Щоб звучало.

Ну, ось я знову пишу сюди. Я вже був подумав, що ніколи знову не наважусь. Коли все нормально і є що робити, дуже важко формулювати свій власний стан у тексті. Цілий день знаходжусь під враженням від біографії пана Франца Кафки. Здається, цей єврейчик такий схожий на мене, навіть манера відображати свій внутрішній стан у нього така ж, тільки дещо мужніша й звичайно колосальної якості.

Як у мене справи? Якщо оповідати все з самого початку - це вийде ду-у-уже довго і, мабуть, цікаво, та мені лінь так багато друкувати; якщо ж говорити про конкретний момент: то не дуже, відчуваю себе вирваним із часу, немов закинутий якнайдалі, на південний полюс, де мене все ж таки оточує щось живе, можливо навіть розумне, але достукатись до нього я не взмозі. Я не знаю як це пояснити: просто здається, я втрачаю здатність спілкуватись із людьми. Відчуваю себе нестабільним, ненадійним, тому думаю, що не маю права вимагати надійності, стабільності, а тим більше довіри від кого-небудь взагалі. Вам, дорогі читачі, якщо за останній місяць ви не розбіглись, можливо не зрозуміло, але мені просто треба було вигукнути цю фразу у простір.

Virus.

Відчуваю себе маленьким і вразливим. Нікчемним, мікроскопічним вірусом, який селиться у головах людей, множиться, поїдаючи думки і почуття, передаючи їх собі й у кінці кінців самознищується; вірусом, що паразитує у живих, щасливих людях, усіхнених обличчях та закоханих серцях, а лишає за собою пусті оболонки-тіні, загублені у часі й навряд чи матеріальні. Валяюся на ліжку: сам-один у всій квартирі, почуваюсь неприродньо самотнім і невільним одночасно; здається, я не маю ані сил, ані права встати звідси.

Every.

Every day is another betrayal.

Я думаю.

Людський мозок здатен на страшні речі, від здатен створювати образи і пов'язувати час, моменти, гутрувати їх і створювати твою власну ілюзію невипадковостей, спотворювати дійсність. Ти думаєш постійно, ти не можеш від цього нікуди подітись, ти воюєш сам із собою; тебе хвилюють речі, які знаходяться поза твоєю уявою; тебе задівають речі, тобі не підкотрольні; ти залежний від власного мислення. 

Кіт.

Сьогодні стали свідками однієї дуже химерниої і дуже страшної речі. Навіть учасниками. Опосередковано. Усі. І ти стоїш серед пожовклого сухого листя перед дорогою, немов на кордоні казки і реальності, небо враз сіріє і приходить повільне усвідомлення.  Не знаю, чи варто такі речі публікувати, але кудись це треба дівати.

Шоколадні аналогії.

Іноді я почуваюся найжахливішою людиною у світі, знаєте, у ті моменти, коли ти відчуваєш, чуєш всі свої думки, при цьому розуміючи, що якби хто-небудь сторонній їх почув теж, він, мабуть, подумав би, що ти божевільний. Ти думаєш у просторі, уявляєш нереальні ситуації, по сотні раз прокручуєш події, аналізуєш і даєш оцінку.

Але я не про те. Мій мозок сьогодні видав мені дивну річ. Чиє щастя важливіше: твоє чи іншої людини? Чи можливо таке, що від твого нещастя залежить щастя іншої людини; тобто ви розумієте, на ваги поставлений твій особистий інтерес і аналогічний інтерес іншої особи; але при цьому ти розумієш, що твоє задоволення буде меншим ніж задоволення від цього ж іншої. Я маю на увазі ситуацію, коли ви несете шоколад, а поряд іде дитина і просить його. Вагань насправді мало, тому що дитина отримає більше задоволення від вашого шоколаду, аніж ви. Але якщо поряд із вами іде не дитина, а людина вашого віку, котра також отримає більше задоволення. Проте у останньому випадку вагань буде безліч, і скоріше вони підуть у вашу користь. Я подумав, що під таку модель можна підігнати будь-що, тому дуже важливо в таких ситуаціях розібратися в собі і в тому, що заважає віддавати те, що іншим може бути життєво необхідним.

Дисфункція впливів.

Іноді мені здається, що я дуже погано впливаю на людей, на своїх друзів і усіх, просто усіх. Я, як чорна діра із негатива і презирства, повний по горло ненавистю і суспільством, і ненавистю до суспільства. Іноді, хочеться ізолювати себе від усього людського і просто спостерігати збоку, мінімізувати свої впливи і нічого не робити просто, тому що я таки впливаю на людей, а це значить, що я змушую робити їх щось проти своєї волі.

Пан ніхто.

Направду, іноді хочеться ось так просто заревіти на весь світ. Затопити його своїм гнівом та втомою, утекти, прокинутись від цього жаху. Я не дуже турбуюсь про пари, не дуже переживаю, що чогось не здам, але є щось незриме, що висить на мені майже смертельно тяжким вантажем, щось, що винищує мене зсередини, такими дрібними порізами десь усередині; підвішує ідеально блискучий маятник десь між легенями і розгойдує його щодень сильніше.

Loneliness.

Мільйон людей онлайн і нікому/нікуди написати :(

Is it enough?

Якщо я вам скажу, що відчуваю щось сакральне, дивне і хвилююче водночас прямо зараз тупо із нічого і просто так О_о.

Чортівня.

Якось нудно і дуже дискомфортно. Цілими днями просиджую за компом, скоро зірву собі зір. Робити нічого, точніше, є що робити, але нічого не хочеться. Осінь. Апатія.

The Simpsons & Co.

Такс, лишилось трохи більше двох тижнів до мого від'їзду в Ірпінь. За цей час сталося абсолютно нічого. Єдине про що дійсно варто розказати, так це те, що я вирішив передивитися усі сезони Сімпсонів. Ще час від часу переглядаю трейлери до Dragon Age: Inquisition та The Sims 4, які вийдуть в жовтні та вересні. Взагалі-то це все. Насправді дуже нудно і нічого робити. 

Війни.

Здається, час для третьої світової. Світу просто набридло жити у мирі, політики хочуть термінового збагачення та азарту, а люди все так само видовищ і хліба. Конфлікт у Криму, на Донбасі, смертники на Харківщині, збитий малайзійський літак, світові економічні війни, Ізраїль розпочав бойові дії в Палестині, а Вірменія та Азербайджан знову воюють за Карабах. Іноді навіть не встигаєш спостерігати за усім, що відбувається у світі. Котиться під три чорти, знаєте. 

Зарахований.

Вдома дуже добре: вдосталь їжі та можна майже цілий день нічого не робити. Сиджу на WeUa у власній групі; постійно щось оновлюю на комп'ютері, створюю нові теки і все як я люблю. Нового нічого, окрім того, що мені все-таки сьогодні зателефонували з НУДПСУ і повідомили про зарахування на магістратуру; так що у цей час, але в наступному році в мене вже буде повна вища освіта, навіть науковий ступінь, якщо це так можна назвати. 

Після довгої перерви.

Чорт. Я хтозна-коли писав сюди, чесне слово. Насправді усьому є краще пояснення, ніж моя смерть чи принаймні кома: мій комп зламався, а оскільки настало літо, то я приїхав додому, де вже немає сусідів, які б давали мені погратись за своїми ноутбуками. Але тепер у мене є звідки писати: це чудо коштувало мені п'ять тисяч, він ненабагато, однак кращий від старого.

Що нового у мене сталось за цей час? Я потерпів фіаско із вступом до КНЕУ: вочевидь, не судилося мені вчитись там. Зате я без проблем і жодного хабара вступив до свого виша (це ще точно не ясно, але оригінали я вже здав, а вступні іспити склав на четвірки, що, в принципі, дає мені реальну надію потрапити на бюджет). Тому скоро я знову матиму студентський (дуже важко без нього ходити в кіно і кататись по країні) й стипендію (якщо все-таки вступлю на бюджет). У будь-якому разі поки що все складається нормально. Якщо кого-небудь цікавить як і де я жив, то я маю щиро вам зізнатися, що одну ніч я нелегально переночував у гуртожитку разом зі своєю подругою Валею. На жаль, нас спалили. Точніше її спалили, бо я ж там не зареєстрований; але ми відмазались простим переляком, а Валя ще й заплатила 60 гривень за ніч. Потім ми переїхали жити до Ані, там просиділи два десятки дні, склали всі екзамени і поїхали собі хто-куди. Ось так все виглядало, коли коротко.

Що я роблю вдома? А нічого. Батьки скоро їдуть на море, а я чекаю, поки з'явиться і собі шанс гайнути кудись. Дуже люблю я подорожі. Можливо, поповниться старий-добрий розділ блоґа колись розповіддю про якесь нове місце. У будь-якому разі я собі цього дуже бажаю. І вам теж. Якось ще напишу сюди щось, а поки що бувайте ;)

Субстрати/субститути.

Насправді хочу з вами поділитись із вами однією важливою річчю, яка прийшла до мене тільки-но: усі люди, які ідуть від вас НЕОДМІННО з'являться у вашому житті іншими людьми, заміняться. Звичайно, заміняться неповноцінно, але максимально так, щоб ви і не помітили цих змін. А все тому, що цей клятий світ настільки ідеальний, що у ньому надзвичайно важко помітити навіть "фальш во благо" цього світу по відношенню до тебе.

Тому, якщо ви раптом втратили зв'язок із дуже важливою людиною для вас, у випадку, якщо цей зв'язок вже немає сенсу поновлювати, - просто лиште це на самотік (час не тільки загоює рани, але і знаходить субститути). Насправді особисто у мене ніякої трагедії не сталося, просто думка прийшла в голову.

Про се і те.

Ох, і не питайте як я провів Великдень. Ніяк. Тупо три дні їв усе, що було удома. Приїхав назад в Ірпінь - а в гуртожитку бардак і срач. Хочу подивитись якогось мультика - весь день сьогодні лежав у ліжку і нічого не робив (хоча ні - дивився Гру престолів), а весь вечір прогулювався територією універу зі знайомою, таке дивне відчуття насправді - ніби вдома, коли гуляєш школою вечером з друзями. Такий чудернацький новий досвід.

Подивились в "Бурґер-Клабі" другу половину першого тайму мачту Ліги Чемпіонів (Реал-Баварія), не знаю, чого ми взагалі туди зайшли. Зараз запущу собі "Ревізор" і втикатиму, скільки влізе, а потім засну собі тихо. Якось одноманітно проходять дні на сесії. І дуже швидко - ось уже скоро треба буде їхати додому знов. Сумно трохи.

Риторика.

Часом хочеться просто кричати від усього цього клятого пресу, який снує на тебе від усіх твоїх друзів, від універу і просто фаталістичного для тебе самого не розуміння твоєї серцевини. Чому усі такі цікаві для мене? Чому я нікому такий нецікавий?

Павутиння самотності.

Якесь відчуття приреченості. Зранку. Як у героїв Лу.

... ранок зовсім не те, що вечір і ніч. Вранці люди інакші. Вранці вони більш самотні. У цьому холодному і вогкому повітрі. Ввечері люди збираються разом, п'ють коньяк, грають в шахи, слухають музику і говорять, що вона прекрасна. Вночі вони кохаються чи сплять. Але вранці... До сніданку... Ти абсолютно самотній.

Я сиджу за чужим ноутбуком і пишу усі ці тиради ні для кого. Ніби не для себе, і ніби не для вас. Просто так треба. Зараз мені здається, що я абсолютно одинокий. Просто так - від цього і добре, і погано. І, здавалось би, ніхто мені не потрібен, але очевидно це не так, якщо я відчуваю дискомфорт від самотності. Це якесь хрінове павутиння, в якому мене рано чи пізно зжере щось величезне і темне, зжере і перетравить, а я, можливо, не помічу, як це станеться, можливо, я навіть не помітив, як вже потрапив у це павутиння.

Ще помітив, як сильно скотився мій музичний смак. Просто не реально жити у купі всієї цієї огидної музики і не почати слухати щось просте і безсенсовне, як HIM. Ну, серйозно. Мої сусіди усі страждають від тотального несмаку, те, що вони іноді вмикають мені ріже мозок навпіл.

Я сиджу зараз на ліжку і намагаюсь не думати про те, скільки усього ще треба зробити. Мені навіть погано стає, як я уявляю купу справ: прання, готування їжі, прибирання. Мабуть, гляну кілька серій "ТВВ" і закрию на тому тему.

WeUa відчинило двері.

Нарешті запрацювала weua.info, тепер маємо власну соц. мережу! Хоча до цього вже анонсувались Друзі та Укрфейс, але особливого ажіотажу вони, здається, не викликали. І хоч реєстрація зараз доступна лише за деяким "реєстраційним кодом", котрій висилається усім підписникам + ще 3 коди для трьох друзів. Взагалі з цим питанням купа проблем, тому як мені, як підписаному користувачу, нічого на e-mail не прийшло. Тим не менше знайшлася гарна людина, яка надала мені код доступу і тепер я маю змогу долучити до мережі ще трьох людей (по факту уже двох). Коротше, я уже прилаштовуюсь до нового сайту. Дизайн лаконічний і зручний. Велосипеда не винайшли, тож користуватись нормально. Єдина проблема - слабкі сервери чи ще щось, через що іноді вибиває з акаунта і сторінок повільно вантажаться. Ще є деякі особливості, але вони не заважають абсолютно. Мій вердикт: для початку дуже непогано.

Комунікативна дисфункція.

Мені здається, що чим більше ти маєш на собі девіацій, тим більше ти відштовхуєш від себе людей. Усіх людей - навіть тих, які здавалось би мають тобі їх прощати, чи вважати їх за норму, чи ще щось. І з плином часу це так жорстко помічається, якщо чесно. Просто люди віддаляються, чи так здається, а точок зіткнення, чи як там це називається, все менше. У будь-якому разі, зараз мені здається, що люди течуть і втікають крізь мої пальці, а я бездарно за цим просто спостерігаю. З точки зору елементарної логіки можна подумати, що це все весна, емоції, авітаміноз і мій дебільний темперамент (так воно скоріше за все і є). Однак, чисто емоційно сьогодні, цього вечора я почуваюсь відстійно.

Також мені здається, що такий настрій є не більше як результатом моєї такої ж дебільної здатності і звички проектувати проблеми своїх друзів на себе. Тобто ці проблеми можуть навіть не бути занадто насправді складними, але мій дебільний темперамент і не менш дебільний мозок накручує своє. А може, я просто врешті сходжу з розуму від самотності і своєї соціальної неспроможності. Здається, суб'єктивно - я просто себе не люблю (чи не подобаюсь), об'єктивно - не вмію спілкуватися із людьми.

Інеєм по квітам.

Я тут трохи засмучений. По-перше, сьогоднішній ранок після гарного і теплого вечора виявився просто гіперхолодним і, увага!, сніжним. Чортівня якась. По-друге, завтра чотири кляті пари і треба щось вчити і робити зі всього, і це дуже неприємно, і лінь, і таке інше. По-третє, Аня сьогодні виказала думку, що Серьожа може поїхати з Ірпені, де наразі немає роботи і резону залишатись, а враховуючи все сказане ним учора і перем'яте мною докупи у мізках, то скоріше за все так воно і буде. А це означає, що в моїй і без того бідній колекції друзів стане на одну людину менше. Чесно кажучи, поки що це все-таки основна причина мого поганого настрою; у той же час я, здається, більш ніж розумію Серьожу у його рішенні, навіть, може, в якійсь мірі підтримую його. Такі справи от.

А в універі у нас не те, щоб запара, але дуже нудно. Тупо нічого цікавого. Та і взагалі всі сьогодні були якимись засмученими, мабуть, через сніг.

Думки про русичів і друзів.

Знову пишу, щоб розказати, як усе гарно складається останнім часом. Додивився останній сезон "Безумного щоденника", надіюсь, що продовження вже не буде, бо закінчився серіал чудово і надалі буде перетворюватись на мильну оперу, а так - лишає приємне відчуття вдоволення і невдоволення одночасно.

Вчора був у гостях у Серьожі та Ані. Робили роли, а потім пили, бо прийшла стипендія. Насправді мені хочеться зізнатись у тому, як багато зараз ці люди для мене означають, тому що фактично дякуючи їм я, по-перше, маю із ким проводити свій час; по-друге, не завантажую себе спілкуванням себе із людьми, які мені не дуже подобаються; по-третє, вчусь багато чому новому і взагалі часто знаходжу підтримку.

Слухаю The Smiths, якесь гіпнотичне враження вони на мене справляють. Навіть не можу це пояснити. Переживаю постійно за клятий конфлікт між Росією і Україною, такий дурний, чорт би його взяв. Але, говорячи відверто, назрівав він уже давно і всі зусилля, які робили і українці, і росіяни, щоб перестати ненавидіти один одного врешті зруйнувались. Ну, вийшло у нас так, що триєдиний колись народ зараз пересварився і не хоче нічого навіть спільного мати зі своїми братами. І хай кричать "москаль мені не брат" - із чого нічого не зміниться, бо не дивлячись ні на що ми все таке жили і живемо пліч-о-пліч, розуміємо мови один одного, а головне - маємо спільну прабатьківщину, назва якої залишилась в Росії, мова якої найближча до білоруської, а стольний град та останнє князівство - у складі України. Ось такі справи, чуваки.

P.S. Останні три дні присвятив себе Києву (на конференцію до столиці завітав мій друг зі Львова, то ж я виступав гідом) - обійшов просто вздовж і поперек історичний центр і знаю тепер чи не кожен  пам'ятники і пам'ятки там - треба Курбас, Українка, Лисенко, Шевченко чи Чорновіл? - прошу. Золоті ворота, опера, Майдан/Хрещатик, Софія, Михайлівський, Узвіз, Пейзажка, Поділ, Воздвиженка, урядовий квартал, Маріїнський палац/парк, твори Городецького, "Олімпійський", хмарочоси, торгові центри, оглядові майданчики, Шовковична, Лютеранська, Хорива, Липки, Клов, Арсенальна - усе покажу і розкажу ;)

P.P.S. Лишилось ще кілька обов'язкових пунктів до відвідування, в яких я, на превеликий жаль, ще не бував: Лавра, Парк перемоги, Байковий цвинтар, Оболонська набережна, Труханів острів/Дніпро/Гідропарк та ВДНГ. І ботанічний сад!

Хвороба.

Ох, хлопці, дається я захворів. Як же давно я не почувався таким желейним чуваком. Добре, хоч голова не болить: тільки нежить та горло дере. І температура невисова, що найгірше, бо морозить мене, коротше. Я тут новини читаю. Нічого хорошо не відбувається (ну, правда політичну частину Угоди про асоціацію підписали). Якісь заклики кругом звучать - всі такі технократи, виявляється. Жостко бісить, що Юлія Тимошенко зараз лунає із усіх новин, так як наче вона вже президент, а не просто один із політв'язнів. Якщо чесно, то в новому уряді вона взагалі ніхто. Такі ось справи. Мені, до речі, уже трохи  краще, тому займусь я своїми справами.

Гормональні кризи.

Цілий тиждень трималася чудова, прекрасна погода. Настрій відповідно був теж найкращий, і що ви думаєте? Варто тільки було урагану зійти на Ірпінь, посипати дрібним дощем та погойдати трохи занадто дерева,повиламувати паркани, як настрій став просто нульовим. Саме тому і пишу вам зараз. Мій суботній день почався із... універу! Так, сьогодні нам треба було відпрацьовувати день за вихідний у понеділок. Чому? А хрін його знає. Коротше, хоч усім було лінь, навіть викладачам, але потріпало нас добре - зробили купу самостійних, порозв'язували задачі, посварились у групі. Жопство, коротше. 

Потім, ідучи додому, розраховував, що перекрию поганий настрій виходом куди-небудь ввечері, хоча би і на прогулянку, але з людьми які мене не дратують. І що ви думаєте? Ніхріна знову. Серьожа повернувся сьогодні додому десь о сьомій, як я зрозумів, крім усього (я маю на увазі утому) він ще й трохи заслаб, а ще кинув пити до Пасхи (постує); що не могло не образити моїх почуттів, бо коли я подзвонив Ані і спитав чи не хочуть вони зайти до мене в гості, вона відповіла, що, мовляв, Серьожа не п'є. Капець. Таке вічуття, ніби окрім як пити не можна ніяк розважитись. Ну, чесне слово. Аня в свою чергу сиділа із сусідками по квартирі, Кароліна, - сама у кімнаті, відмовилась зі мною провести якимось чином час, хоча в магазин ми сходили таки разом. Усі мої сусіди хто-де. Але в основному п'ють.

А на Херсонщині тим часом починається окупація. Відчуття, ніби все це відбувається не тут і не зараз. Навіть не знаю, що я робитиму, якщо щось станеться із моєю землею там. Хочу тільки сказати, що з кожним днем все більше ненавиджу цю чуму, яка насувається на Україну. Із замиранням серця чекаю на референдум та 17 березня. Відчуваю, що щось таки буде. І це щось дуже не сподобається ані українцям Криму, ані кримським татарам, ані "ображеним і притисненим" кримським росіянам. 

І взагалі сумний якийсь день, якщо чесно. Мабуть, гормони на весну бушувати почали. Так, мабуть, гормони. Купив пляшку, до речі, може, попустить.

Тисячі людей, відчуттів і небезпек.

Тепер я вже точно не пам'ятаю, коли востаннє писав сюди. Нагадує Саноченковий монолог-діалог із друкарською машиною, у якому він постійно жаліється на відсутність структури і ідейності тексту, і тому просто викладає усе гамузом. Думаю, що приблизно так все і виглядатиме у цьому дописі, тому що сталося насправді багато, а часу і бажання займатись графоманією немає взагалі.

Тому почну з того, о кожен йобаний день доводиться слідкувати за сраним, неадекватним і вражаючим конфліктом в Криму, для тих, хто тільки-но прилетів на цю планету (ось, ось, ось і ось). Моя думка з цього приводу, вважаю, більш ніж очевидна, навіть коментувати нічого не хочу.

Інша справа те, що реально відбулася ціла купа приємних подій, через які почуваєш себе винуватим перед своєю державою, адже за ними перестаєш боятися, жахатися чи шокуватися від усього цього бруду і провокацій, від новин і відео, від того, що навкруги відбувається, коротше. Дивовижні вихідні були, якщо чесно, дуже різноманітні. Спочатку трохи невдалі спроби відсвяткувати 8 березня, потім шикарний похід на природу, на шашлик і пляшка джину вдома у Кароліни, спільний ночліг потім і трохи морально важкий ранок, побита нога і тотальна відсутність їжі. Це якщо дуже коротко - у кого вистачить фантазії, той усе це пов'яже якось. Я ж зараз змиваюсь, просто хочу, щоб ви знали, що все у мене добре, хоч і грошей майже не лишилось уже (хз, може, повертають борги ще і вистачить до кінця місяця).

Коротше, треба мені йти уже. Бувайте, маю надію, що скоро писатиму, але сказати точно не можу.

Євромайдан.

Минули дні жалоби за загиблими під час Європейської революції в Україні. Події лютого 2014 року, вважаю, назавжди лишаться у пам'яті нашого покоління, як чорні дні календаря, як час коли, вже названа у пресі "небесною", сотня зовсім і не зовсім молодих людей віддали свої життя за ідею, якою горіли і до реалізації якої прагнули. Так само як і жалоба за такими ж громадянами України, такими ж людьми та учасниками бойових дій на Майдані, однак по іншу сторону барикад - працівниками міліції, спецпідрозділу "Беркут", новобранцями внутрішніх військ.

Дуже неоднозначна оцінка з різних сторін цієї ситуації насправді. Дуже багато бруду, взаємних звинувачень, нерозуміння та не бажання розуміти, ненависті, голослівних виразів та якоїсь суспільної параної. Насправді просто дуже важко усвідомити, що ці всі люди вмерли заради вигнання якоїсь умовної "зарази" із суспільства, заради того, щоб уряд і парламент, влада і опозиція запрацювали злагоджено, ліквідували найбільш резонансні закони, знаходячи, колись такий недосяжний, "консенсус"; заради того, щоб владні структури, які здатні впливати на суспільні процеси, думали перед тим, як приймати рішення. В кінці кінців, ці люди померли заради того, щоб кожна свідома і несвідома людина виначилася зі своєю суспільною позицією, щоб не було виходу "мені все одно". Бо коли комусь "все одно" - це ознака суспільної апатії, смерті мозкової активності та безнадійності існування взагалі.

Ці люди, з обох сторін, їхні смерті, зробили цю країну сьогодні. Вони змусили прокинутись усіх із десятирічної коми, вселили кожному надію у серце, зруйнували стереотипи, що "люди не можуть нічого змінити". Змогли. І тепер час нам, людям, які залишилались по іншу сторону екрану у свою чергу, спостерігали за усіма подіями, хай і в душі підтримували, морально були з ними; однак в силу страху, не бажання чи інших обставин не могли бути на Майдані у історичний, насправді, час; час і нам зробити щось для загиблих: поставити свічки, молитися, покласти квіти до їх могил чи просто подякувати усім, за те що захищали наші інтереси, за те, що відстоювали свою і нашу ідею, виношували її та вмерли разом із нею в серці. Нам із вами усіма лишивши цю країну, як поле для роботи, чистий аркуш паперу, на якому треба і варто працювати, заради реформації, заради світлого майбутнього та конструктивних змін, заради нас, кому у цій країні жити далі, та заради тих, хто віддав життя, за те, щоб ми мали принаймні шанс створити нову державу. Слава Україні і слава її героям!

І раптом...

Щось якось враз стало сумно. Мабуть, викличу когось на пиво до парку. Міліції ні слова.

Криза, злами і пробудження.

Давно не писав сюди, вибачайте вже. Усі люди, мабуть, уже подумали, що я вмер чи забив на клятий блоґ, а ні - просто на хуй полетів мій комп, через що я тепер виходжу в мережу з компів своїх сусідів і лише на кілька годин, поки вони в універі. Тим не менш, навіть якщо нові записи не з'являлись, це не означає, що нічого не відбувається. Життя навпаки без компу пішло активніше: за останні кілька тижнів я встиг пару разів добряче так, по-студентьски напитись; посваритись із Валею (тепер роблю усе можливе, щоб не миритись); пережити кілька потужних емоційних струсів (деякі я й зараз переживаю): з чим це пов'язано я пояснити не можу, але відчуття схоже на те, що я все життя пробв імпотентом, а тут мій "друг" прокинувся і почав довбити усе навкруги (хай трохи брутально, але десь так і є). Починаю відчувати потужну любов до усього навкруги (весна, хз).

За вікном стало тепло, сніг розтанув. Сонце так гарно сяє: бери і йди гуляти собі, хоч цілими днями, адже нічого я все одно не роблю, тільки їм і сплю. Але вік, коли гуляти самому було весело і недивно я вже якось пережив, а от вийти погуляти з кимось стало справжньою проблемою, бо всі друзі мої вже подорослішали і працюють, а, отже, звільняються аж увечері, приходять додому втомлені й не бажають нічого, окрім випити, трахатись та спати. Теж брутально, але десь так воно і є.

П'ю кип'яток, простий, бо цукру не маю, а каву без цукру пити не кошерно. Мрію подорожувати, може, хоч по Київщині. Або по Півночі. У мріях все виглядає досить логічно і красиво. Читати більше почав, уже третю книгу з моменту поломки ноута глитаю. Але найкрутіше, що став більше з людьми спілкуватись. В ремонт комп відносити не планую, може на літо хіба що.

На ці вихідні їду в Херсон, бо усі роз'їжджаються і лишатись тут самому на свято було б самогубством. Трохи після цього тижня ображений на Серьожу, хлопця Ані, хоча сам погано розумію чому. Буває у мене. У нього (боги, треба ж якось придумати, як його нормально називати), до речі, днюха ось 21-го лютого, і якщо у мене не вийде того дня вийти у блоґ, то вітаю тебе, чуваче, наперед. Жаль, звичайно, що відсвяткувати разом її не вийде, але воно може й на краще. О! Ще зайшов таки до ПінчукАртЦентру, нормальний такий, цікавий, але з грошима Пінчука й не таке можна було б зробити. В принципі, штука гарна й безкоштовна, тому й принадна; а з шостого поверху там відкривається неймовірний вид на центр міста. Коротше, закругляюсь, бо, як там кажуть, "машинний час"  виходить, треба зайнятись чимось більш корисним, аніж базікати тут, наприклад, в Інді-Кота пограти ;)

І мертвим, і живим.

Я занедужав трохи. Температура, наче. Майже точно, але направду сказати не можу - бо не маю термометра. Слухаю різноманітну музику. Журюсь за загиблих однолітків на Майдані, не можу ніяк простити людину, яка зробила ті кляті вистріли. Довкола купа пліток, насправді. Не хочу навіть розказувати нічого, але просто не уявляю, як можна підтримувати нинішню владу: терористів та вбивць.

Не можу ніяк усвідомити ці чортові смерті. Навіщо? Одночасно так безґлуздо було вбивати людину, яка просто охороняла спокій на Майдані; та не менш безґлуздо померти у всьому цьому місиві, серед тисяч радикалів та простих людей, звалитися від кулі невідомого, ніби ножа в спину. Звичайно, можна сказати, що Сергій Нігоян сьогодні - символ усієї революції, усього заколоту: молодий, гарячий та мертвий. Абсолютно ясно, що у влади є більше шансів виграти цю битву, заглушити протест: кілька вбивств і матері не дозволять своїм дітям виходити на вулиці, а в Києві стоятиме терористичний, окупаційний спокій, у якому німими та заляканими сидітимуть у своїх домівках люди, пошепки обговорюючи усе це свавілля.

Я, людина, народжена у вільній Україні, не хочу і не буду підкорюватись цим бандитам, які так відкрито купують людські душі спочатку за продовольство, а потім за гроші. Я, як особистість, маю повне право не вважати людей, які продають себе таким ганебним чином за людей, і не хотіти підкорюватися їхньому, а не власному, виборі. Як громадянин України, хочу і буду відкрито та мирно висловлювати свій протест, усередині себе та назовні, зроблю усе можливе, щоб мене почули та прийняли мою позицію. Слава Україні і тим людям, які щодня і щоночі захищають її честь, її майбутнє на символічній уже центральній площі країни. Більше мені сказати нічого.

Сніг. Нарешті.

У нас сніг, врешті решт. Та ще й який крутий - пишний, лапатий, білійший від неба. Аж жити хочеться, щоправда трохи прохолодно.

Звернення.

Останні події в моїй країні будять у мені ненависть. До конкретних осіб, загальнонаціональну, расову. Чому наш народ такий впертий, такий лякливий і такий тупий? Законсервований на всю голову просто, половина - чумові екстремісти із нав'язаними позиціями; інші - прогнилі до нутра сволоти, майбутні бандити, яким тільки дай шанс щось спиздити. Глянув новини сьогодні - людям просто начхати на те, що відбувається у їхній країні, кругом коменти типу "Тьфу, і до нових законів пристосуємося!" або "Правильно влада палицю гне, бардак на Майдані влаштували". Здається, що у тих людей замість мозку якийсь компост просто, ЯК можна так ненавидіти свій же народ, своїх же людей? Ми ж не чужі один одному, ми ж однаково любимо Львів і Одесу, Харків і Київ, Карпати і Чорне море. Неможливо, щоб ми не хотіли усі чистого повітря, води і вільного суспільства. Знаєте, коли я прочитав, як у Норвегії (здається, або Швеції) на законодавчому рівні діє право на вільний доступ до природних ресурсів: люди мають повне право пройти до будь-якого природного об'єкту, навіть якщо це джерело або частина пляжу, яка знаходиться на приватній ділянці, навіть без дозволу на те власника ділянки (при цьому країна є однією із найбільш "мирних" та найменш злочинних у світі.); я зрозумів як багато нам треба над собою працювати, навіть не над удосконаленням законодавства чи технічного оснащенням заводів, а над нашою ментальністю, над нашим сприйняттям нас самих, світу, людей, природи.

Здається, нам мало того, що зарано в Європу, але й в Росію нам із нашою свідомість на рівні нижчому ніж у деяких революційних африканських чи азійських країнах ще просто немає дороги.

Чесно кажучи хочеться кинути цю кляту країну часом, цих клятих дурних людей, які так яро кують самі собі кайдани. Не влаштовує вас ваше життя: йдіть на вулиці, протестуйте проти того, що саме вас не влаштовує, ви не одні, ви маєте пам'ятати це, не можна в собі замовчувати те, як вас ображають, не можна мовчати, якщо ваш бізнес відбирають, не можна сидіти вдома перед телевізором, якщо ви хочете щось змінити, якщо у вашій голові закралася ця заразна ідея не мовчіть: нехай це буде не вихід на головний майдан країни, міста чи села; хай це буде ваш внутрішній протест, хай це буде переконання, ваш психологічний стержень; мрія про те, якою має бути ваша країна, і що ви саме можете зараз для цього зробити. Можливо, мені вдасться до когось із вас достукатись. Дякую за увагу.

Завмирання.

Нас відкрили, але нічого не змінилось. Як сиділи вдома, так і сидимо. Я приготував собі похавати смачно, але радості від того ніякої. Хочу надвір, хочу гуляти. Сьогодні ж передостанній день канікул: давайте голосно сміятися, стрибати, ходити на морозі чи в гості, що-небудь, тільки не сидіти вдома за компом! Друзі, де ви всі є?!

Голод: хроніка.

Йобаний пиздець, наші двері на хуй заклинило. Ще й так, що майстри уже з годину намагаються щось їм зробити. Хочеться їсти, але готувати щось лінь. Здається, ми тут швидше один одного зжеремо. Я хочу на волю вже. Бля, здається, що ці двері тупо вирізають, хз. Ні, просто щось саме різали там.

Тепер лишилось просто придумати що його робити. Коли двері весь вечір були зачинені у мене не лишалось вибору окрім як гратись в танки і штуку. Надзвичайний стан закінчився швидко, а, отже, сьогодні п'ємо.

До речі, про танки - нормальна така гра, тільки я - повний нуб. Хоча не без прогресу, скажу я вам, вчора мені таки вдалося підстрелити та знайти кілька танків. 

Прекрасні вихідні та жахливі люди.

Я тут здав сесію. Останній екзамен був цього понеділка - фінанси підприємств - здав на 4,5. Таким чином я вийшов на стипендію, тому четвертий курс закінчу ударником :)

Подивився відео жорстоких соціальних реклам, насправді найбільше мене вразила реклама про тюленів, тому я перейшов на сайт створений відомою організацією з захисту прав тварин (PETA) - де підписався під петицією до прем'єра Канади, у якій офіційно дозволено забій дітей тюленів, звертаюся до вас також підписатися під нею на сайті  www.canadasshame.com (у розділі "Watch" ви можете побачити ще більше жорстких відео забоїв, у  розділі "Explore" - дізнатися інформацію про заходи які вживаються різними людьми та організаціями задля запобігання жорстокому поводженню із тюленями, а у розділі "Act" - можете зробити власний внесок у цю справу шляхом підписання загальної петиції до Стефана Гарпера, прем'єр-міністра Канади). Насправді мене дуже вразила жорстокість цього усього дійства: напівживі звірята хлюпаються у власній крові, марні намагання втекти від людей. Здається, у нас дещо не те в голові твориться, взагалі. 

Якось хотілося розказати, про те як я чудово провів останні дні; але настрою після роликів взагалі немає. Послухаю музику і попрошу, мабуть, відправити відео своїм друзям, які можуть зацікавитися проблемою і захочуть відправити лист міністру, тим більше, що він уже є написаним, тобто лише заповнити деякі поля.

Різдво і все таке.

Різдво пройшло звичайно: трохи приємно і трохи нудно, по-сімейному, зі смачною їжею, кутею та тупими фільмами по телевізору. Однак є і цікаві роботи, які я оглянув на цих різдвяних канікулах: одна із них - "Clue" ("Розгадка") - старий, цікавий і трохи кумедний детектив по мотивам майже доброї гри в маніяка, де у всіх підозрюваних є мотив на вбивство, однак убивця лише один (чи кілька змовників), де усі гравці є не тими, за кого себе видають, що підігріває ще більший інтерес. Коротше, раджу до ознайомлення.

Сьогодні ж купив собі дві пари нових джинсів у сумі на ₴498.00, а ще подивився "Хоббіт: Пустка Смоґа". Дуже сильно сподобалось, що окрім прекрасного та якісного дубляжу тепер маємо ще й красиво перекладені українською титри на відео (назву, підписи тощо). Давно вже хотів, щоб тексти на відеофайлах почали також перекладати. Ще дуже сподобалося використання букви "ґ" у потрібних місцях. Друга частина трилогії не те, щоб дуже сильно вразила - трохи поступилася своїй попередниці фіналом (затягнутий і такий собі взагалі). Я б навіть сказав, що вона не дуже й варта походу в кінотеатр. Ефекту amazing 3D не сталося, пейзажі і все-все комп'ютерне красивіші були у першій частині, та і добріша вона якась. Коротше, загально ажіотажу не розділяю, фільм красивий і цікавий, але перша частина була краща.

Тим не менше, я приємно втомлений і це добре; тому послухаємо краще розслабляючої та дуже нудної музики.

Січневі веселощі.

Сьогодні нудно було. Як і три дні до цього, але я вже звик і адаптувався майже повністю до цього помірного темпу. Уже якось і в Ірпінь не хочеться. Усі якось цілими днями дивляться телевізор, обговорюють новини і їдять. Часом в кімнату до мене забігають коти і тут починаються веселощі. 

Хочеться якогось стресу чи що. Все якось занадто спокійно. Хочеться розваг і вина. Подивився майже всі мультики, які завантажив собі на комп. "Турбо" (Кинопоиск, Кіно-театр) не сподобався - таких купа; а от "Мінлива хмарність, часом фрикадельки" (Кинопоиск, Кіно-театр) виявився не таким уже і поганим, не крутий, але прикольний.

Новорічні відвертості.

Найлегше одкровення виходять на папір або у простий вордовський документ на робочому столі. Так вийшло, що у новорічну ніч відключили Інтернет і я знайшов час для такого одкровення.

Таке дивне святкування цього року. Сумне, чи що. Здається, що за весь рік я ступив на якусь нову сходинку свого розвитку, підтягнув свою свідомість, став трохи менш дитиною, навчився тверезіше дивитися на речі і не так сильно напиватись. Навчився стояти на своєму, слухати кращу музику, якісніше спілкуватися з людьми, завів нові знайомства; деякі дуже приємні й, маю надію, довговічні; побував у чарівних місцях та містах, прочитав декілька прекрасних книжок.

Однак деякі мої бажання: довготривалі та найщиріші довелося перенести на прийдешній рік. Важко пояснити, чому у всі найкращі моменти, в тому числі сидячи у середовищі найрідніших собі людей: своєї сім'ї, ти думаєш саме про все нездійсненне; чуєш як відбиває годинник останні секунди і просто тоншаєш всередині, стаєш таким крихким і вразливим, ніби кришталевим, вимираєш повільно від тягаря усіх нереалізованих бажань. Розумієш, як багато часу марнуєш, на речі, прожити без яких набагато легше, аніж без усього того, чого ти жадаєш мало не щодня.

Цей рік виявився рекордним по мізерності кількості поздоровлень наданих мною (відверто кажучи і отриманих також). Вирішив не розсилати навіть повідомлень нікому. Просто обдзвонив 5 людей. Усе. Так мало, що аж лячно. Невже, це всі мої друзі? Дякую, хоч стільки є…

На кінець хочу побажати усім вам, читачі та випадкові перехожі, любіть один одного і цінуйте, не почувайтесь одиноко і завжди надійтесь на краще, будьте оптимістичними й не бійтеся рватись у бій заради своїх мрій, не бійтесь ризикувати, відкривайте нові горизонти та радуйте людей навколо, будьте терпимими і лояльними до інших, не будьте деструктивними, рахуйтесь зі своїми близькими, кохайтесь. Я у всьому цьому не найкращий радник. По ідеї, навіть побажання багато чого від мене – є моральне злочинство, проте ніколи не пізно почати, хай і мені теж, разом із вами, дорогі читачі. Тому з Новим роком вас.