Світ.

Стільки всього відбувається всередині мене. Цілий світ то вибухає, то реінкарнується, шириться і лишається в одній точці, вивергаються вулкани і хльостають лавою, підриваються цунамі, кружляють у безкінечно густому океані із думок і почуттів. В одному кутку шелестять листя дерев, такі соковиті і так зелені, мов пагони молодого чаю, в іншому - розкришує потужний мусон вапнякові скелі. Річки виблискують у заході сонця, такого полум'яно-великого, що від його тепла трава і ввечері ледь-ледь гаряча; а на ранок виблискують на ній перлини роси у величезному двовимірному намисті. Я так хочу там опинитись тілом, що іноді просто забуваю про всю цю "реальність" і відправляюсь думками туди, і майже відчуваю як теплі мохові простирадла торкаються пальців, а вода рівно тече своїми путями; не дивлячись на зимну погоду, сніг навкруги і дивні погляди. Хіба це так вже погано - грітись думкою про вигаданий та ірраціональний світ, коли навкруги холод і невдоволені люди шмигають у своїх справах?