Питання кордонів.

Чому усіх, блін, раптово осяює, надихає чи провокує якась думка, ідея? Чому люди загоряються і горять нею? Чому мене ніколи так нічого не спонукає до дій? Апатія? Абулія? Насправді я просто дістався своєї межі.

Аби дожити.

У мене є страшне передчуття, що ця весна і це літо зробять мене найсамотнішою і найсумнішою людиною у світі.

Померти простим.

Ну, ось я знову пишу сюди. Немає з ким про себе поговорити, тому пишу у простір. Зараз такий жахливий стан: апатія і розлад психіки просто. Цілий день слухаю одну пісню і страждаю. Не знаю чому навіть, хочеться просто викинутись, розпластатись по землі і вмерти так просто і непомітно, простим і бідним, щоб після мене лишився тільки мої нікчемні доробки, записи і дешевий телефон. Уявляю собі зараз, як він дзвонитиме уже нікому, і як це буде пусто і безсенсовно, і люди дізнаватимуться про мою смерть по черзі, і звістка буде поширюватись подібно вірусу, аж допоки не закінчаться всі люди, які мене колись чули чи знали. Дрібними спалахами у пам'яті вони з'являтимуться задовго після того як епідемія вже вщухне.

Хочеться розірвати собі груди і викинути серце, легені і шлунок: все те, що тисне саме зараз і заважає жити. Forgive me hero, I cannot stay, they cut off my tounge, there is nothing to save. Життя яке здавалось тільки починає ставати на місця раптом повернулось до мене, так що насправді тут немає за що триматись і немає нічого вартого зберігати. Сенси зникли, у голові пусто і боляче від диму і інших стимуляторів. Дивлюсь стародавні мультсеріали, які колись підлітком починав дивитись, і сьогодні ці спогади і відчуття спливають, навалюються, як хвилі. Проте вони такі ж пусті, як весь світ навкруги. Everything is illuminated. Nothing is illuminated.

Хочеться писати ще і ще, але я так погано себе розумію, так погано розумію, що відбувається, так не впевнений ні у чому, що руки просто опускаються і здається, ніби це та сама ситуація, коли виходу немає, але вихід є; якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, якби я сьогодні помер, я б хотів перед усіма нескінченно вибачатись, перед батьками і друзями, і знайомими, за усе хороше і погане. Моя совість і моя душа - вони вбачають у мені тільки субстанцію, яка не лишає нічого у цьому світі, окрім тривоги, зла і нескінченних непорозумінь. Як я можу нести у світ щось розумне, коли я сам не розумію нічого?