, і з рота пре сигаретами. Хтось щось від мене хоче. Валя намагається щось у мене спитати. Хазяйка делікатно оминає тему вчорашньої попийки. А завтра треба здати дві розрахункові. Я досі свято ненавиджу ту піцерію і тих двох нещасних адмінш, сука.

Унесенные ветром.

Коли закриваєш очі, відчуття наче тебе зносить теплим вітром. Кладеш тім'я на будь-що тверде і почуваєшся королем імперії галюцинацій. Ніяк: ні м'яко, ні твердо, ні добре, ні погано, ніяк. Щоб ми всі здохли.

Blinding.

Бляяяя... я такий п'яний, що мене хитає з сторони в сторону: до і від екрана. Гуляти з групою видалось не так вже й погано. Ми танцювали під попсу, пили віскарь, курили, любили один одного. Моя  швидкість набору рівна 7 знакам за півхвилини, я весь час вдаряюсь об клаву. Бляяяя.... Сьогодні я випив багато, посварився з адмінами ресторану, бо вони включили чайові в рахунок, бо з зарезервованим столиком нас кинули. Там історія дуууже складна, але написати мені її ще тяжче, бо сьогодні мене мало не забрала міліція, а ще мене штрафонули на сотню, і краще вам всім про це не знати, бо сталося ще багато цікавого: група вперше побачила, як я курю; Валя і наш староста лизалися, після чого мене знудило; а ще в мене немає запальнички і це печально.

Висновок: День студента в Ірпіні - відстій, я ненавиджу це місто. Бай-бай.

Freedom. Disease.

Ура! Я дочекався.
03:18 - Ваших друзів немає онлайн.
Вітаймо!
03:19 - 1 друг онлайн.
Fuck u all.

День 15.

Я навчився гарно підсмажувати тости на пательні. З однієї сторони вони виходять м'яким і легкими, а з іншої - рум'яними і просмаженими, те що треба до меду чи джему. Це все, що я за сьогодні навчився, бо в універі були дві супернудні лекції: бух. облік, і комп'ютерний моніторинг. Проте на першій парі мені вдалося скласти список речей, якими я займаюсь на парах. Вийшло небагато, але він буде поповнюватись. Потім ми порозв'язували кросворди і трохи поспілкувались з одногрупниками на тему розрахункової зі статистики та ЕММ. До всього того першої (себто четвертої) пари у нас не було, тому додому йшли вже в напівтемряві. І більше нічого нового.

Пари, пари, пари...

Я не роблю нічого зайвого. Строго за навчальними планами, але я видихаюсь, як флакон з ацетоном. Учора заснув о п'ятій ранку. Майже чесно робив розрахункову зі статистики. Неправильно зробив, до речі. А ще ми з Анею довго фоткалися на вебку в Webcam Toy, і гралися в якусь гру з печивом. А потім пішли посиділи в неті і виявилося, що у нас з однією з її сусідок є одна добра знайома. Загалом, було дуже класно. Завтра жодного семінару, тому зможу зробити розрахункову з економетрики чи доробити статистику. Дивно, що до кінця семестру ще півтора місяці, а відчуття таке, наче вже кінець року і останній тиждень перед сесією, і бігаєш за всіма, і вимолюєш оцінки, чи просиш доздати/перездати. Не знаю. А в п'ятницю в універі оголосили короткий день - пари по 40 хвилин, в честь дня студента, тому сьогодні в блокноті універ не горів у пеклі, а літав у торнадо. І мій друг запросив мене на КВН універський на день студента, і я планую піти. А 20-го мене запросили взяти участь в командному брейн-ринзі. І на 17-те група вже зарезервувала столик і зібрала гроші. Ось так вам.

 

До речі, у Києві на Контрактовій площі та Хрещатику є відділи Львівської майстерні шоколаду. Шматочки Львова. Завтра, може, замість Мака поїдемо саме туди.

Інверсія Маслоу.

Іноді нахлинає так, як коли ідеш повз кондитерської і хочеться шоколаду, так само і коли читаєш якісь дешеві вірші з контакту, розумієш, що понад все хочеться якісного творчого продукту, не переполовиненого, не орієнтованого на consumption, а саме такого чіткого і наївного, творчості, що претендує на класику. Творчості без надміри експресії і надміри стриманості, як у Франка, у Кізі, у Селінджера, у Костенко в кінці кінців. Чи, може, якогось доброго кінематографа, не психоделіки, а якоїсь врівноваженої кіноповісті, з гарними меланхолічними саундами, з ідеєю, з якоюсь прокламацією почуття, а не клятого пластику. Усім і так зрозуміло, що навколо тільки він. 

Мої невивільнені почуття вже цілими пластами скоплюються в підсвідомості. Ніхто не чує і не хоче чути. До речі, чисто психологічно вплинути на підсвідомість практично неможливо. Тому мені необхідне мистецтво, як інструмент, - галерея, музеї, фотографія, що завгодно підійде.   І алкоголь, як метод, як портал. 

Укотре, коли згадую Кізі, обіцяю собі прочитати його "Порою нестерпимо хочется", але треба дочитати Бредбері. Треба читати Бредбері. Пане Маслоу, може ви трошки і схибили були колись давно.

Втопити свою весну.

Пишу самостійки з бух. обліку. Такий ідіотизм, відверто. 12 штук, 41 питання. Писати дохера і трішки, і ще така кумедна ситуація склалася. Думав, що всього самостійок 7, а потім прогорнув по сторінці і жахнувся трошки.

Справа не в тому, зараз сиджу собі і пишу що-небудь, запиваю чаєм і слухаю музику. І так спокійно, і не хочеться бути героєм, вивертати цей світ, убивати чи створювати, просто сиджу і пишу, і про себе підспівую "Як же так, як же так я один не засну? В тобі я втоплю свою весну". Здається, так просидіти можу цілу ніч, тільки було б тепліше. Тим більше, що сьогодні я спав до двох годин дня.

Psycho.

Що казати? Нічого казати. Нічого не казати. Струни пружно вібрують. Я хочу спати. Я стомлений і хочу спати. Мій сусід дивиться кіно. Я жалюгідний. Мій мозок перенавантажений інформацією і брудом. І хочеться, щоб все було так, як хочеться.  Параноя, моя параноя, я - параноя, моя параноя. Параноя.

Я сиджу за компом і хочу подивитись щось цікаве і, бажано, стимулююче. Дивлюся мультики. Досі не можу забити чимось відсутність "Друзів". Сам жаль і сама жалюгідність. Хочу почитати Толкіна, чи якоїсь фантастики. Моя свідомість потребує чогось обнадійливого, чогось феєричного. Зараз же.

Аня тричі вже сказала, що я її лякаю. Почуваюся не дуже, хочу на цьому тижні зробити перерву з універом. Саня, хлопець Тіни, не їде з нами до Львова, і це дуже-дуже не круто. Надворі паскудно холодно і один день схожий на інший, як дві краплі води. Хочеться знайти собі якесь заняття, місце, де хотілося б пропадати завжди. Є ідеї?

Так, коротше.

Коротше так. Почуваюся майже прекрасно, поплюю, щоб не наврочити. Від МРТ вирішив відмовитись і походи до невропатолога припинити, навіть в лабораторію не сходив. Вся справа в тому, що вчора я добряче злякався і засумував через томографію і т.п. Коротше блок м'язів, що був у мене в шиї дивним чином зник. Не повністю, але однозначно зник, ковтати набагато легше, можу їсти навіть крихку їжу, типу хліба і печива, з приводу чого я вирішив, що це все-таки пройде саме. Шоколад глитаю взагалі круто. Щоправда болить горло і трохи шуми в грудях, але це від грипу, я думаю.

Сьогодні у мене позачерговий вихідний. Подивився "Труп нареченої" і трохи розслабився. Є маленько ентузіазму, тому планую вламати Аню сьогодні на пляшку вина, могли б подивитись "Друзів". 

Ще трохи гарних новин: знайшов випадково на компі Ненсі Дрю, яку ще не пройшов. І з приводу цього розморожую проект на форумі НД. І може навіть зроблю пару презентацій по історії фінансів і менеджменту. Так що плани є і це - головне. Піду принесу цукерок і візьмусь за роботу.

Ну, і мій телефон все ще зламаний, бо співбесідники не чують мене. Нести в ремонт мені його лінь. Але, видно, доведеться. Заодно зроблю копію паспорта і вк, і заберу довідку з медцентру.

Топ-9.

Нічого робити. Борги в універі досі нависають наді мною сіро-коричневою цементною масою, і час невпинно тікає своїми стрілками. А я роблю свій топ-9 місць, які планую відввдати найближчим часом (в Україні, звичайно).

 

• Історичний центр міста Львів.
• Кам'янець-Подільська фортеця, Хмельницька область.
• Місто Чернівці.
• Бухта Балаклава, м. Севастополь.
• Хортицька Січ, Запорізька область.
• Карпатські праліси, села зеленого туризму, Закарпаття.
• Місто Прип'ять, Київська область.
• Національний дендропарк "Софіївка", м. Умань, Черкаська область.
• Біосферний заповідник Асканія-Нова, Херсонська область.

Білі халати.

Почуття дуже змішані. Намішані, навіть я б сказав. Ну, сьогодні я таки потрапив на прийом до лікаря. Одразу до трьох: лора, трепевта та невропатолога. Виявилось у мене дві болячки одразу: фарингіт, за що мені дали довідку про звільнення від занять на два дні, за що окремо дякую; друга - невідомий нікому неврологічний розлад, завтра необхідно здати два аналізи в лабораторії універу, ще один у понеділок в універському медцентрі і поїхати у Київську клініку, щоб мені просканували мозок. Мене досить лякає все це, адже доведеться сказати батькам, я думаю. МРТ вартуватиме мені 500 гривень і неясно скільки мені ще потім ходити по всіляким психологам і терапевтам, щоб прибрати мій психоблок. Здається, що все це не про мене і не зі мною. Але аналізи треба робити однозначно після вилікування фарингіту, так що час подумати ще є.

Чесно кажучи, здається, що життя дуже чутлива штука, кажеш-кажеш. що ненавидиш всіх і хочеш нахуй все закинути і ось маєш: хворе горло, грип, сильний невроз, гроші на вітер, хандру, купу боргів по універу, групу, яка не може ніяк зібратися на один день разом, зламаний телефон в кінці кінців. Коротше, починаю вірити в щось краще, мабуть (читай, сто відсотків), оптимістом бути все-таки вигідніше і для душі, і для здоров'я.

Knock-knock.

Почав знову дивитися "Друзів". В українській знову, бо англійською з субтитрами не знайшов. Як замкнуте коло. Швидкоплинні настрої. Думаю про все, сиджу ніякий. Все більше вважаю себе ненормальним, і так само боюся піти до лікаря. Навіть не боюся - не хочу. Мій темперамент мене наздоганяє. Я його заручник теж. І як з такими налаштуваннями йти в універ?

Look at me, I'm bastard!

Мої кістки на плечах нікому не подобаються: гострі і неприємні, виродські пагорби на шкірі. Ніхто не любить на них лежати, всі говорять, що вони незручні. Люблю вас, люблю їх. Мій власний засіб пристосування, мої власні шипи. Ваші погрози тепер нічого не вартують. Як тільки ви захочете на мене лягти я ввімкну самозахист.

Я буду нещадним до вас і кожного. Я - вселенська справедливість. Моєму безумству немає межі. Хочу, щоб все минуло і минулось. Хочу краху і проспереті. Гніздів'я феніксів. І ви - браконьєри. Не руште. Не чіпайте мій світ. Я кріпак власної свідомості - пам'ятайте, що лиш ви і тільки змусили мене її здобути. Нечесний бій, на який приречене кожен. Кривда з народження. З кожним днем стає зрозуміліше, чому інтеліґенція така нещасна.

Світ повз мене.

Сиджу і ходжу. Тільки і роблю, що роблю все те, що не треба і не те, що треба. Сьогодні жодного разу не був у жодного лікаря, не здав жодного заборгованого семінару, не вирішив ні одної проблеми; зате наївся грибів у сметані та товчанки у Ані, почитав статті по офшорним зонам і теорії психоаналізу, двічі сходив в душ, обидва рази в гарячий (хоч і обіцяв собі хоча б два рази в тиждень приймати контрастний).

Таке відчуття, наче світ іде повз мене, ніби я уповільнюю темпи, а він, як шалений конвеєр рухається невпинно, і навіть швидше, далі...

Дублікати.

Мене багато. Я розтроююсь. Мов Бог. Мені не боляче. Мені ніяк. Хіба нам не сниться? Хіба вживу? Хіба нам не сниться, а наяву? Мене - армія. Я - потужність. Я - сила. Я - сенс. Ідеологія мого мозку - я. Я тягнусь і розтягуюсь. Вони стоять і не рушать. Ми  викривлюємося самим простором. Три вектори, 3 виміри: Я, Над-Я і Воно.

Буквально фізично відчуваю напруженість мозку. 1, 2, 3 секунди треба, щоб він зламався, заїв, спинився, стих, збився, сублімувався? Колапс. Дуже, дуже часто видається, що це ось-ось станеться...

Я боюся.

Фобія задухи.

Блять, зо мною твориться якась херня. Вірте-не-вірте, але кілька тижнів назад, десь, я подавився яблуком чи чимось іншим, коротше, з тих пір я боюся ковтати їжу, точніше я силую себе, щоб це робити. Не знаю як це чи що це, але Інет-спільнота радить іти до психолога, ендокринолога чи невропатолога.  З водою чи взагалі рідинами такої проблеми немає, а от їжу... і це пиздець, хлоп'ята, бо мені тепер реально страшно: одна справа фобії, які час від часу випливають (порізи вен, for exapmle), а друга - те що я от прямо тут і зараз думаю, що в мене в глотці застряг комок м'яса, хоча насправді там нічогісінько немає...

І тепер. коли вас спитають, хто з ваших знайомих найбільш ненормальний, ви знатимете напевно ;)

P.S. Хоча та дівка з Луганщини (знайома моєї одногрупниці), що назвала свою дочку Нірваною, таки ще більш ненормальна.

Крах. Катастрофа.

Я - виродок. Ти - виродок. Всі люди - виродки. Або Кретини. Для мене тільки два варіанта: виродки і кретини. І я насправді знаходжу цьому логічні пояснення.

За сьогодні мене навчили грати в одну картярську гру, що має поетичну назву "Залупа".

Відчуваю фрустрацію. Ненавиджу себе, ненавиджу вас, і в той же час обожнюю це сране життя: осмислено чи рефлекторно, то вже інше питання. Терміново мені потрібні друзі: нові, старі - без різниці, може, розміщу оголошення у якійсь дешевій газетці?

Alcoseptic.

Дощі, дощі, дощі. Вчорашній день випав з життя. Я випив чотири «Бада» і, зранку я обмежився 5-ма орео, а остання моя попийка була кілька місяців тому, мене вставило добре. Але було круто, чесне слово. Мені давно вже потрібен якийсь струс, бо зовсім вже розклеївся.

Що я хочу сказати; коли я випиваю, я:

-          багато говорю;

-          думаю занадто швидко;

-          легко відволікаюсь;

-          погано пам’ятаю попередньо сказані слова;

-          погано вимовляю складні сполучення приголосних;

-          змиряюся зі своєю ненавистю до всього живого;

-          хочу подій і експериментів;

-          перебиваю інших;

-          хочу, щоб до мене прислухались;

-          постійно перебільшую факти;

-          хочу тактильно контактувати з людьми, рослинами, тваринами;

-          постійно думаю про всіх своїх друзів, навіть якщо їх тут і зараз немає;

-          заводжу дискусії про треш, макулатуру, апокаліпсис, маскультуру, універ,    людей і владу;

-          багато глузую;

-          вразливий до критики, і взагалі.

Якщо слідувати моїй позиції, що drunk man is a pure man, то я, коротше, виродок повний. Усі думки, що давили зсередини на череп, вириваються назовні і крутяться перед очами, так явно, що я майже бачу їх і можу прочитати.

Але вчора все було нормально, і поводив я себе майже адекватно.

Пейзажі із непотрібністю.

Сумно-швидко пливуть по небу алкогольні клуби хмар, випари-витвори хворобливості. Сміх і секс, навкруг і кругом. Darling, you’re hiding in the clouds once again, please, start smiling. Багаторічна втома зникає і люди навкруги люблять і ненавидять. Все стає складніше і в той же час простіше. Точки екстремуму по ігреку різко ростуть. Значущість стає нікчемною.

Глитаєш шоколад, а від того тільки дужче чуєш, як алкоголь покидає тебе орально. Приємно і неприємно. Хочеться плакати, знову, як тисячі разів колись давно.

Немає нікого, нікого поряд, зовсім нікого. Можливо, завтра ти помреш, а ніхто не знатиме, ніхто не знайде, ніхто не буде першим, ніхто. Безглузді слова, безглузді тропи, хвойні дерева позбавлені витонченості нависають прямісінько над душею. І ти всередині ридаєш і розриваєшся, а зовні, як камінь, як клапоть паперу, де кожен лишає свій відгук.

Іони швидшають і повільнішають, життя на контрастах малює імпресіонізм по суті. Мазки. Розпад спектру. Неспроможні люди. Неспроможні ні до чого. Я такий, яким я є. Я ніколи не стану іншим, хочеться вірувати, хочеться знати напевне, хочеться вже зараз зміни.

Justify.

Мороз. І небо таке темно-синє, що ледве видко силуети дерев. Люди. Під жовтими ліхтарями, як привиди, туди і назад, ідуть і ідуть. Невидимий сніг летить і вдаряється мені в лице. Дахи,  вкриті дешевими листами металу, підло виглядають з напівтемряви. Бездомні собаки і коти, і бабулі з важелезними торбами ніколи мені не пробачать. Кров носом, героїчний вигляд.

А вдома так тепло, так затишно, що забуваєш як воно там: ззовні, вороже, природа, дерева-гіганти кругом обхопили місто своїм повільним метаболізмом. Руки розслаблені, тиснуть на стіни кабінки ліфта, у ньому хочеться втратити свідомість.