Сніг у кінці березня.

Дуже-дуже-дуже хочу взяти участь у цьому, я знаю, що шанси нульові, але це ж буде справжній початок, вихід за межі веб-сайтів та чорновиків у MS Word! Треба лише встигнути до 20 квітня накатати мінімум 40 тисяч знаків, і не такі подвиги робив, але треба для початку завершити курсову. Але це ж так нудно... Коротше мене переповнює ентузіазм, підкріплений солодкими ласощами (єдиним, що я за сьогодні їв) та трьома чашками міцної кави. Сьогодні подивився багато мультиків,оскільки до 1 квітня ще далеко, то не підкорюватися Великому тижневому розкладу я поки ще можу. Так що vivat лінощі, остання субота без прибирання та купа брудного посуду в кімнаті. Батьки, до речі, були не дуже раді, коли дізналися про Чорнобиль та поїздку до нього, тому це скоріш за все (якщо відбудеться) буде таємна для них поїздка. Винова п'ятниця була така собі, я купив занадто багато солодкого і ледь осилив вишевий пиріг і шоколадку, тому лишилось і на сьогодні, пив "Мноте Руж" марки "Коктебель", вино таке, трохи не дуже навіть; але із сиром, думаю смакувало б.

Ірпінь, до речі, знову трохи присипало снігом, так що зима у нас буде ще й в квітні, що насправді дуже сумно. Але мене чомусь знову тягне на пригоди, я дуже сильно хочу вирватись на футбол на "Олімпійський", бо скучив вже за ним; в театр і в кіно. Треба буде додати ці три пункти на якийсь із четверів або на неділю. Березень-2013, до речі, став рекордсменом по переглядам - їх у цьому місяці вже 357, попереднім рекордом був Листопад-2012 (з'явилася і активно поновлювалась сторінка про поїздку до Львова) - 289 переглядів, а на третьому місці - Лютий-2013, що завдяки появі нового постійного читача (Оксани) набрав 288 переглядів. Ось такі нновини на 30 березня, дякую, що читаєте.

Mad world.

Що коїться з цим світом? Чому все раптом стало так добре? Доздав один семінар сьогодні і по "Становленню та розвиткові фінансової науки" отримав 12,95 із 15,00 (якщо правильно почув), по фінансам 21,00 із 25,00. Отримав квиток на універський КВК на 1 число, де виступатиме один мій добрий знайомий; Валя пропонувала з'їхатись з нею на одну квартиру, пішли чутки, що в нову общагу стало легко заїхати, так що треба буде подзвонити їм; замальоване коректором "нб" зійшло мені з рук, Вікімандри вивели із Інкубатора, а тут, тут і тут з'явились статті про нього, де вказується мій нікнейм, як одного з найактивніших користувачів, ще багато інших сайтів, як ukr.net, Wikinews, посилаються на ці статті. А з експедиції в Чорнобильску зону прийшов схвальний відгук, мене спробують втиснути в експедицію!

Чорнобиль.

Чорт. Чорт. Чорт. Мою заявку на експедицію до Чорнобиля коштами Фонду Вікімедіа Україна прийняли і я міг би поїхати туди уже 31 травня. Аби тільки ж заявок не було настільки багато і, щоб всі змогли поїхати, учасникам запропонували розділити додаткові витрати (по 200 гривень з людини). Це просто капець якийсь. Ну чому їх понесло так багато? Frustration. Hatred. Завтра поговорю з батьками, може поновлю свою участь...

Світ.

Стільки всього відбувається всередині мене. Цілий світ то вибухає, то реінкарнується, шириться і лишається в одній точці, вивергаються вулкани і хльостають лавою, підриваються цунамі, кружляють у безкінечно густому океані із думок і почуттів. В одному кутку шелестять листя дерев, такі соковиті і так зелені, мов пагони молодого чаю, в іншому - розкришує потужний мусон вапнякові скелі. Річки виблискують у заході сонця, такого полум'яно-великого, що від його тепла трава і ввечері ледь-ледь гаряча; а на ранок виблискують на ній перлини роси у величезному двовимірному намисті. Я так хочу там опинитись тілом, що іноді просто забуваю про всю цю "реальність" і відправляюсь думками туди, і майже відчуваю як теплі мохові простирадла торкаються пальців, а вода рівно тече своїми путями; не дивлячись на зимну погоду, сніг навкруги і дивні погляди. Хіба це так вже погано - грітись думкою про вигаданий та ірраціональний світ, коли навкруги холод і невдоволені люди шмигають у своїх справах?

Плитка із фруктами.

Я тут сьогодні згадав, як  малий обожнював гратись конструктором. У мене були повні пуфи іграшок і я влаштовував їм масові побої. А потім будував башти, діставав динозаврів та літаки і такого пластикового чувака-бійця, мов із колись популярного WW на QTV. А потім я згадав, коли вперше ввімкнув супутникове телебачення, тоді можна було цілий день проводити за переглядом FoxKids і Jetix. А потім перемикати на дитяче аніме, на кшталт Дигімонів, Сакури і Наруто, і не кажіть ще це відстій, бо я сам не в захваті, але ж у тому віці було все одно.

Сьогодні я весь день малював фрукти (перше фото поганої якості, бо фотографував на веб-камеру, чомусь не додумався взяти фотоапарат), тому що батьки вирішили зробити ремонт на кухні, а в мене з'явилась надкреативна ідея. Купити звичайних кахельних плиток (великих), замазати їх гіпсом чи штукатуркою (білого чи кремового кольорів), чи будь чим, щоб отримати дуже нерівну поверхню, а потім фарбами намалювати оздобу якимись коричневими мазками, таку просту, в центрі зробити типу медальйона - просто вирівняти поверхню по колу - а всередині намалювати фрукт. А ці плитки потім розвісити замість картин якось. АБО  вирізати під них ніші в стінах і вмонтувати їх туди. АБО приробити ніжки і хай собі будуть настільні картини. А можна одну частину зробити по одному, а другу - по іншому. Але це лише фантазії і ідеї, які я просто запропоную, а долю їх вирішать вже батьки.

   

Кришталеві замки.

Сука. Як же заїбало. Чому не можна завжди робити те, що хочеш? Почуваю себе малою дитиною, якою забороняють гратись у піску, щоб не замурзатись. Чому я такий клятий паразит? Приссатись до якогось величезного організму б, для симбіозу. Я допомагатиму йому, а він мені. I'm a plague. Я чума. Я носій хвороб і нещасть, люди тікають від мене. Я алегорія. Я метафора. Я голограма. Чому я маю туди йти? Завтра і післязавтра? Чому я не можу змусити себе вчитись там? Чому я такий нетерплячий, бля? Не можу взятись і просто робити весь час. Ніяких фарб. Один колір і повне нерозуміння. Чому надворі такий білий сніг? А абрикоси існують тільки в уяві. Помаранчевий цього року не у моді. 

Згадую позаминулий рік. Я був таким молодцем і всі просто пишались мною. Тепер, здається, всі мене ненавидять, світ мене ненавидить. Величезна істота. Куля-гігант, трохи сплюснута на полюсах, несеться у просторі зі швидкістю 30 тисяч кілометрів за секунду, повна ненависті і страху маленьких істот, що мріють про полонити Космос. Малі думки складаються в глобальні проблеми. Великі держави глитають малі, ховаючись за "економічним вирівнюванням" і "культурним обміном", віртуальні мільярдні грошові потоки, йдуть у тиражування Хастлера, а потім назад до власника. Мені просто цікаво через скільки років цей світ перестане гратись у багатих і бідних, а зрозуміє, що краще всім бути середняками? Якщо чесно, все більше вірю в ідею комунізму; можливо Сталін був не таким жорстоким, як сьогоднішні демократи. Якщо перший душив живих, то останні душать ще до зародження. Я обожнюю цю країну і цих людей, але ненавиджу апарат. Можливо, десь є місце краще? Де я зможу не ненавидіти себе і всіх за те, що маю підкорятись правилам? Чи є взагалі варіанти, в яких можна відчувати абсолютне щастя? 

Скільки надзвичайних цивілізацій, обрядів, звичаїв, історій, життєвих устроїв, архітектурних надбань зникло через те, що люди з одних країн бачили людей з інших. Війна, мор, біологічна зброя, чи так це потрібно насправді? Синтез - жорстока штука, діти. Де я? Де ми? І чи не застрягнемо ми завтра по ту сторону величезного сита, лишившись тільки у власних звуках, що їх можна почути в найвіддаленіших закутках космосу. Десь там, можливо, мій чи ваш перший крик, перший сміх і плач матерів, що чують перші слова своїх дітей, або ваші гіркі схлипи колись на самоті, чи сотні привітань різних людей, чи свист зимового вітру об шибки. А тут і зараз у ефірі густиною 0,9 грамів на кубічний сантиметр ми існуємо і ми нещасні, а звуки просто звучать і минають; нескінченний світ стає скінченним. Здається, що коли люди почнуть використовувати свій мозок на 100%, вони просто самознищаться.

Олешківський музей.

Чорт, сьогодні прочитав про цей музей. Тепер дуже-дуже хочу туди. Стільки вже вигадав собі про нього, але читати на сайті не хочу, бо боюсь розчаруватись. А ще у мене тепер є звичка така - щоразу, якщо бачу сайт з доменом .ua без можливості переходу на україномовну версію, одразу пишу лист до адміністрації з проханням надати цю можливість, так само і зі сторінкою цього музею. А ще, здається, я хотів би працювати у такому музеї. І взагалі якось так подумав, що все життя пропрацювати в банку чи у якійсь іншій фінансовій установі так тупо. А звільнитись відти практично неможливо, бо весь кар'єрний ріст миттю втрачається. Коротше, я заплутався.

До речі, у нас паршива погода. Сніг валить вже третій день. Машин практично не видно. Люди ходять по проїзній частині через те, що тротуари завалені кучугурами. Снігу по самісінькі коліна. І я пропустив вже дві серії другого сезону "Ревізора", так що нумо надолужувати разом (тут).

Три білих вівчарки і залізна рука.

... життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба я знаю де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім...

Так, ти стаєш у мене на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь і залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом... Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм застрягаєш в моїй зіниці...

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, хто смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон?

Я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити, воно повне ущерть. Дай мені спокій...

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

М. М. Коцюбинський, "Intermezzo" 

Нерви.

Почуваю себе нещасним. Не можу ніяк цього пояснити. Таке відчуття, ніби  от-от втрачу свідомість або повільно розчиняюсь у повітрі. Така собі задавлена паніка. Насправді хочеться панікувати, кричати і волати про поміч, але на свідомому рівні розумієш, що це не дасть результатів, тому давиш у собі щось, бо то є на краще. Не можу розбити це почуття на дрібніші, а тому не можу виявити причини. Проте, найбільш вірогідним здається їбучий мороз, що стоїть на дворі, а відповідно в моїй дешевій та погано опалюваній кімнаті, уже понад 4 місяці; хуртовина, що розігралася за вікном, немов сьогодні тільки середина грудня; відчуття безкорисності та малої значимості у цьому світі, де таких як я ще 7 мільярдів; безпросвітність найближчого майбутнього, відсутність планів чи перспектив, чи бажань; відчуття таке, ніби мене потайки хтось труїть.

Набридла одноманітна їжа, хочу чогось молочного чи апельсина, чи шоколаду, чи молочного шоколаду з апельсиновим джемом. Бісять усі ці люди, що ходять по квартирі. Здається, що вони хочуть мене вижити. Бісить те, як на кухні смердить димом з балкону, а на мікрохвильовці лежить три пачки цигарок, 50% площі яких закрито чорною стрічкою з написом "Куріння вбиває" з однієї та "Куріння викликає емфізему та рак легенів" з іншої. Нащо взагалі їх такі купувати? Навіть смачний сирковий суп не допомагає. І в універ сьогодні не пішов. Не знаю чому - першу пару проспав, на другу не встигав зібратись, а лише на третю йти не мало сенсу. Курсову як так ще й не здав, а завтра між тим субота вже. До понеділка навряд чи встигну доробити. Коротше кажучи, для себе я визначив, що в мене депресія. При чому уже кілька місяців. Не сильна, але таки є і мені терміново треба змінити щось, але робити це чомусь дуже не хочеться і лінь, коротше.

UPD: Пішов на кухню вимити після себе посуд. Тамтешня компанія сидить, бухає і кричить на 3-річну дитину, за те що він не доїв після себе, кричать матом і думають, що виховують його. Мати захищається і кричить на них у відповідь. Це не моя справа, але дитині вже скоро 4 роки, вона не вміє рахувати, не називає кольори, всім на неї насрати. Все що він може тут чути - це лише обурення з приводу його неуцтва, матюки та погану музику. А потім ми дивуємось, чому у світі так багато бидла. Вся справа у тому, що хлопчик допитливий та невибагливий. Якось ми з ним спілкувались півгодини, я розповів йому про сніг і чому він падає, про автобуси і водіїв, а ще про море, показав йому різні речі, а потім ми виглядали з вікна на машини, що їхали по новому шосе. Потім на нього накричали, бо він типу "діставав мене", а ще бо з вікна дує. 

Нічого.

Сьогодні прокинувся на дві години раніше, щоб повчити трохи пари. На жаль, мене все дуже заїбало і я вже вагаюся. Нічого не хочу. Нічого не відбувається. З розкладом застій, тому що з неділі нічого не змінилось. Хочу мандаринку. Хочу спати. Не хочу в універ. У мене все.

Турботи будня.

Зараз ранній ранок. Я трохи роздратований, п'ю каву і дивлюся, щоб нічого не трапилось мені під руку і я не пошматував його. Слухаю The Cure - Friday I'm in love, здається звучить дуже актуально, враховуючи те, що наступні дві з половиною годин я проведу переписуючи конспекти і вивчаючи міжнародний неринковий перерозподіл фінансових ресурсів (навіть не знаю чому це так називається, лише трохи підозрюю), обідатиму не вдома і нитиму про примхливу долю.

Щось навіть мене не вражає. Я б навіть сказав, що зовсім не вражає. І треба шукати новий плеєр, тому що Muzebra - по-перше, вантажиться в мене тільки через Оперу, а по-друге змінила щось у коді плеєра, що його тепер доводиться редагувати, щоб він адекватно працював.

А ще я тільки-но згадав, що треба вже віднести мишку в ремонт, бо Фотошопом користуватись, ну, зовсім незручно. Ще треба було б перевтановити Хром. І десь все це записувати.

Підсумки пияцтва і понеділковий день.

Вчорашній день майже повністю випав із життя. Не найкращим чином, між тим. Весь день нудило і сушило, до вечора аж нічого окрім як приймати горизонтальне положення я не міг. А найгірше, що я нічогісінько не пам'ятаю із позавчорашнього дня (мене,до речі, мало не насильно затягли пити до столу - хазяйка та її подруга, через те, що їм було нудно самим), але це, до речі, може й на краще. Зважаючи на все я урочисто обіцяю, що алкогольні напої міцніші 30% я не приймаю. Завтра куплю кілька аркушів А4 і теку і напишу наказ з цього приводу. Єдиною справою, яку я вчора героїчно виконав - це додивився 3-й сезон "Теорії великого вибуху". 

Сьогодні аби-як написав контрольну з "Фінансів", списав одну теорію, другу - вигадав, тести навмання, а визначення, здається написав правильно. Однак головною подією цього і всіх наступних понеділків є Здоровий день. Це означає, що жодних сосисок, фаст-фуда і содової, пиріжків в універі та салатів із супермаркету. Тому зараз я вечеряю спагеті з томатно-грибним соусом із травами та курятиною, заїдаючи хлібом із висівками та запиваючи овочевим соком. Мабуть, треба було ще зарядку з ранку зробити, але я почувався не дуже і сьогодні, тому як вийшло вже.

Бу. Еееееее.

"День вина та солодощів" затягнувся, сьогодні приніс Ані кіно, мене запросили до столу, де пригощали борщем. Зараз я вислизнув з-за столу, дуже випив і взагалі. Здається, мене зараз знудить з балкону. Світ трошки сильно рухається, а я у відчаї промазую по клавіатурі. Тіна дала змогу висловити своє занепокоєння by here hlopec', тому я upset і згублений вертольотами. Мені дуже-дуже сильно видається, що мене скоро знудить.

Щось нахлинуло.

До цих пір я не можу знати ким я став,

що я можу, хочу, маю, з ким і як живу, скажи!

Всі бажання замкнулися в собі, замкнулися в мені,

спробуй їх дістань.

До цих пір я блукаю, стискаю зуби, настрій мій

вверх і вниз, і вверх, і вниз, і вверх.

До цих пір біль не в радість, я ховаюсь поза спини,

я намагаюсь зрозуміти всіх людей...

"Будь зі мною", С.К.А.Й.

Ірпінські весни. Масляна. Вино.

Весна у цьому місці виглядає приблизно так: вночі дощить, на ранок дороги схожі на венеціанські канали, а шнурки на взутті розв'язуються кожні 10 хвилин і мокнуть, сонце виходить зрідка, але його ледь можливо відчути через те, що вітер, мов скажений, дує прямісінько в лице та йти абсолютно неможливо, за шибками свистить; Валя ниє під боком про хлопців і мою неблагородність, безтактність, слабохарактерність та відсутність смаку у одязі, Аня кричить на нас обох, бо ми типу телепні, а у всіх жінок неначе раптом почалися менструації; я багато п'ю і нічого не роблю, універ починає по-трохи тиснути, а блоґ хлопця Тіни (про який взагалі чомусь забув) я сьогодні перечитав вперше за півмісяця. Завтра Масляна, але окрім переданих з дому млинців нічого не очікується.

На додаток скажу, що "День вина та солодощів" удався (попри намагання Валі випити пива, від яких, до речі, я не відмовився), сьогодні я куштував "Алаверді", але це все одно, що "Сапераві", тому байдуже. Відверто кажучи, вставило мене не дуже (принаймні літр пива у цьому напрямку рушив далі), тому наступного разу купуватиму десертне; хоча варто відмітити, що вино смачне. Проте з цим "Днем вина" з'вилися труднощі, адже я намагаюсь купувати дороге (для мене) вино за ₴40.00-70.00, тому, скоріше за все, його треба буде проводити не частіше двох разів на місяць.

Загалом із плануванням поки що застій, на суботу було призначено "День прибирання", але, крім того, зрушень більше немає. Довелося призначити самоспостереження за собою на вихідних, щоб краще зрозуміти власні потреби у ці дні, і остаточно визначитись із розкладом. Перепоною на шляху цього можуть стати свята, однак у мене є ще 4 сезони "Теорії великого вибуху", тому ентузіазму вистачить надовго.

UPD (00:38): Здається, вставило-таки непогано.

Розклад у божевільні.

Так, чуваки, сьогодні на мене зійшло прозріння, спричинене надмірним захопленням "Теорією великого вибуху" (якщо ви ще не помітили, то я якимось чином типу фанатик, і не знаю погано це чи добре). Відвів у своєму чудо-блокноті сторіночку для створення розкладу на кожен тиждень (ідею запозичив із серіалу). ІМХО, у моєму майже одноклітинному житті не вистачає двох компонентів: спонтанності та системності. Так от цей розклад є гарним кроком до обох (у короткостроковому плануванні - до спонтанності, переважно через новаторський характер; а в довгостроковому - до системності, ну, бо це розклад). Почну з того, що планування місць, які я відвідуватиму, продуктів, які споживатиму, і речей, що я їх буду робити, дасть непогану змогу розраховувати і прогнозувати витрати, а також економити. Але найбільшим плюсом, я таки вважаю, створення певних традицій проведення часу. Я говорю так багато, але ще не факт, що я зможу цього дотримуватись, чи взагалі щось вдасться. Але робити мені все одно нічого, а враховуючи те, що кожен день у мене проходить точнісінько, як минулий, то навіть розклад урізноманітнить моє існування.

Зважаючи на те, що п'ятниця - останній день тижня, я приходжу втомлений і злий, з надією на відпочинок на вихідних, то п'ятницю вирішено зробити "Днем вина і солодощів", таким чином неконтрольоване споживання вина стане цілком визначеним, а сума витрат на його купівлю - сталою. Вівторок, скоріш за все, стане "Днем пива під заходом сонця", бо по вівторках у нас зазвичай суцільні семінари, а в середу - лекції, через то не треба нічого вчити (або мало вчити) і трохи розслабитись не завадить. Проте є одне "але": треба, щоб у "День пива" мого сусіда не було вдома, тому кілька тижнів треба буде прослідкувати за його розкладом.

Вільні вакансії "Дня старого кіно", "Дня нового кіно", "Дня кулінарії", "Дня прибирання", "Дня посиленої самопідготовки", "Дня суспільної допомоги", "Дня книги", "Дня самовдосконалення". У випадку чого можуть з'витися регулярні походи в ресторан, день комп'ютерних ігор чи замовлення піци. Ідей, коротше, багацько, але їх треба відсортувати, бо мій внутрішньособистісний консенсус стверджує про те, що більше ніж два-три "Дні" в один день тижню бути не може. Так субота, наприклад, може бути лише "Днем комп'ютерних ігор" і "Днем прибирання", а на третьому тижні місяця "Днем кінотеатру". Думаю, усе дуже логічно. Побажайте мені удачі.

P.S. Здається, мені й правда дуже нудно; і це я тверезий. Я, либонь, дуже не заздрю людям, які мають вислуховувати мої п'яні балачки. А, може, я вже втрачаю розум? Було з кимось із вас щось таке?

Public Relations.

Я тут подумав, що наше їбуче покоління зовсім не вміє спілкуватись у громадському транспорті. Їдеш в метро, а навкруги лише понурені обличчя молодих людей і з таким самим настроєм купка стариків, що дивляться на хлопчаків і дівчаток, які в свою чергу втикають у планшети, стільникові, плеєри чи, навіть, книжки. По дорозі з Вокзальної у вагоні сиділа така похмура бабця, вона з-під лоба дивилась на усіх стоячих і сидячих, а потім крадькома читала журнал жінки, що сиділа поряд. На Святошині я помітив, що вони з тією жіночкою вже сміються, а на Житомирській вона подарувала їй свій журнал і вийшла. До Академмістечка бабуся вже сиділа з таким ейфорійним виразом обличчя, наче пригадувала ту жіночку, що тільки-но звернула на неї увагу.

Уся справа в тому, що в транспорті ми знаходимося так близько один до одного, часто просто тіснимося, але навіть тактильні контакти ігноруємо. Комунікація не відбувається, тому, мабуть, після тисняви і почуваєш себе зґвалтованим. Звичайно, не з усіма людьми в транспорті хочеться спілкуватись, але погодьтесь, що чи не кожен раз є у вагоні метро людина, яка сидить з таким сумним виглядом, що хочеться просто підійти і запитатися в неї "Що сталося?"; або підійти і поцікавитися чи гарну книжку хтось читає, або скільки коштує скрипка, що лежить у неї у чохлі. Коротше кажучи, так прості людські сентименти, чи краще - цікавість. Але ж ні - на тебе дивитимуться як на шаленого. Відчепися, стерво, ти мене напружуєш.

Байки з дому.

Влаштовуйтесь зручніше, буду переповідати вам цікаві речі з моєї поїздки додому. По-перше, скажу, що схоже це було більше на курортний відпочинок, на якому трохи пилили за сидіння за компом. Почну, перш за все, з природи. У Херсоні і Львовому вже весна. Справжня і зовсім не така як тут, де вночі сніжить, а вдень навкруг лише самотні ялинки і кучугури. Там вже починає оживати трава, земля дуже вогка і м'яка, тюльпани вже добряче пробились, а також нарциси, гвоздики і "зірочки". Троянди, калина і абрикоси пустили бруньки. Вітер зовсім не холодний, такий, що можна ходити лише в светрі; сонечко ледве пригріває, якщо стояти на місці й не рушати. Ми відкривали домашні компоти з малини та м'яти, винограду і закриті огірки. А люди ходять собі у своїх справах.

На святкуванні 8-го березня бабуся розповіла цікаву історію зі свого життя. Виявляється, свого часу вона була авантюристкою, і разом з дідом вони любили подорожувати. Одного разу так вони на власному автомобілі об'їхали усю країну, просто отримали зарплатню (тоді це було 60 рублів), сплавили маленьку маму до її улюбленої тітки, а самі погнали на Західну, побували у Львові, потім зробили гак, опинившись у Києві, потім заглянули в Білорусь, і повернули до Херсона. Робилося це все на вдачу, і вони ледве-ледве вклалися в бюджет, вони переповідали, як зустрічали хороших людей, про доброзичливих міліціонерів, що за власним бажанням зібрались охороняти їхню машину, коли ті бездумно кинули її десь під ЦУМом. А ще вони були у Болгарії на морі, так само сплавили маму і поїхали собі, там, казали, було як у іншому світі, стільки послуг, такі будинки і т.д. Мені здається, що вони побували і деінде, але просто мовчать.

Я, до речі, вже дочитав "Вино из одуванчиков" і дуже собою гордий, бо книга під кінець виявилась не такою нудною і навіть цікавою, але навряд чи я ще повернусь до неї колись. Цілий день насолоджувався навушниками і справним телефоном, зараз думаю чим зайнятись, бо завтра одні лекції, так що мабуть у щось пограюсь. Дуже ліньки йти мити посуд, але зробити це варто, напевно.

Белград.

Маю купу всього написати, але зовсім не маю часу, бо збираюся вже назад в Ірпінь. Дуже не хочу, бо тут час такий швидкий і з'являється купа нового, і дуже тепло, і пари не треба вчити, і в універ ходити, і готувати собі їжу, і не морочитися на рахунок усього, що має по ідеї підтримувати у тобі життя (essential needs). А ще тут сняться гарні сни. Сьогодні я гуляв по Белграду, там була велика річка, що ділила місто на кілька частин і захід сонця, такий жовтий, що аж виїдав очі, а також мало людей і туристів, були собаки, що ганялися за катафалком і діти, що танцювали під музику скрипалів на якійсь мощеній бруківкою площі з альтанкою прямісінько над рікою. Запам'ятав чотириповерхову сіру авангардну будівлю із гарними вікнами і еклектичними балконами, а також красивим садом; і біло-синю будівлю з позолоченими колонами, подібну російському Ермітажу чи якимсь розкішним маєткам українського бароко.

Коротше кажучи, ґуґл представив мені Белград зовсім іншим, ніж я бачив його. Так що я навіть трохи розчарований. Про всяк випадок пошукаю ще інші міста в Сербії, може пощастить.

Чорна дірка у шлунку.

Так, сьогодні я відкрив для себе важливу річ - для того, щоб я нормально сприймав людину і вона не викликала у мене ненависть або неприязнь, необхідне виконання усього одна умова. По-перше, людина має бути хоч трохи фріком, тобто не ходячим штампом. Це все. Тому коли я бачу яскраво намальованих дівчаток, що читають Коельо і слухають "Баста"; або хлопчиків з сальним від гелю волоссям в гірчичних джинсах і блакитних кардиганах, мене починає нудити і підстуває дуже-дуже сильна злість. Якщо у вас хоча б не пригнічений вигляд, не соціопатія чи соціофобія (чи будь-яке інше психічне відхилення), чи не печальна історія життя, якщо вас ніхто не кинув, у вас немає тату чи пірсингу, чи ви не слухаєте музику тих же самих фріків, якщо ви не закінчений мрійник, чи не ботан, чи не кретин, чи не моральний (або аморальний) авторитет, чи натурал(ка), чи не маєте фінансових труднощів, чи не специфічно сприймаєте все довкола, то ви для мене пусте місце і чорна діра, що живе всередині мене, хоче терміново вас поглинути.

Удома.

Таким чином я вже вдома. П'ю гарячу міцну каву і їм смачну домашню їжу. Розклав всі речі, дістав ноут, розвісив магніти на холодильнику, перевдягнувся, привітався зі звірами, а тепер відпочиваю. Як доїхав? Більше ніж нормально, вагон у голові потяга, тепло, у першому купе, на першому місці, на нижній полиці, на бокових - нікого, окрім комплектів постільної білизни. Жодних дитячих криків, товстих людей і обурень з приводу всього на світі. У додаток до всього ще й прочитав сотню сторінок "Вина из одуванчиков" і виявилось, що не таке воно уже і нудне. 

Ще на Київському вокзалі придбав збірку оповідань Коцюбинського усього за ₴20.00. У цьому магазині для мене була відкрита гірка правда: на запитання "Що у вас є українською?" мені відповіли, що небагато і вказали на одну єдину поличку у всьому книжковому шириною десь 50 см, на якій знаходились тоненькі книжечки-брошурки з цінами вищими, ніж твори на півтисячі сторінок у твердій обкладинці, але на російській. Так, російськомовне населення ду-у-уже ущемляється у своїх правах на рідну мову. Але задля підтримки вітчизняного книговидавництва таки придбав омріяну збірку (туди входять "Дорогою ціною", "Цвіт яблуні", "Intermezzo", "Сон", "Тіні забутих предків" та ще п'ять творів). 

У Херсоні пройшовся по ЦУМу і придбав соусницю, а ще троянди. Хочу помітити, що квіти в Херосні чомусь вартують дорожче, ніж у Києві (Валя замовила тюльпани по ₴10.00 за штуку, коли в Херсоні вони коштують ₴12.00-15.00). Для тих хто не зрозумів ₴ - знак гривні, просто знайшов його на клавіатурі (Shift+[`]) і вирішив стандартизувати запис ціни (як пишуть з доларами і євро). До речі, твори Коцюбинського не давали мені вийти з супермаркету, бо на вокзалі їх забули розмагнітити і довелося переривати всю сумку, щоб охоронець мене випустив і та штукенція припинила пищати.

Зараз я планую прийняти ванну, лягти у ліжко і дивитись "Теорію великого вибуху". Ось так. Пізніше, можливо, сяду за курсову чи за практичні по ІСіТу. А може й не сяду.

У дорозі на Херсон.

Через півгодини я вже буду в маршрутці до Києва, їхатиму собі по тихенькому до Академмістечка, а потім до Вокзальної на метро, а потім зайду в МакДак, візьму собі Меню БіґМак з собою, зайду в приміщення вокзалу, огляну мозаїки (чи фрески?!) під стелею, гляну на час і перевірю квитки. А потім зайду в книжковий магазин, щоб вбити трохи часу, потім, мабуть з'їм морозива і дочекаюсь прибуття потяга. Сяду собі і поїду. А завтра о сьомій вже в Херсоні. Такий ось буде розклад.

Мертвий час.

Мені знов нудно. Тепер аби вбити час я чекаю, поки зголоднію, щоб піти поїсти. Завтра ввечері, до речі, їхатиму додому. І якось трохи не хочеться, бо так вже було приємно за ним сумувати і згадувати; там напевно тепліше, ніж на Київщині, і я, можливо, ходитиму без пальто. На завтра треба робити ІСіТ, але дуже не хочеться, хоча дивитись уже теж нічого. Усі можливі відомі мультики я вже передивився, а фільми без якогось особливого на те настрою я дивитися ще досі не здатен. Тим часом основне питання, що зараз переді мною насправді постало - чи брати з собою ноут.

Мабуть запушу гру собі якусь і повалюсь до 5-ї ранку. Так і робитиму.

H2O.

Смішно, бо нічого не хочеться: просто сидиш і втикаєш. Ти у прірві, чуваче. Ти у прірві. Тобі не вибратись, хто б і як би тебе не просив. Ти сам цього не хочеш. Сидиш на березі річки, ноги полоще вода, із дзвінким булькотом проходить крізь пальці, а потім йде ген туди, звідки прийшла. У гору - так далеко, а тут тебе лоскоче річка, і ти капітулюєш сам собі у цьому не зізнаючись. Сама невинність, переповнена запитаннями, відповіді на які ніхто не може дати, лягаєш у воду і просто даєш їй віднести тебе якомога далі від усіх можливих берегів.

Третій рівень.

Дуже хочеться часом якихось спонтанних знайомств, ось ти сидиш один і знайомишся будь з ким. Просто так. Підходиш до нього чи до неї і пропонуєш випити з тобою, ви розмовляєте ні про що, ви просто говорите і разом убиваєте час. А потім, коли прощаєтесь, що ти, можливо, полюбив цю людину і не проти ще одної філіжанки кави чи пляшки пива, обов'язково треба буде десь зустрітись ще. Як шкода, що це можливо лише в кіно.

Я знову напився пива, нічого не вчив і переїв торту, так що аж нудить трохи.

Малюнки та трипофобія.

Зварив собі суп, дуже-дуже смачний, з грибами і плавленим сиром. Тепер гордий і задоволений собою сиджу, бо нічого більше їсти не маю, мабуть, треба в магазин за чимось солодким. Нічого не снилося і добре спалося, хоча першим, що я згадав зранку - це зображення по запиту "Трипофобія" (обережно, не для людей зі слабкими нервами, я серйозно).

Вирішив, що оскільки особливо мені зайнятись нічим, буду вчитись малювати. Кількома днями тому пробував руки, але це занадто важко (навіть не скільки в самому малюванні, скільки у створенні ескіза, правильної позиції, щоб мізинець не висів, наче мертвий чи зламаний). Очі далися непогано, але варто спробувати ще, у більшому форматі, щоб роздивитись його в деталях. А ще яблуко. Яблуко виявилось найскладнішим, бо там дуже важко визначити джерело світла, а потім згідно нього визначатись із власною тінню і рефлексом, а також бліком. У будь-якому випадку говорити про успіхи ще зарано. А поки я оновлю антивірус та деякі програми, можливо, збігаю до магазину, послухаю музику чи гляну мультик.

Вчорашній пост.

Жінки з білосніжною шкірою, із розкішним золотавим волоссям співають. Кришталевий голос дзвенить так широко у стінах і у людях, немов все навкруги зроблено з найпрозорішого скла. Піаніно ніжно акомпанує, здається, композиція нагадує щойно розквітнувши й рожевий тюльпан, що у променях світанкового сонця сяє купою крапель роси, переливається, точно усіяний алмазною пилюкою. А спів тим часом сіється далі і далі, густішає, сильнішає, сповнюється нових барв, стає таким потужним, що міг би розірвати цілу планету. Люди встають. Люди плескають. Люди плачуть. Люди слабкі. Люди натхненні. Люди покірні.

Пишу пост у ворді, це нагадує старі добрі часи, коли я так сам о сидів, маючи лиш Інтернет з погодинною оплатою, і писав свою першу книжку. Її довелося знищити через реінсталяцію Windows XP. Пам’ятаю, що то було справжньою трагедією. З тих пір не можу завершити жодної. Навіть осінню закинув на третій частині. Думаю, я неспроможній на це, і бажаю чути слова втіхи та співчуття. Негайно.