За день до Нового року.

Все нормально. Принаймні поки що. Об'ївся усіляких смаколиків, тепер страждаю на вечір від печії. Заварив собі імбирного чаю, та трохи переборщив із лимоном.

Сьогодні подивилися з мамою "Шерлока", наче нормально. Прикрасив кімнату батьків гірляндами, поставили ялинку; чи точніше - пучок гілок, зібраних у ялинку. Їх я теж прикрасив, але завтра закінчу вже. А ще, ось тільки-но, побачив у себе на стіні тролейбусний квиток, такий незвичайний. Можна було б його віддати у музей тролейбусних квитків у Києві, і отримати безкоштовну склянку пива.

До нас прибилася ще одна собака. Не знаю як її назвати: вона кудлата і вислужується перед усіма, а ще краде туалетний папір із туалету на вулиці. Здається, вона - нова подружка Лорда, а з колишньою в них нелади якісь, і вона від нього пішла.

Мама пише наукову роботу в МАН по Голодомору 1932-33 років. Я їй допомагаю. Бо дівчинка, яка має захищати згодом цю роботу явно вирішила одкосити. По телеку сьогодні весь день йшли підсумки року (відео): новини, в якому кожному місяцю присвоювали головну подію. Таким чином єдиними гарними місяцями в Україні були червень (Євро 2012) та грудень (кінця світа не сталось).

Маю бажання передивитись Поттера, бо він нагадує мені дитинство, ще "Сам удома", "Володар кілець" і якихось гарних європейських новорічних фільмів. Вчора до 5-ї ранку грався у "Епоху імперій", завоював японців, китайців, британців, майя, франків, сарацинів і ще когось (чи персів, чи ацтеків).

Ще весь час переслідує відчуття, наче щось треба зробити, написати якусь розрахункову здати самостійні, чи доповіді, чи презентації. Коротше ніяк не можу відійти після універу. Мама запропонувала мені взяти лікарняний після сесії, щоб пару тижнів (поки лекції) пролікуватись у невропатолога. Ідея непогана, але, здається, я так відстану від програми, що стипендії мені не бачити і влітку.

І ще, знову безнадійно обіцяю собі якось себе розважати цього семестру, познайомитись з кимось, чи подружитись, знайти собі компанію, може, піти на "Мафію", чи у наукове товариство. Я їх всіх терпіти не можу і на дух не переношу, але ж маргіналом бути - не вихід. Чи як?!

Вже вдома.

Нарешті вдома. У потязі згадав, як не люблю потяги. З усіх одинадцяти годин дороги спав лише 4 години, але вперше за 3 роки моїх регулярних поїздок всі у моєму відділенні їхали нормальні (!) люди. Вночі ніхто не хропів, всі шестеро були студентами, одна дівчинка везла із собою кота, такого гарного чорно-білого худого кота (якого вигнали з її общаги), ще одна дівчинка обговорювала по телефону заплановане пияцтво; третя - ні слова не сказала за весь час, один хлопець читав щось так цікаво, а потім розказував як він прогуляв у Запоріжжі всі гроші і без копійки автостопом добирався до Севастополя; ще один - сидів і дивився так призренно на нас всіх, і ввімкнув у навушниках хеві метал. Коротше not bad.

А я нічого не роблю. Просто валяюся у ліжку. Зовсім нічого. Тільки-но прийняв ванну з піною. Як заново народився. Хандра по трошки відходить. З Інтернетом тут проблема, бо мій комп чомусь ні в яку не сприймає тутешній роутер; тому сиджу на дротові. У іншому жодних проблем, все дуже круто. Зараз перегляну якийсь фільмець і, може, нічого не робитиму знову. Life's good. 

Inner side.

Нічого не хочу. Сьогодні останній день. А потім 12 днів вихідних і знову цілий семестр навчання. Я вже дочекатись не можу. Я вже хочу вибирати подарунки. Вже хочу не переживати ні за що. Зробив так багато всього за останні три дні. Набрав допуски, по дечому може вийдуть четвірки. По більшості - три. І це сумно, бо стипендії мені не дадуть. Що в свою чергу значить ще семестр сидіння у батьків на шиї, економії, виснаженості та відсутності мотивації. Їсти, до речі, нічого. Донька хазяйки вчора весь день наїжджала на мене за погано помиту чашку, мою чашку, бля. Мені не подобається моя чашка чистою. Вона тоді наче як не моя.

Я скоро буду вже вдома. Поїду на "Хоббіта". Може прогуляємся зі Степанян, чи з Іннкою. З іншої сторони це місто виснажує не так, коли в ньому немає універу; і універ не такий паршивий, якщо вчитися там не треба. Такі справи.

Alcohol.

Блін, я п'яний. Аня усього на годинку запросила мене до себе поробити ОНД і ще щось. І таке тут. Я нічогісінько не зробив. Ні краплини. Нічого, бля. До Ані прийшов якийсь хлопчик, мій тезка, через якого мені довелося йти додому. Я не хочу нічого робити. Мені хочеться гуляти. Так давно не відчував цього. Моя стипендія стала привидом. Сьогодні я мало не відхватив од того п'яного тезки за "підарські джинси" й "підарську чьолку". Боги, пробачте його, нерозумного. І тут мені прийшла в голову ідея придурюватись геєм, чи бі, чи просто якимось надметросексуалом, щоб зробити свій fight club. Додивлюся "Балто", подумаю про це трохи і завтра на тверезу голову; зроблю, може, якісь висновки.

Questions.

Чи є, чи може був колись світ таким, що кожна людина, кожен лікар, кожен учитель, кожен робітник, був покликаним? Чи любили вони, чи поважали вони інших, чи готові були відповідати за свої результати? Чому у світі де так багато інформації і цікавих речей людина така ница, така відособлена, така ненависна? Чи може мій світ такий? Чи наш? А десь там вже за західним чи східним кордоном люди люблять один одного більше?

Хвости.

Голова обертом просто.

Epic fail.

Ппц, прийшли ми такі в універ, заходим такі на пару, а викладачка нам "А чого ви в мене на парі не були?". Як виявилось, в універ сьогодні треба було на 8-му годину ранку. Пропустили модульну контрольну, лабораторну й прогуляли вже третій день на цьому тижні. Зате з двох пар тільки на одній відмітили.

На жаль, "Цивілізація" виявилась трошки тугою на мій комп, і покроковою, тоді як я більше люблю стратегії в реальному часі. Коротше просидівши кілька годин у ній я зробив висновок, що це не моє; і зараз вже качаю Епоху Імперій ІІ, чудова стратегія ще 2000-го року зі слабенькою графікою, однак мені подобається.

Субота.

Субота, бля, якого хуя я маю йти в універ іще й сьогодні?! Не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу. Там так нудно, і сумовито. Я хочу бути вдома. Я хочу спати. Я хочу нічого не робити. І ще більше ненавиджу деканат, і навчальний відділ. Ще й кінця світу не було. Так би не довелося сьогодні йти туди.

Міс Монана Скретч.

Кошеня тихенько спить у мене на плечах, а потім злазить і грається з капюшоном, й зі штанами. А коли стомлюється - біжить тихенько день під ліжком хазяйки відливає і прибігає знову. Аня каже, що воно очима схоже на голуба, на жаль, я цього не помітив. До речі, у нього тепер є повне ім'я. Попередньо, скажу, що раніше я просто називав його Джо або Джошуа, адже ім'я Маруся ні в які рамки не лізе, ось. Це ж кіт все-таки. Але нікому це не подобалось, тому тепер його (а насправді її) я називатиму Скретч. Однак, Аня заперечила, що це дівчинка і ім'я має бути жіночим. Довго думавши, назвав її Монана. Монана Скретч вона тепер. Так от.

Ранки.

Чому, чому я маю вставати кожен ранок? Щоб піти кудись не зрозуміло за чим. Сьогодні ж дві лекції, а у ліжку так тепло. Я не хочу збиратися. Я нічого не хочу, тільки зупинити час.

День Св. Миколая.

Сьогодні я лишився вдома (ключі від квартири забув вчора у Валі вдома, прокинувся зранку - а двері зачинені, ну, а всі якось на роботі і йти мене відкривати - не дуже хочеться, тому я тут зараз). Сам. Аж до 17:00. Так кайфово - сиджу собі за компом, зараз насмажу тостів і захаваю із згущеним молоком. Вип'ю пару чашок чаю, а може зварю собі імбирного настою. Гляну пару мультиків (поясню, жити мені якось і так не весело, а кіно дивитись різного роду - тільки ще глибше залазити в цю хандру). А потім поїду по магазинам - купувати подарунки Ані, Даші та Валі. Уже майже придумав що. Коротше, сьогодні - був найважчий день на тижні, та чую я, що мені аукнеться воно ще. Але аж дихати легше стало, як зрозумів, що в універ іти не треба. А ще, у випадку якщо зі Львовом нічого не вийде - у мене буде 2000 вільних коштів. Що теж непогано. Можна буде купити якихось гідних подарунків на Новий Рік усім-усім.

Ще шалено хочу сходити в кіно на "Хоббіта". Але "Володаря кілець" ніхто зі знайомих не любить, відповідно і пріквел дивитися не хочуть - мабуть треба буде почекати до приїзду в Херсон, й піти вже з кимось там.

Тотеми.

Нам багато чому треба вивчитись у тварин сьогодні, а радше - згадати своє найдавніше. Як гідно вони себе поводять, як тонко розрізняють грань між проявом нижчого страху перед людиною і навпаки - змусити людину почуватися нижчою. Як вони прив'язують до себе, як чітко відточені в них кожен інстинкт. Може, тому вони і більш "еволюційно відсталі", бо людина вхопила собі найбільше невідточених рис, завдяки чому стала універсально-еластичною до умов навколишнього середовища; а тварини - мають менший набір умінь і навичок, і рефлексів, але їх робота - бездоганна. Хто зна. У них немає цієї дурної потреби в участі, повазі, самовираженні, а якщо і є - вона автоматично задовольняється. Життя ж настільки просте - зводиться ж до виживання в умовах, пристосування, задоволення і співіснування. Може і не треба людям стільки жити, скільки  ми надумали собі - 80, 90, 100 років - може, краще було б повернутись назад, до гуманної магії і шаманізму, чи кудись, де тебе оточувало б усе первинне, а не ці кляті висотки і люди в моднявому одязі. І чому мені так просто не живеться спокійно?

Антиутопія.

Моя львівська мрія ламається з кожною годиною, чи хвилиною. Місць у гостелах немає. Квартири вартують, ну, дуууже вже дорого. І ми колективно вирішили обдзвонити всі заклади наново десь через дні три. Якщо знову нічого не вдасться - c'est la vie.

Умовивід.

Людина стає дорослою, коли визнає факт того, що вона не вічна. І починає адекватно до цього відноситись.

I have no idea.

Я хворий і весь у шмарклях, і кашляю. Виглядаю не дуже. Хочу завтра піти за довідкою. І не дивно між тим - у мене в кімнаті мабуть градусів 13, не більше - всі хазяї такі, що думають тільки про себе. Як мене заїбало вже боротись із цією людською ненажерливістю, якістю сервісу, адже фактично вона надає мені послуги, за які я плачу щомісячно 800 гривень. Витрачаю на ліки дохера грошей. І взагалі вже з розуму сходжу з цим матеріалізмом! В універі що не день, то гроші, фінансові потоки, інвестиції, споживачі, споживачі, споживачі. Розумієте, для економіки люди, які не купують - не існують, а які купують - не люди, а споживачі. І виробники постійно нагинають споживачів, і дуже жорстко поводяться коротше. А оскільки реалізувати на практиці ідеальну конкуренцію виявилося неможливо, та й пізно вже, то маємо економічну олігополію.

Не суть, хотів просто сказати, що ідей ну зовсім ніяких немає. Ні для чого. У всіх є, а в мене -  немає. І тому дуже нудно, і робити нічого не хочеться.

Ремарка.

Я не знаю, що вам написати. Нічого просто, крім, мабуть, того, що я захворів. Все.

Запрошення на бенкет.

Рахуючи всі останні події в наших життях - кінець світу буде більш ніж логічним, наче як. Сесія, кіт Тіни, мій псевдоканцероневроз, непідтверджена гангрена дідуся, 830 тис. грн витрат з держбюджету на канцелярію для президента за 2012 рік, щоденні заметілі й погрози вимкнути світло на кілька днів, тотальний завал по парах і назрівший недопуск з міжнародної економіки, у Ані нелади з новим хлопцем і зі старим теж, усі якісь дуже втомлені, постійні привиди стипендії і дурні сни, недосипання, пари до 19:00, всесвітня лінь до чого-небудь, 4 чи 5 робіт батька; набридло висіти на волосині. Хочу вже заробити ту кляту стипуху, що сьогодні примарніша ніж будь-коли, і в тій же мірі потрібніша.

Кошарська не марно ж мене вчила, що без винагороди жодна мотивація не дієва. Так от немає у мене винагород, крім оцінок, які мені ніхто не показує; уже півроку; точно так само, як слабшають з кожним днем стимули і мотиви не пропускати більше 3-х пар в місяць, готуватись до семінарів, МКР-ів, бігати за преподами, прогинатися під ними, масово друкувати реферати, доповіді, розрахункові, лабораторні, практичні, звіти, самостійні й індивідуальні, задачі, презентації, тести, я блять здав їх уже з сотню за останній місяць. І просто в шоці від того, як це робить половина моїх одногрупників. Як?! У кімнаті постійно холодно, гарячу воду відключили, газ на дев'ятий поверх ледве доходить, і ніхто не хоче їхати зі мною в кіно, розвіятись; всі настільки пасивні та напружені, що колапсу не минути ніяк. Але не все так погано - надворі прекрасна погода і взагалі по коліна снігу. Виглядає це чарівно, мов бенкет посеред чуми.

Хатіко.

Жодна людина не гідна такої любові. Собака здатна віддати потім все своє життя жалобі, болю, чеканню на чудо, чому завгодно; навіть стримуючи свої інстинкти, потреби першої ланки, аби тільки дочекатися. Ми ж забуваємо найдорожчих і найближчих людей вже за рік-два; а тварин - і годі, якщо вичекаємо 1 рік. Ми не побиваємося і не ждемо, що вони прибіжать і стрибнуть на нас. Ми - люди. Наші первинні почуття вже зараз - примітивні. Я не хочу жити так, але я - заручник еволюції, генів, ментальності, ідей. Моя віра обмежена реалією, мій розум обмежений пам'яттю. Його дружина забула і ходила до нього на кладовище раз на рік, а собака - щодня чекав його на пероні. Мені нас дуже шкода.

Нічні прогулянки.

Постарайтесь якось затриматись у невеликому місті допізна. Щоб ліхтарі ще не вимкнули, а людей на вулицях вже не було. Сніг валив дуже густо, лишався на віях і краплями звідти падав. Волосся змокло, сорочка спітніла, а надворі було десь +1...+2, тому що з дерев капало, лишаючи в снігових кучугурах дрібні дірочки. Пишу солодко, знаю, але настрій, що лишила за собою 6-годинна спроба розібратися з практичну з економетрики, чудно зник, варто тільки мені було вийти на вулицю.

По дорозі зустрів дівчинку, сусідку Валі, з якимись двома хлопцями. Один з них так люб'язно розпитував мене про мої знання html та php. А потім, дізнавшись про мою завантаженість навчанням, дуже попросив допомогти йому після пар у створенні деякого веб-сайту. Я прекрасно розумію, що знання мої недостатні, але його це явно не переконало, може, йому треба ідеї, чи оформлення, чи ще щось; у будь-якому разі він пообіцяв дістати мій номер і обов'язково зі мною зв'язатися.

Ідучи мимо кінотеатру зустрів ще одного старого знайомого. Не бачив вже місяці зо два його. Він виглядав дуже стомленим і в'яло всміхався - закінчив зміну бармена в одному із закладів Ірпені. Розпитав, де я живу і запросив у гості. Насправді, ідучи додому (десь за хвилин 5 до зустрічі) думав саме про те, що непогано було б його зустріти, бо восени він частенько вигукував мені із 4-5 поверху свого будинку, щоб привітатися, і давненько я вже не бачив його на парах.

Дійшовши додому - зліпив величезну сніжку і розбив її ногою, а потім ще кілька разів. І прийшло до мене щастя, бо все не так вже й погано - є шанс закінчити семестр без перездачі, може навіть зі стипендією; Валя сказала, що я дуже класний, бо сиджу і допомагаю їй з парами; деякі чуваки, хоч і під шафе, все ж мають мрії реалізувати свої таланти в цьому універі (може, той хлопець теж хоче ось так не сидіти, занурившись у книжки, зволікати, а щось створити, знайти собі сферу використання); стюарди із общаги мене не забувають; взимку я їду у Львів із чудовою дівчинкою; до закінчення навчання усього 18 днів; а я таки здатен відчувати радість. Тому ввімкну зараз The Irish Rovers, на які мене підсадила Тіна, і гідно завершу день. Ось так.

Саме тому я прикриваю свій пафосний жест зі "Спрашивай.ру", нічого не додаю на сторінку "Things of hatred" і продовжую любити вас всіх.

Things of hatred.

От і знову мені нічого робити. На завтра, ну, дуже - це просто м'яко сказано, як багато робити усього в універ. Домашки стільки, що вию просто. Тому, щоб хоч чимось себе зайняти - роблю список речей, які мене виводять з себе. Я перестаю себе контролювати на свідомому рівні і жадаю порвати когось чи щось просто зараз же. Ось такий я добренький.

Постдень.

О, holy shit, я ще не був дома зі вчорашнього дня. Уже вечоріє, а я прокинувсь 2 години назад. Яка жопа - вчора навіть не напилися, але вино було дуже добре. Нічого розказати. На моїй аватарці брелок Спандж Боба - подарунок Валі - на новій флешці, мені та-а-ак нехер робити. А на завтра стільки всього задали, що реально легше повіситись. Хочу вже щось святкувати, щоб не думати про цей клятий універ.

Дайлімазафака.

Ой, блять, та не сходжу я з розуму. Просто стало все якось ясніше. Блам-блам-блам-блум-пам-па-ра-рам. Я трошки йобаюсь, ага. Просто вже без двадцяти два, а в кімнаті так холодно, і коли друкуєш наче як тепліше. Пижджу своєму другові в пм, здається скоро він нах сюди приїде з Херсону і вб'є мене. Ще подивився пару мультиків про людей-зефіринок і Лео і Сатану. І стався курйоз з п'ятирічною дівчинкою, яка засіла гратись в туалеті на півгодини, саме тоді, коли літра випитого чаю почала з мене виходити.

В принципі все, що я хотів сказати - піду далі по пм-ам.

Переддень і завдання.

Сьогодні мені прислали 12 кг хавчика. Завтра будемо святкувати напевне - лишилось тільки вибрати вино і торт. З лимонним пирогом вирішив не експериментувати, до того ж забув купити яєць. Настрій гарний, нарешті зможу повноцінно поїсти. По дорозі додому з відділку пошти мене тричі занесло добре на льоду.

Навчальний відділ не їбе, що в мене днюха, тому на понеділок поставили 4 пари, з яких 3 - семінари. У цей же день треба здавати розрахункову з міжнародної економіки. А викладачка конкретно бісить усю групу, бо щоразу зве нас "бусінками" і рже так дрібно, що здохнути хочеться. Дуже хочеться вже закінчення цього семестру, вирішив зараз поставити на голосування в групі питання про найтяжчий семестр. Упевнений в перемозі 5-го.

Burp-burp.

Мені нічого вам розказати. І не особливо хочеться. Іноді все ок. А іноді не дуже. Хоча - дізнався, що один мій знайомий зараз відпочиває у Львові у престижному готелі на кошти якогось мецената з КВН, де вони отримали його особистий приз. Сказати, що я теж так хочу - не сказати нічого. Але ті поци реально смішні були, так що по заслугам їм. Ось і все.

Хочете глянути відео - ось, але якщо ви не з НУДПСУ, навряд зможете багато чого зрозуміти. Тут брала участь і команда мого факультету. Ми - лузери, я знаю. І знайти відео з ними ніяк не можу.

Антагонізм.

Психолог заборонила мені думати про погане. Ніякого спазму, ніякої дисфагії, ніякого бронхіту, пневмонії, дистрофії, раку, психологічної травми. Адаптол, нейровітам, мукалтин. Бити кляту подушку. Ненавидіти її усю, кожну пір'їну, кожен сантиметр тканини. Вмазати їй ще і ще. Порвати її навпіл і потім вмазати кожній половині. По квартирі ходять чужі люди. Ненавиджу їх холод. Вони наче несуть мені тривогу, а заспокійливі діють, пройшов біль у грудях і я вперше мабуть нормально поїв, навіть яловичину, навіть капусту. Задишка лишилась, але на ліки в мене просто не вистачає грошей, інакше доведеться затягнути пояси на зимових канікулах. Ці чуваки, що сидять і стукають мені по колінам, щоб мою ногу тіпало так злегка, і слухають легені просто не уявляють, що 250 грн на ліки - це майже половина стипендії, якої в мене й так немає. Я хочу просто, щоб усі були щасливі. Peace. 

Зима 2.

Зима - це насправді дуже красиво. Вже скучив за такою погодою, навіть за морозами. Сплю під двома ковдрами, на ранок дуже тепло. Хочу собі якусь домашню клітчату піжаму. Обдзвонюю своїх старих знайомих, просто щоб поговорити. Навіть універ не здається таким відстійним місцем як раніше. Жевріє рано, тому додому вертаюсь уже в темряві під ліхтарями. Трохи сумую за першою зміною, коли після навчання ще цілий день вільного часу. У кінці кінців не все так вже й погано: з групою наладив відносини, на цьому тижні днюха, може вийду на стипендію цього семестру, потім поїду у Львів, де снігу буде ще більше, а 28-го я вже буду вдома, ніжитись у ліжку і дивитись телек.

Зима.

У моїй кімнаті синьо-фіолетове світло - знадвору. Така гарна зима. Хочу зірватися кудись на санчата, чи ковзани, хочу дуже в Київ. Поблукати пішохідними вулицями чи зимовими парками, чи ботанічним садом. А потім посидіти за чашкою чаю десь у кафе, прямо перед вітриною, щоб роздивлятися перехожих, бо їм на вулиці так морозно і приємно. 

Новини від мене й України.

Привіт усім. Прийшов нарешті додому... зі вчорашнього дня. Сьогодні відпустили із семінару в медцентр, де мені знову довелося вести бесіду із терапевтом: виявилося, що у деяких моїх симптомів фактично не було фізіологічного підґрунтя, тому мене направили до невропатолога. Again. Ця зустріч сподобалася мені більше, аніж попередня (в минулий раз лікар вирішила, що я десь добряче довбанувся головою, пошкодив кілька півкуль, і направила мене на МРТ).

Сьогодні ж ми гарно поговорили про мене і мій характер. Троши покопавшись у моєму нутрі ми обидва вирішили, що причина всіх моїх бід - нервове виснаження, егоцентризм, мої інтровертованість, темперамент і нав'язливі думки. Вона порадила мені специфічну вправу для вивільнення стресових накопичень. Таким чином мені приписали місяць заспокійливого та вітамінок, і до січня я вже буду як новенький. Насправді, прийшовши додому, стало трохи легше, частково пройшла віддишка і покашлювання, ковтання стало ще більш м'яким. Думаю, що тортики у Львові буду вже наминати за обидві щоки. 

Мою версію із дисфагією невропатолог відкинула, а терапевт - не перевіряла. Вважаю, що оскільки дисфагія як така не повністю відповідає визначеним ознакам, мій самодіагноз малоймовірним. До усього сьогодні найперше випав сніг, і вже дуже ліпкий. Все довкола білюще і від легенького вітру з дерев зсипається дрібна пороша. Ночував сьогодні не дома - у Ані. Мені у них дуже затишно, там багато гарних дівчаток, вони постійно приводять своїх друзів, і в квартирі ніколи не буває пусто, постійно пригощають смачним супом, бутербродами, чаєм і домашньою випічкою. За квитками не ходив, бо сьогодні жорстко протупив із грошима (не взяв картку, на якій власне і були усі кошти). А завтра жодного семінару. Теж кайф.

Є і погані новини. В Україні творяться дивні дива. У нашого ректора якісь особисті негаразди із прем'єром. Буквально 10 годин тому, останнього до речі зняли з посади. Економічне становище (акцентую на цьому увагу, бо про асиміляцію нацкультури та політстановище вже задовбався говорити) стає дедалі гірше. Деякі вчені й журналісти прогнозують дефолт, деякі страшну інфляцію. На справді видно, що останнім часом дуже швидко ростуть в ціні продукти з нееластичним попитом (борошняні вироби, яйця, крупи, цукор, основні овочі і фрукти і т.д.). Поясню деякі моменти з особистого погляду. 

Фактично ціни на продукти з нееластичним попитом (тобто попит на продукцію лишається сталим навіть при підвищенні цін) означають ріст цін (або зниження якості) на продукцію з попитом еластичним (просто я не звертаю уваги, мабуть, на них, бо рідше купую). Оскільки відбувається загальний ріст цін людям необхідно більша кількість грошей для здійснення купівлі товарів (що веде або до зниження рівня життя (через нестачу коштів), або до росту інфляції (через додаткову емісію грошей)). Батькам моїм видали зарплатню у розмірі 40% ще й з затримками, що реально свідчить про дефіцит власної валюти у державі. Незадоволеність людей та відсутність логічного пояснення невидачі більш ніж половини зарплатні викличе суспільні хвилювання (держава в свою чергу для запобігання напруженню серед населення здійснить додаткову емісію, для того щоб заповнити дефіцит коштів). Додаткова емісія (у даному випадку досить велика) спровокує знецінення грошової одиниці (відповідно інфляцію), що змусить виробника піднімати ціни.

Інфляція також призводить до зниження курсу гривні, тобто чим більші темпи інфляції, тим більш вірогідний обвал курсу. Так як держкерівництво не особливо радує нас своїми економічними рішеннями, роблю висновок, що цього варто сподіватися. Інше питання - коли? Найпесимістичніші прогнози говорять про грудень-січень цього року. Найоптимістичніші, відповідно дають владні органи, які уперто стверджують, що "Україна - стабільна", "Покращення є вже сьогодні".

У будь-якому випадку, надіюся, що обвалу не буде до поїздки у Львів, бо зекономлених мною коштів тоді явно не вистачить )

Ось так.

Complicated.

Бля, та що ж це з цим Львовом? Хтось їде, хтось не їде, хтось знову їде, хтось знову не їде. Потім змінили розклад потягів (поїздку треба буде продовжувати на одну ніч або скорочувати і брати білети якнайшвидше, бо на 4-те вже немає білетів); ця клята болячка, вже не знаю де краще обстежитись на неї, в Києві, Ірпені чи Херсоні, скільки це коштуватиме, в кого саме обстежуватись, на що в кінці кінців обстежуватись, і чи казати батькам - головне. Універ пресує конкретно вже: на понеділок знову розрахункову і 5 презентацій, і ще хз скільки семінарів там буде. А у вихідні мені стане на рік більше, всі питають, що мені подарувати. Але подарунки означатимуть, що треба думати, де його святкувати. Думати, думати, думати, думати, думати, думати, думати, думати. думати, думати, думати, думати, думати. І знову думати. Про Львів теж треба постійно думати. З однієї сторони Степанян постійно нагадує, щоб брав вже квитки, з іншої - Іннка ще не знає напевно чи їде з нами. І я не знаю за що хапатись найперше - тому сиджу і розв'язую судоку (завантажив сьогодні цілу купу гаджетів). Чого все так складно стало, бля?

Песимістичний нарис.

А ви якось думали, що ви помрете і за вами сумуватимуть багато людей, дивитимуться на ваші речі  і розплачуться, будуть вдивлятися в очі на ваших фотографіях і думатимуть, що ви десь є.мов то ви дивитесь на них з тих бумажок. А вас між тим, може зовсім ніде і не будти, а фото - таки лише папірці. Просто ви навіть після смерті будете тішити десятки людей якимись надіями на ваше паралельне існування. А самі, можливо, і не існуватимете взагалі. Здається, що це дуже боляче, болючіше, ніж будь-що в світі. Бережіть себе.

Рани.

Став якимось дуже ранимим. Добре вже хоч ніхто не ранить поки що. Постійно зациклююсь на своїх проблемах і знаках питання. Починає здаватись, ніби весь світ навколо мене і крутиться, наче вся справедливість і несправедливість зібралась тут, в моєму житті. Замислюєшся над різними речами: наскільки люди усвідомлюють своє існування, наскільки усвідомлюють існування інших; яку роль відіграє суб'єктивна інтерпретація в цьому усвідомленні. Ви хоч уявляєте самі, щось ви дивитесь на мене і бачите щось своє, а я дивлюсь на вас і бачу своє. І наші картинки один про одного ніяк не перетинаються.

Відчуття чогось неминучого не покидає всіх. Сьогодні Валя сказала, що відчуває, неначе має статись щось погане - вже кілька днів чує. А я теж відчуваю щось. Які ж ми всі ненормальні.  Всі пригнічені чимось чи кимось. Мені страшно уявити, що буде далі.

Здається пророцтва всіх тих випускників, які приходили до нас в школу, кажучи, що тут ніби проблем не існує, дочекайтесь універу, почали збуватись. Сьогодні я дізнався ще, що магістратуру мені точно зроблять 2 роки. Так що буду вчитися 6 років, і якось ні радісно, ні сумно. Куплю собі завтра вітамінки чи седативи, може щось зміниться?

Гарний день.

Вже чорт зна коли писав щось в блоґ. Так от напишу. У мене все нормально: настрій сьогодні набагато кращий ніж колись за останні два дні. За весь навчальний день жодного семінару - три лекції: статистика (на якій ми тільки що й робили, що розгадували кросворди, а на півпари преподша нас лишила самих); потім фінанси, де лекторша взагалі не явилася, хоч дзвонила і обіцяла під'їхати. друга пара теж фінанси - ми викупили, що лекторша не явиться і на цю пару, підключили ноут з кафедри до проектора в лекторії і дивились кіно при виключеному світлі. Було дуже класно - живо сперечались, бо всі тьолки хотіли "Титанік", а мені - все одно, бо насправді дуже кайфово дивитись кіно на сьомій парі, коли надворі вже ніч, а в лекторії тепло дуже і всі, хто лишився на потоці (всього чоловік 25-30) стали трохи ріднішими.

Потім я прийшов до Ані, а її "новий сусід" - заочник з групи дівчини (Даші), з якою Аня живе, пригостив мене доброю перцівкою, - а потім прийшла красива руденька дівчинка Оля, і принесла нам вино. Потім ми згадували дні студента, дівчата пригостили мене гарячим першим, бутербродами і чаєм. І ми знову дивилися кіно - в цей раз "Сутінки" в адаптації Сергія Притули, насправді дуже смішно, якщо дивитися не самому.

І ще, я знайшов у Києві кіноклуб на території Могилянки (чи за підтримки Могилянки), там якісь, мабуть, волонтери-студенти мало не щодня влаштовують безкоштовні кінопокази, зазвичай нетривіальних фільмів ХХ століття, часто в оригінальній озвучці. Дуже хочу туди потрапити - це місце здається мені якоюсь оазою, якщо чесно; що надає йому більшої значимості і трохи асоціюється в мене з "тим самим моїм місцем".

І на кінець - питання номеру, так би мовити: як привчити друзів до якісного кіно? Просто задрало вже, що всі вважають арт-хаус і авторське кіно ненормальним і мене разом з ним; треба ж цим щось робити )

FFFFUUUUUU!

Ну, і якого хуя в мене о сьомій в кімнаті грає це лайно??

Фармація.

Здається я вийшов на той етап, коли діватись нікуди. Треба знову починати писати. Мене прямо розриває від ідей і всього такого. Поезія дає надзвичайно сильний заряд. Ти виливаєш на папір все, що маєш в собі. Тебе спустошує. Ти стаєш безсилий від того як виклався. Просто лежиш на столі і нічого не відчуваєш, так, наче тебе ніколи не існувало. Приходить ейфорія і дитячий запал, і згадуєш раптово, як раніше ховався під пухову ковдру о другій ночі з олівцем, клаптем паперу і ліхтариком й писав собі щось. У цьому є щось сильне. А особливо відчуття, коли швидким розчерком у правому нижньому куту пишеш дату, неначе це щось змінює.

Ниття.

Знову стверджуюсь у тому, що не можу існувати. Мої бажання зашкалюють, мої потреби ростуть з кожним днем, мої можливості, мої ресурси - мізерні. Я лише єдина людина на цілій планеті. Мені треба контакти, мені треба легкість, спокій, підсумковість, мені хочеться пригоди і хочеться змін, і контрастів, і навпаки - тиші, плавності. Це життя, це суспільство таке велике, масштабне, а здається наче воно іде повз чи крізь мене. Наче я привид. Може, я і не існую насправді? Може я - чиясь свідомість, чи плід чиєїсь уяви. Я недостатно сильний, щоб щось оцінювати і боротися. Життя мало давно мене викреслити.

Я втрачаю інтереси. Я виживаю. Я не роблю спроб, а тримаюсь за щось. Я відчуваю uncoplishment, неповноцінність. Я хочу все і не хочу нічого. Мені конче треба допомога. Я хочу виплеснутись, вилити все, що є в мені на когось, щоб перекинути свій тягар. Сьогодні я шкодував, що не маю братів чи сестер, бо тоді б моє самогубство не було б таким трагічним. І дивився фільми, і плакав за долями інших людей. Який же я слабкий.

Я боюся втратити себе. Я не хочу себе втрачати, але іншого виходу не бачу. І так щовечора. А на ранок все знову прекрасно. Мені треба чимось займатися. А я боюся майбутнього. Через 2 роки мені закінчувати навчання вже, а я досі вважаю, що останні 3 курси були марнотратством. Хочу випити. Хочу звільнитись від цієї втоми, від цих тягарів; я просто втрачаю все, що маю. Я хочу додому: ходити в халаті по квартирі, валятися у ліжку, дивитися мультики. Я сумую за дитинством. І мені шкода нас усіх, через те, що ми приречені на таке існування. На яке? Я не знаю сам. Я сам нічого не знаю...

Екскурс для українофобів.

Вибачте, але я не можу промовчати. Подивився прекрасний фільм про історію України, авторства Єжи Гофмана (польського режисера і сценариста); хочу резюмувати (читай, висловити думку з приводу). 

Трагедія мого народу в тому, що ще у ХІХ столітті тут втратили віру в інтеліґенцію, підтвердженням (а головне, наслідками) тому є більшовицький переворот і розвинена ідея анархізму в 1918-1920 рр. У радянські часи українцям нав'язали коплекс неповноцінності, компенсуючи потребу самовираження фізіологічними потребами - хліб, сіль, вода; Ради дали простому люду їжу і масштабну рекламу прогресу (можливо, ілюзорного), поєднуючи її разом з тим із тотальною відчуженістю від заходу ("залізна завіса"), через що інформаційний простір був настільки обмеженим і контрольований керівництвом, що людина попри бажання не могла дізнатися про так звані "білі плями" в історії. 

Знову ж таки приклади: Розстріляне Відродження, геноцид 1932-33 рр., насильницька русифікація, обрізання та редагування творчості українських митців (пролог до "Мойсея" І.Франка, деякі поезії "Кобзаря" були повністю вирізані), прорадянська інтерпретація творів (наприклад, "Гімн" І.Франка), шаблонізація та цензура на твори як письменників, так і художників, і композиторів; продрозкладка і насильницька експлуатація (яка, в принципі, не характерна навіть для командної економічної системи).

Події Української революції 1917-21 років, як ніяка інша подія добре, характеризує прагнення українця до державності. Але знову ж тут постає питання інтеліґента-революціонера і маси, яка не усвідомлює альтернатив і діє моментно, відповідно до своїх первинних потреб. Фактично, Україна вже на початку ХХ століття була повністю готова до заснування власної держави, але по причинам сукупним: політичних, історичних і географічних (зречення влади Миколи ІІ, унія УНР з Тимчасовим урядом, україно-польська війна за Східну Галичину і Західну Волинь, Громадянська війна в Росії і більшовицький переворот, бажання сусідніх держав (Польщі, Автро-Угорщини, Росії) захопити території УНР, створеної на теренах ослаблої війнами Російської імперії).

Звертаючись до сьогодення хочу зауважити усім розумникам, які кажуть що Україна є історичною частиною Росії, що фактично - після заснування у 1147 році Москви - історичні шляхи України-Руси і Московського князівства розходяться, саме тому культури російська і українська формувалися окремо одна від одної і пересіклися аж у ХІV-ХV століттях, коли українські землі були розділені між Кримським ханством, Польщею, Литвою і Московією. І знову розійшлися після 1569 року (Люблінська унія), потрапивши аж до кінця ХVII століття під владу Речі Посполитої. Після чого українські землі знаходились у "підвішеному" стані (козацькі повстання), коли державності тут ще не існувало, але теоретично землі були незалежними.  Лише у кінці ХVIII століття (Внаслідок Першого та Другого поділу Польщі) землі сучасної Центральної та Східної України потрапили під владу Російської імперії. Нагадаю, що уже на початку ХХ століття (тобто уже через 125-145 років тут була створена УНР).

Може, через чи то через довге перебування у складі Радянського союзу, чи то через русифікацію населення і нівелювання нацкультури, чи може через приналежність до слов'янської мовно-культурної групи Україну все ж вважають "Малою Росією" (себто Малоросією); але очевидно, що з 1147 року (дати заснування Москви, становлення її як центру Московського кнзязівства) до 1922 ріку (створення СРСР) українські землі перебували під владою російських державних утворень приблизно 225 років. Чому Україна - це споконвічна і історична частина Великої-Неподільної я збагнути не можу.

Навіть з точки зору мови (яку масово вважають "так схожою на російську") хочу сказати, якщо теоретично ізолювати Україну від впливів як Росії, так і Польщі, протягом усієї історії (тобто виключити можливість будь-якої людини коли-небудь чути російську чи польську), то виявиться, що польська мова є набагато більш близькою за лексикою, словниковим складом (старослов'янські та праслов'янські витоки), морфологічними і граматичними формами (ступені порівняння прикметників і прислівників, фразеологія); тоді як з російською подібними є фонетика і орфоепія, орфографія і пунктуація, і частиною словникового запасу, запозиченою з західноєвропейських (неологізми) і праслов'янської та старослов'янської мов; а також кирилічний запис. Тим не менше, українська як і будь-яка мова у світі є сукупним результатом  первісної бази та численних запозичень і перезапозичень внаслідок історичних впливів на регіон у різні етапи його розвитку.

Мій висновок такий: "малоросійський" міф був створений ще в Царській Росії для обґрунтування полонізації та асиміляції населення, придушення повстань і політичних табу (що на практиці є дійсно найбільш дієвим для підкорення іншої національності, що цілком і повністю відповідає духу російського імперіалізму); і був запозичений радянською владою для заснування Радянського Союзу, "союзу братських народів", що по причині (навмисній, а може і далеко ненавмисній) домінування російської культури у всіх сферах життя населення став проекцією Російської імперії з командно-плановою економічною, тоталітарно-авторитарною політичною системою та орієнтацією на "голубу даль".

Вийшло багато так, навіть тягне на статтю, але хотілося сказати ще більше, очевидно я просто морально не здатен бути інертним до історії і життя своєї нації, як би не старався. Сьогодні, коли в Україні активно блокується євроінтеграція, знову ж таки всіляко нівелюється роль інтеліґента як зі сторони маси, так і зі сторони влади; державний апарат розривається між таборами покидьків з 90-х років; через політико-економічну нестабільність з'являється недовіра Заходу (як наслідок, небажання співпраці) і інтервенція російських впливів надія на будь-які позитивні результати просто зникає. Додам, що якщо Україна дотягне до часів, коли покоління радянської людини стане нездатним займати керівні посади, то ймовірність сучасного проспереті значно зросте.

Посилка.

Батьки прислали посилку з моїм старим Соні Ерікосон, купою солодкого і іншого хавчика. Насправді, дуже круто, що відремонтували саме цей телефон - він як живий спогад. Тут досі лежать мої підліткові картинки і музика, контакти, теми, програми. Я тащуся. Крім того, тепер я зможу зав'язати на кілька тижнів зі спаґетті та рисом. Нарешті в моєму домі з'явилося м'ясо. Ура!

P.S. Сьогодні здав лабораторну, тепер до кінця тижня жодного відстійного дня. Темп мого життя трошки стабілізувався.

Фрустрація по Альдерферу.

В цьому єбучому світі всі ненавидять один одного. Всі все ділять. Всі хочуть уравти і нарватись. Як змова проти мене і проти вас, і проти світу, і проти нас. Хочу втекти кудись де тепло і є пісок, де не треба буде думати, на якій мові говорити. І не рахувати t-статистику. Щоб були птахи тільки, хвилі, пісок і зовсім трохи людей. Вибірка.

Я хочу подивитись кіно. Або мультик. Що завгодно. Мені треба відпочивати від цих чисел і від цього пресингу. І від усього. Хочеться на цілий день ввійти якось у той стан, коли тебе все влаштовує. І час біжить непомітно, наче його більше немає, і не буде ніколи... 

Гетероскедатичність (а я хз).

Він хоче мене здихатись - 100%. Він хоче позбавитись такого сміття. До 28-го жодного спокійного дня. Сьогодні - розрахункова зі статистики, завтра - з ЕММ, після завтра - модуль з менеджменту і треба закрити 2 незакритих семінари, до наступного практикуму з фінансів треба 60 чи 90 тестів, до 28-го 5 презентацій по менеджменту; розрахункова з якимись небесними показниками по міжнародній економіці і КУРСАЧ уже на носі, а в мене ще й слова не написано. Плюс до всього другий модуль уже почали якогось хера з деяких предметів закривати. І я уже другу ніч не сплю нормально. 

Чисто фізично не справляюся, не знаю, коли я це все запустив. Стільки боргів і не дібраних балів ще з першого модуля. Або я дебіл, або викладачі йобнулися,  або наш деканат знову вирішив порішати стіпуху без нас самих. У журналі оцінки препаршиві, здається, є навіть двійки. Який мені Київ? В рогатник мене, в рогатник!

Похмілля.

Сушить, капець. І голова болить, і з рота пре сигаретами. Хтось щось від мене хоче. Валя намагається щось у мене спитати. Хазяйка делікатно оминає тему вчорашньої попийки. А завтра треба здати дві розрахункові. Я досі свято ненавиджу ту піцерію і тих двох нещасних адмінш, сука.

Унесенные ветром.

Коли закриваєш очі, відчуття наче тебе зносить теплим вітром. Кладеш тім'я на будь-що тверде і почуваєшся королем імперії галюцинацій. Ніяк: ні м'яко, ні твердо, ні добре, ні погано, ніяк. Щоб ми всі здохли.

Blinding.

Бляяяя... я такий п'яний, що мене хитає з сторони в сторону: до і від екрана. Гуляти з групою видалось не так вже й погано. Ми танцювали під попсу, пили віскарь, курили, любили один одного. Моя  швидкість набору рівна 7 знакам за півхвилини, я весь час вдаряюсь об клаву. Бляяяя.... Сьогодні я випив багато, посварився з адмінами ресторану, бо вони включили чайові в рахунок, бо з зарезервованим столиком нас кинули. Там історія дуууже складна, але написати мені її ще тяжче, бо сьогодні мене мало не забрала міліція, а ще мене штрафонули на сотню, і краще вам всім про це не знати, бо сталося ще багато цікавого: група вперше побачила, як я курю; Валя і наш староста лизалися, після чого мене знудило; а ще в мене немає запальнички і це печально.

Висновок: День студента в Ірпіні - відстій, я ненавиджу це місто. Бай-бай.

Freedom. Disease.

Ура! Я дочекався.
03:18 - Ваших друзів немає онлайн.
Вітаймо!
03:19 - 1 друг онлайн.
Fuck u all.

День 15.

Я навчився гарно підсмажувати тости на пательні. З однієї сторони вони виходять м'яким і легкими, а з іншої - рум'яними і просмаженими, те що треба до меду чи джему. Це все, що я за сьогодні навчився, бо в універі були дві супернудні лекції: бух. облік, і комп'ютерний моніторинг. Проте на першій парі мені вдалося скласти список речей, якими я займаюсь на парах. Вийшло небагато, але він буде поповнюватись. Потім ми порозв'язували кросворди і трохи поспілкувались з одногрупниками на тему розрахункової зі статистики та ЕММ. До всього того першої (себто четвертої) пари у нас не було, тому додому йшли вже в напівтемряві. І більше нічого нового.

Пари, пари, пари...

Я не роблю нічого зайвого. Строго за навчальними планами, але я видихаюсь, як флакон з ацетоном. Учора заснув о п'ятій ранку. Майже чесно робив розрахункову зі статистики. Неправильно зробив, до речі. А ще ми з Анею довго фоткалися на вебку в Webcam Toy, і гралися в якусь гру з печивом. А потім пішли посиділи в неті і виявилося, що у нас з однією з її сусідок є одна добра знайома. Загалом, було дуже класно. Завтра жодного семінару, тому зможу зробити розрахункову з економетрики чи доробити статистику. Дивно, що до кінця семестру ще півтора місяці, а відчуття таке, наче вже кінець року і останній тиждень перед сесією, і бігаєш за всіма, і вимолюєш оцінки, чи просиш доздати/перездати. Не знаю. А в п'ятницю в універі оголосили короткий день - пари по 40 хвилин, в честь дня студента, тому сьогодні в блокноті універ не горів у пеклі, а літав у торнадо. І мій друг запросив мене на КВН універський на день студента, і я планую піти. А 20-го мене запросили взяти участь в командному брейн-ринзі. І на 17-те група вже зарезервувала столик і зібрала гроші. Ось так вам.

 

До речі, у Києві на Контрактовій площі та Хрещатику є відділи Львівської майстерні шоколаду. Шматочки Львова. Завтра, може, замість Мака поїдемо саме туди.

Інверсія Маслоу.

Іноді нахлинає так, як коли ідеш повз кондитерської і хочеться шоколаду, так само і коли читаєш якісь дешеві вірші з контакту, розумієш, що понад все хочеться якісного творчого продукту, не переполовиненого, не орієнтованого на consumption, а саме такого чіткого і наївного, творчості, що претендує на класику. Творчості без надміри експресії і надміри стриманості, як у Франка, у Кізі, у Селінджера, у Костенко в кінці кінців. Чи, може, якогось доброго кінематографа, не психоделіки, а якоїсь врівноваженої кіноповісті, з гарними меланхолічними саундами, з ідеєю, з якоюсь прокламацією почуття, а не клятого пластику. Усім і так зрозуміло, що навколо тільки він. 

Мої невивільнені почуття вже цілими пластами скоплюються в підсвідомості. Ніхто не чує і не хоче чути. До речі, чисто психологічно вплинути на підсвідомість практично неможливо. Тому мені необхідне мистецтво, як інструмент, - галерея, музеї, фотографія, що завгодно підійде.   І алкоголь, як метод, як портал. 

Укотре, коли згадую Кізі, обіцяю собі прочитати його "Порою нестерпимо хочется", але треба дочитати Бредбері. Треба читати Бредбері. Пане Маслоу, може ви трошки і схибили були колись давно.

Втопити свою весну.

Пишу самостійки з бух. обліку. Такий ідіотизм, відверто. 12 штук, 41 питання. Писати дохера і трішки, і ще така кумедна ситуація склалася. Думав, що всього самостійок 7, а потім прогорнув по сторінці і жахнувся трошки.

Справа не в тому, зараз сиджу собі і пишу що-небудь, запиваю чаєм і слухаю музику. І так спокійно, і не хочеться бути героєм, вивертати цей світ, убивати чи створювати, просто сиджу і пишу, і про себе підспівую "Як же так, як же так я один не засну? В тобі я втоплю свою весну". Здається, так просидіти можу цілу ніч, тільки було б тепліше. Тим більше, що сьогодні я спав до двох годин дня.

Psycho.

Що казати? Нічого казати. Нічого не казати. Струни пружно вібрують. Я хочу спати. Я стомлений і хочу спати. Мій сусід дивиться кіно. Я жалюгідний. Мій мозок перенавантажений інформацією і брудом. І хочеться, щоб все було так, як хочеться.  Параноя, моя параноя, я - параноя, моя параноя. Параноя.

Я сиджу за компом і хочу подивитись щось цікаве і, бажано, стимулююче. Дивлюся мультики. Досі не можу забити чимось відсутність "Друзів". Сам жаль і сама жалюгідність. Хочу почитати Толкіна, чи якоїсь фантастики. Моя свідомість потребує чогось обнадійливого, чогось феєричного. Зараз же.

Аня тричі вже сказала, що я її лякаю. Почуваюся не дуже, хочу на цьому тижні зробити перерву з універом. Саня, хлопець Тіни, не їде з нами до Львова, і це дуже-дуже не круто. Надворі паскудно холодно і один день схожий на інший, як дві краплі води. Хочеться знайти собі якесь заняття, місце, де хотілося б пропадати завжди. Є ідеї?

Так, коротше.

Коротше так. Почуваюся майже прекрасно, поплюю, щоб не наврочити. Від МРТ вирішив відмовитись і походи до невропатолога припинити, навіть в лабораторію не сходив. Вся справа в тому, що вчора я добряче злякався і засумував через томографію і т.п. Коротше блок м'язів, що був у мене в шиї дивним чином зник. Не повністю, але однозначно зник, ковтати набагато легше, можу їсти навіть крихку їжу, типу хліба і печива, з приводу чого я вирішив, що це все-таки пройде саме. Шоколад глитаю взагалі круто. Щоправда болить горло і трохи шуми в грудях, але це від грипу, я думаю.

Сьогодні у мене позачерговий вихідний. Подивився "Труп нареченої" і трохи розслабився. Є маленько ентузіазму, тому планую вламати Аню сьогодні на пляшку вина, могли б подивитись "Друзів". 

Ще трохи гарних новин: знайшов випадково на компі Ненсі Дрю, яку ще не пройшов. І з приводу цього розморожую проект на форумі НД. І може навіть зроблю пару презентацій по історії фінансів і менеджменту. Так що плани є і це - головне. Піду принесу цукерок і візьмусь за роботу.

Ну, і мій телефон все ще зламаний, бо співбесідники не чують мене. Нести в ремонт мені його лінь. Але, видно, доведеться. Заодно зроблю копію паспорта і вк, і заберу довідку з медцентру.

Топ-9.

Нічого робити. Борги в універі досі нависають наді мною сіро-коричневою цементною масою, і час невпинно тікає своїми стрілками. А я роблю свій топ-9 місць, які планую відввдати найближчим часом (в Україні, звичайно).

 

• Історичний центр міста Львів.
• Кам'янець-Подільська фортеця, Хмельницька область.
• Місто Чернівці.
• Бухта Балаклава, м. Севастополь.
• Хортицька Січ, Запорізька область.
• Карпатські праліси, села зеленого туризму, Закарпаття.
• Місто Прип'ять, Київська область.
• Національний дендропарк "Софіївка", м. Умань, Черкаська область.
• Біосферний заповідник Асканія-Нова, Херсонська область.

Білі халати.

Почуття дуже змішані. Намішані, навіть я б сказав. Ну, сьогодні я таки потрапив на прийом до лікаря. Одразу до трьох: лора, трепевта та невропатолога. Виявилось у мене дві болячки одразу: фарингіт, за що мені дали довідку про звільнення від занять на два дні, за що окремо дякую; друга - невідомий нікому неврологічний розлад, завтра необхідно здати два аналізи в лабораторії універу, ще один у понеділок в універському медцентрі і поїхати у Київську клініку, щоб мені просканували мозок. Мене досить лякає все це, адже доведеться сказати батькам, я думаю. МРТ вартуватиме мені 500 гривень і неясно скільки мені ще потім ходити по всіляким психологам і терапевтам, щоб прибрати мій психоблок. Здається, що все це не про мене і не зі мною. Але аналізи треба робити однозначно після вилікування фарингіту, так що час подумати ще є.

Чесно кажучи, здається, що життя дуже чутлива штука, кажеш-кажеш. що ненавидиш всіх і хочеш нахуй все закинути і ось маєш: хворе горло, грип, сильний невроз, гроші на вітер, хандру, купу боргів по універу, групу, яка не може ніяк зібратися на один день разом, зламаний телефон в кінці кінців. Коротше, починаю вірити в щось краще, мабуть (читай, сто відсотків), оптимістом бути все-таки вигідніше і для душі, і для здоров'я.

Knock-knock.

Почав знову дивитися "Друзів". В українській знову, бо англійською з субтитрами не знайшов. Як замкнуте коло. Швидкоплинні настрої. Думаю про все, сиджу ніякий. Все більше вважаю себе ненормальним, і так само боюся піти до лікаря. Навіть не боюся - не хочу. Мій темперамент мене наздоганяє. Я його заручник теж. І як з такими налаштуваннями йти в універ?

Look at me, I'm bastard!

Мої кістки на плечах нікому не подобаються: гострі і неприємні, виродські пагорби на шкірі. Ніхто не любить на них лежати, всі говорять, що вони незручні. Люблю вас, люблю їх. Мій власний засіб пристосування, мої власні шипи. Ваші погрози тепер нічого не вартують. Як тільки ви захочете на мене лягти я ввімкну самозахист.

Я буду нещадним до вас і кожного. Я - вселенська справедливість. Моєму безумству немає межі. Хочу, щоб все минуло і минулось. Хочу краху і проспереті. Гніздів'я феніксів. І ви - браконьєри. Не руште. Не чіпайте мій світ. Я кріпак власної свідомості - пам'ятайте, що лиш ви і тільки змусили мене її здобути. Нечесний бій, на який приречене кожен. Кривда з народження. З кожним днем стає зрозуміліше, чому інтеліґенція така нещасна.

Світ повз мене.

Сиджу і ходжу. Тільки і роблю, що роблю все те, що не треба і не те, що треба. Сьогодні жодного разу не був у жодного лікаря, не здав жодного заборгованого семінару, не вирішив ні одної проблеми; зате наївся грибів у сметані та товчанки у Ані, почитав статті по офшорним зонам і теорії психоаналізу, двічі сходив в душ, обидва рази в гарячий (хоч і обіцяв собі хоча б два рази в тиждень приймати контрастний).

Таке відчуття, наче світ іде повз мене, ніби я уповільнюю темпи, а він, як шалений конвеєр рухається невпинно, і навіть швидше, далі...

Дублікати.

Мене багато. Я розтроююсь. Мов Бог. Мені не боляче. Мені ніяк. Хіба нам не сниться? Хіба вживу? Хіба нам не сниться, а наяву? Мене - армія. Я - потужність. Я - сила. Я - сенс. Ідеологія мого мозку - я. Я тягнусь і розтягуюсь. Вони стоять і не рушать. Ми  викривлюємося самим простором. Три вектори, 3 виміри: Я, Над-Я і Воно.

Буквально фізично відчуваю напруженість мозку. 1, 2, 3 секунди треба, щоб він зламався, заїв, спинився, стих, збився, сублімувався? Колапс. Дуже, дуже часто видається, що це ось-ось станеться...

Я боюся.

Фобія задухи.

Блять, зо мною твориться якась херня. Вірте-не-вірте, але кілька тижнів назад, десь, я подавився яблуком чи чимось іншим, коротше, з тих пір я боюся ковтати їжу, точніше я силую себе, щоб це робити. Не знаю як це чи що це, але Інет-спільнота радить іти до психолога, ендокринолога чи невропатолога.  З водою чи взагалі рідинами такої проблеми немає, а от їжу... і це пиздець, хлоп'ята, бо мені тепер реально страшно: одна справа фобії, які час від часу випливають (порізи вен, for exapmle), а друга - те що я от прямо тут і зараз думаю, що в мене в глотці застряг комок м'яса, хоча насправді там нічогісінько немає...

І тепер. коли вас спитають, хто з ваших знайомих найбільш ненормальний, ви знатимете напевно ;)

P.S. Хоча та дівка з Луганщини (знайома моєї одногрупниці), що назвала свою дочку Нірваною, таки ще більш ненормальна.

Крах. Катастрофа.

Я - виродок. Ти - виродок. Всі люди - виродки. Або Кретини. Для мене тільки два варіанта: виродки і кретини. І я насправді знаходжу цьому логічні пояснення.

За сьогодні мене навчили грати в одну картярську гру, що має поетичну назву "Залупа".

Відчуваю фрустрацію. Ненавиджу себе, ненавиджу вас, і в той же час обожнюю це сране життя: осмислено чи рефлекторно, то вже інше питання. Терміново мені потрібні друзі: нові, старі - без різниці, може, розміщу оголошення у якійсь дешевій газетці?

Alcoseptic.

Дощі, дощі, дощі. Вчорашній день випав з життя. Я випив чотири «Бада» і, зранку я обмежився 5-ма орео, а остання моя попийка була кілька місяців тому, мене вставило добре. Але було круто, чесне слово. Мені давно вже потрібен якийсь струс, бо зовсім вже розклеївся.

Що я хочу сказати; коли я випиваю, я:

-          багато говорю;

-          думаю занадто швидко;

-          легко відволікаюсь;

-          погано пам’ятаю попередньо сказані слова;

-          погано вимовляю складні сполучення приголосних;

-          змиряюся зі своєю ненавистю до всього живого;

-          хочу подій і експериментів;

-          перебиваю інших;

-          хочу, щоб до мене прислухались;

-          постійно перебільшую факти;

-          хочу тактильно контактувати з людьми, рослинами, тваринами;

-          постійно думаю про всіх своїх друзів, навіть якщо їх тут і зараз немає;

-          заводжу дискусії про треш, макулатуру, апокаліпсис, маскультуру, універ,    людей і владу;

-          багато глузую;

-          вразливий до критики, і взагалі.

Якщо слідувати моїй позиції, що drunk man is a pure man, то я, коротше, виродок повний. Усі думки, що давили зсередини на череп, вириваються назовні і крутяться перед очами, так явно, що я майже бачу їх і можу прочитати.

Але вчора все було нормально, і поводив я себе майже адекватно.

Пейзажі із непотрібністю.

Сумно-швидко пливуть по небу алкогольні клуби хмар, випари-витвори хворобливості. Сміх і секс, навкруг і кругом. Darling, you’re hiding in the clouds once again, please, start smiling. Багаторічна втома зникає і люди навкруги люблять і ненавидять. Все стає складніше і в той же час простіше. Точки екстремуму по ігреку різко ростуть. Значущість стає нікчемною.

Глитаєш шоколад, а від того тільки дужче чуєш, як алкоголь покидає тебе орально. Приємно і неприємно. Хочеться плакати, знову, як тисячі разів колись давно.

Немає нікого, нікого поряд, зовсім нікого. Можливо, завтра ти помреш, а ніхто не знатиме, ніхто не знайде, ніхто не буде першим, ніхто. Безглузді слова, безглузді тропи, хвойні дерева позбавлені витонченості нависають прямісінько над душею. І ти всередині ридаєш і розриваєшся, а зовні, як камінь, як клапоть паперу, де кожен лишає свій відгук.

Іони швидшають і повільнішають, життя на контрастах малює імпресіонізм по суті. Мазки. Розпад спектру. Неспроможні люди. Неспроможні ні до чого. Я такий, яким я є. Я ніколи не стану іншим, хочеться вірувати, хочеться знати напевне, хочеться вже зараз зміни.

Justify.

Мороз. І небо таке темно-синє, що ледве видко силуети дерев. Люди. Під жовтими ліхтарями, як привиди, туди і назад, ідуть і ідуть. Невидимий сніг летить і вдаряється мені в лице. Дахи,  вкриті дешевими листами металу, підло виглядають з напівтемряви. Бездомні собаки і коти, і бабулі з важелезними торбами ніколи мені не пробачать. Кров носом, героїчний вигляд.

А вдома так тепло, так затишно, що забуваєш як воно там: ззовні, вороже, природа, дерева-гіганти кругом обхопили місто своїм повільним метаболізмом. Руки розслаблені, тиснуть на стіни кабінки ліфта, у ньому хочеться втратити свідомість.

Pop'n'pop.

Привіт усім, я знову в Ірпені. Їм шоколад і п'ю каву. Вихідні провів удома, там дуже тепло і можна виходити надвір без пальто чи куртки. Херсон, як завжди, прекрасний, збудували величезний "Епіцентр" на в'їзді у місто.

На Київщині погода зимова, передвіщає від'ємні температури і сірюще, як попіл, небо. Масиви хмар рухаються туди-сюди, і відверто хочеться, щоб вони звалились порошею снігу на землю, бо тумани і калюжі набридли до чорту. На завтра купа роботи по парам і за неї треба-таки садовитись, бо настав час модулів.

У кімнаті грає попса, де писклявим тьолочним голосом хтось повідомляє "Я твое маленькое чудо...". Ненавиджу.

В Україні вибори. Це повна жопа, скажу я вам.

Нічого сказати більше не можу і не хочу, бо настрій нульовий. Додивлюсь останній сезон "Друзів", може, потім повтикаю "Джої", не знаю. Ще треба заплатити за квартиру і Інтернет. І думати, що робити далі.

Der Roter Reiter.

Хмари такі низькі, що я бачу, як вони торкаються землі. Маленькими струмками вони підіймаються догори, неначе соки землі. І хитаються вліво-вправо. Червоні вершники біжать по ним, безшумно відбиваючи звуки часу. "Тік-так".

Краса та й годі. Я бачу їх з свого вікна. З дев'ятого поверху. І ніхто більше, тільки я. Десь далеко над лісом, стрічки пливуть з дерев і з ґрунту, уверх. Все навколо таке мокре. А мене просто рве на частини від того, що треба змиритись із усім, просто так.

Про людину, її ноги і екстер'єр.

Пестили уривками повісті

вуха молодої повії.

Затерпли ноги у позі лотоса,

і шумно в деревах вітер виє.

Скрипи ліжка в нічній тиші;

здавлені викрики - терпка ненависть.

Думки-слимаки сповзаються в ніші - 

Виразки збоченої псевдорадості.

Дисонанс дихання - проформа страху.

"Сонце, тікай!" - мозок скандує,

не може оговтатись від жорсткого траху,

як ранок залишки ночі каструє.

Кричати - безглуздо: життя єдине.

Туман з похмілля хоче пити.

Терпи, стерво, іще годину -

вже пізно намагатись жити.

I don't care.

"If you're dead or still alive,

I don't care, I don't care..."

Apocalyptica.

"В очі вдивляється і просить душу,

Мерехтить вогнями знищених надії

Портрет, здичавілий від чуттєвих зрушень,

Повільно умирає від думок і дій..."

Я. 

Іду по вулицям: люди, споруди, крани, авто, собаки, люди. З півгодини назад випив холодного американо і з'їв дерев'яний струдель.

Просто іду собі. Поряд пробігає чорний пес, з ентузіазмом щось шукає. Поряд ідуть люди, кричать на своїх дітей. Поряд стоять крани, будують кінотеатр і боулінг. А я так хочу, щоб перебудова того чортового кінотеатру закінчилась. Вже сто років не ходив у кіно. 

На танк, що в парку, залізли школярі, щось собі думають. Хочеться знайти місце, будь-яке місце, тільки для себе. Хочеться знайти щось відрадне, як горня кави. Заходжу в кафе, сідаю за кутовий столик, спиною до залу,до відвідувачів. Той клятий столик викликає відчуття відчуження, дискомфорту, роздратованості у всіх, а я сиджу за ним. Мене немає. Я десь на паралелі. Я - повітря.

Небо сіре, як попіл. Воно не муляє очі, воно ніяке, як і все навкруги. Дерева напівпожовклі, напівлисі. Дуби замість того, щоб убратися у святкове, стали коричневими. Симбіоз асфальту і мене. Хочу розчинитись прямо-таки на місці. І не стати.

А воно знову...

Місто закурило знову. Я вже почав думати, що воно перестало, кинуло, а воно знову за своє. Мов туман, мов пелена, рок тютюнового диму. Місто, мов ракова клітина, виродок рококо. Утопає у димовій завісі, задихається і душиться, так повільно і приємно. Майже невідчутно. Тільки легкий набряк шийних м'язів, все більший і більший, вкривається білими плямами, холодним потом, а потім рятується і знову закурює сигарету.

Місто-повія, місто-шум, місто-капсула. Стоїть собі чи сидить, чи може лежить, запалює цигарку і гасить її, і знову запалює. І не знаю, і не можу нічого з цим робити, бо я такий малий, а воно таке велике...

Додому і +6 годин на мій рахунок.

Узяв квитки додому; з 26-го по 29-те буду на Херсонщині. Але як на зло на тому тижні (де я прогулюю п'ятницю) поставили аж три семінари, і їх треба буде якось закрити, щоб його. Знаєте, коли за сьогодні і вчора у мене не було жодного практикуму, подібна ситуація видається якимось знущанням долі.

Але є й плюси. По-перше, станом на сьогодні в мене всього 6 годин не закритих (із 7-ми дозволених), а отже, якщо зробити все розумно, то мені вдасться вхопити лише 10 годин на кінець місяця (себто усього 5 прогуляних пар). По-друге, це все-таки моя перша поїздка додому за всю осінь, і перші в моєму житті вибори.

І ще раджу вам поглянути хоч би у нововідкритий розділ "Подорож до Львова" (знаходиться угорі), там можете знайти цікаву інформацію, якщо колись плануєте відвідати Західну столицю України. Хоч сторінка має не зовсім зручний формат (але я над цим працюю), та все ж вона постійно оновлюється, додаються нові публікації, поповнюються старі. Так що прошу ласкаво.

Чому сьогодні хороший день.

Знаєте, на цьому тижні в мене жодного семінарського заняття. Жодного більше. Так що вихідні в мене починаються від сьогодні. І кажу я вам це, щоб ви заздрили мені, бо я сам не можу нарадуватись.

Один вид смерті для мене.

Знаєте як я помру? Я вдавлюся яблуком або печивом, або льодяником, або хлібом, або ще чимось: фруктами, чіпсами, булочками, горіхами. Я сидітиму за компом, дивитимусь кіно, жуватиму що-небудь і вдавлюся. Мені буде ліньки відлізти від монітора і я так і подохну на місці, бо поряд нікого не буде.

Це я до того, що за останні 2 дні я вже тричі вдавився так, що мало не вдушився. Мені лячно аж стає. Скажіть, що я не помру так скоро!

Багато причин бути щасливим.

У мене гарний настрій. Не знаю від чого: надворі паскудний туман і тхне потом. Мало людей, і всі як один у плащах і пальто. А я йду і підморгую автомобілям, а заодно й бідолагам, що роздають політагітацію в різнокольорових наметах. В кімнаті - морозно, з їжі - вівсянка з яблуками, в гаманці - 120 гривень і квитки на потяг в та з Херсону. В універі - мало не повна жопа, і стипуха світить мені дуже мляво. Робити нічого, тільки музика і інтернет, але я все одно щасливий. Хочеться робити щось приємне і значуще. Почуваюсь кретином якимось. 

Батьки дали добро на поїздку до Львова. Будь-ласка, хай все вдасться!

Холоди.

Заїбало вже матюкатись, чесно. Здається, я більше не здатен виразити те, що хочу за допомогою бездарного вульгаризму, чи, як сьогодні прийнято в колах лінгвістів, "матюкізміу". На вулиці подекуди кругом холодно. В квартирі холодно. Куди не підеш - холоди і вітер, морозний, як крига. Люди, як трупи, ходять і ховаються, ходять і ховаються, ходять і ховаються.

Заливаюся міцним чаєм. Насправді заливаюся - в день випиваю 12-15 кружок. І сиджу дивлюся в комп, бо робити абсолютно нічого. Точніше, роботи навалом, але вона вся висить десь у повітрі, тикаючи в мене свої гострі голки, а я в товстому светрі - мені накласти. 

Слухаю музику, яка всім давить на мізки, лиш не мені. А люди ходять, аж зуби скриплять від того, як їх нудить від мене і мого всього. І не знаю, що сказати: іноді здається, ніби тебе ніхто не хоче - в плані, всі відмовляються від тебе, ти нікому не потрібен, наче застаріла техніка. Але не про те - все більше вподобаю бути інертним, тим більше зараз, коли фізіологічні процеси безвільно сповільнюються.

І в мене фанатична мрія тепер - зимою до Львова. Мрію давно вже про львівський шоколад, і каву, і пиво, а тут мені прийшла в голову геніально просто думка - я доросла людина, яка може заробити собі стипендію на січень чи зекономити добряче і звалити кудись дні на три. Тим більше, що є студак, а відповідно - знижки на потяги по Україні. Звичайно, навряд чи мені вдасться реалізувати свій підлий задум цього року. Але надія помирає останньою...

І трохи, щоб ви помріяли зі мною:

         

Хочу помітити, що фото однозначно не мої, і взяті з фото-розділу сайту www.iloveukraine.com.ua .

Дике-дике щось.

Сьогодні, приблизно з півгодини тому, в мені знову прокинулось якесь дивне почуття. Востаннє я його відчував десь на першому курсі. Таке незвичне, нестримне і безмежно ностальгійне, як при перегляді старих сумних фільмі, проте більш насичене і менш яскраве . Я не знаю чому, але мені здається, ніби є такі види чи щось таке почуттів, які відчуваєш отак потужно раз ужитті лише. Вдихаєш їх, утопаєш в них, обіймаєшся з ними. Буквально тримаєш тактильний контакт - такі вони густі і в повітрі, і всюди.

А потім вони приходять отак знову через довгий час. Легко і несподівано, і ти стоїш чи сидиш, чи лежиш, і намагаєшся вести себе так, ніби тебе не існує взагалі. Щоб осмислити, щоб воно не покинуло. У пам'яті ворушаться певні моменти, але все - не те. І ти буквально страждаєш од того. А те почуття, як стійкий, але надслабкий аромат, тримається і не відпускає, однак не дає почути себе у всій повноті своїй.

Мені стало і зараз є дуже-дуже сумно. Зводжу напружено брови і ставлю крапки. Бо може то востаннє я почував щось таке дике і в той ж час настільки моє. Неначе я сам став перед собою, розчинився в повітрі й потонув, ось так, прямо на тому ж самому місці...

10-11.10.12 - сон.

Ага. Буду в своєму щоденничку писати про свої сни, а ви будете коментити чи може лайкати, чи просто читати і думати : "Господи, як чарівно!".

Насрати, бо сьогодні я був Індіана Джонсом, шукав невідомо що, на мене нападали кобри і мертвеці, але я стрілявся транквілізуючими дротиками і ще чимось, не пам'ятаю.

Потім, вже коли треба було завернути в останній поворот коридору у світлі факелів затремтіли чиїсь тіні. Я якнайшвидше сховався за дверима, котрі, скоріш за все, нікуди не вели - просто були прикріплені до стінки - заховався у цьому тісному трикутному просторі і вичікував, поки люди вийдуть. 

Так от я затамував подих і, коли видмухнув повітря, мій живіт відкинув двері вперед і показав мене у всій красі.

Загалом, я втік, і щоб не вдаватися в подробиці скажу коротко: по дорозі до виходу подзвонила мама і попросила знайти якусь квітку, потім мене намагались заарештувати, потім я втік до бабусі додому і вона продала мого мертвого щеня якійсь рудій жінці у пишному хутрі і з пишними понтами.

Потім я втікав через сад своєї школи додому, але там по доріжці йшли батьки з міліціонерами, які мене розшукували. Ми обійнялись і мені пред'явили рахунок за Інтернет розміром у 800 гривень, але 600 з них мав оплатити якийсь люб'язний чолов'яга, а я - лише 200. А квітку,яку попросила дістати мама, і яку я знайшов в багатоповерхівці, де ніхто не жив вже років з 20-30, я забув вдома у бабулі.

А потім я прокинувся, глянув, що на годиннику вже 10:19, і час вставати. І було дуже холодно, так, що прокидатися не хотілось зовсім. І проклинаю тихенько все, що не дало змоги додивитися цей сон: універ, універ, універ.

Прямі думки про кривих людей.

Якщо станеш раптом занадто прямим, помітив, люди почнуть тобі це прощати. Можеш говорити їм все, що думаєш, можеш говорити, що в тебе в голові, виказувати образи і картинки, плямки, викрутки і гайки зі свого мозку, а вони посміхаються доброзичливо так і кажуть: "Ти такий дивний. У гарному сенсі". І далі продовжують думати, що ти дохуя милий і все говориш несерйозно. 

Осінь і її подружки.

Восени хочеться життя, якогось не такого як літом, чи взимку, чи навесні. Хочеться просто піти і ужратись десь найдешевше, чи сходити на чай і піцу, чи стріляти пари, чи купатись під холодною водою, чи ще чогось дивного.

Думаю, цього року осіння хандра лишила мене. А тоді згадую, що ще й половина осені не минула. Ще все попереду, у вас теж, кретини. Люблю вас.

Хочу кудись піти і зробити щось, щоб скинути пилюки трошки. Але від компу відійти просто неможливо - по-перше. І коли я займаюсь тим, що мені подобається, люди дивляться на мене дивно якось - по-друге. Останнім часом всі на мене дивляться, як на ненормального, ошалілого, ок? Напряжно од того трохи.

І це місто, і цей універ з мене все висмоктують. До останньої краплі. І ці вулиці. І ці підстрижені кущі. І дерева навіть. І люди. Особливо люди. Продавці, викладачі, офіціанти, студенти, всі до одного хочуть повністю випити мене.

Мій дискретний...

Мій світ дискретний. Як і ваш, і ваш, і ваш теж. Мій світ штучний і пластиковий.

Все, що людина створила можна розбити на цілі часточки. Нічого безмежного, нескінченного чи інтервального хоча б. Тільки визначеність, тільки дискретність, детермінованість і маржиналізм. Хоча останнє більше із області фантастики...

Музика - нота, картина - мазок, мова - буква, кіно - кадр, монітор - піксель і багато чого ще; тому в російській, мабуть,  "искусственный" семантично "створений за допомогою мистецтва ("искусства")".

І я замислююсь останнім часом, нащо я пишу це все. Мені не добре і не погано від цього. Ніяк. Тільки думки приємно мобільно втікають з голови. Я евдемоніст, здається.

Думаю, думаю, думаю.

Всі люди виглядають якимись перевтомленими, сірими, ніякими. Може, вони самі того не помічають, але земне тяжіння вже  починає брати своє. Перші зморшки, сльози, біль і крики; такі нещасні люди. На жаль, життя ще з народження виходить на фінішну пряму, і ви прекрасно це розумієте. Але розумієте тільки зараз. У вас, у нас, ще є час подумати, рік-два, чи набагато більше. Існування спроститься ще, і все, що лишиться нам - думати.

Може, колись я сидітиму так само, багато чого станеться, багато чого - ні, а я так само сидітиму і  буду мислити, що ми - нещасні люди, яким якимось невідомим нікому чином дали здатність створювати і проектувати думки.

Багато хочеться сказати, однак в голову лізуть одні штампи, і мізки уявляються купою гною. Квінтесенція вище написаного бруду - ми всі живемо, ми всі помремо, а в проміжку не буде нічого, окрім думки.

Присвята. Експресіонізм.

Весь день присвятив чаю, дешевим харчам і телевізору. Як завжди, сила-силенна універських боргів, і, нагальність прибирання в кімнаті не втомлюються висіти в повітрі. Та мені насрати, я сьогодні тільки сам для себе.

І вам раджу зробити такий день. Купити собі чогось солодкого, вимкнути телефон, вийти з соцмереж і просто посидіти наодинці з телеком. Вина ще б. Чорт, не пам'ятаю вже, коли востаннє куштував вино...