Море.

Сьогодні вночі їду на море. Аж до 31-го липня. Так, що вибачайте, якщо записів не буде, тим паче, що останнім часом вони і так досить нечасті. У будь-якому разі по закінченню подорожі чекайте на нову дестинацію в розділі "U-trip": це гарна нагода для всіх прочитати чи перепрочитати про мої пригоди у Кривому Розі. Так що не сумуйте, скоро буду ;)

Boooooring.

Я б писав сюди, аби тільки щось відбувалося. Насправді мій день проходить досить сумно: їжа, щось допомогти, комп'ютерні ігри, сон і телек. Навіть кіно вже не дивлюсь. Пишу комусь іноді, але й то вже нечасто. Потрохи збираю речі на море і планую як найекономніше зробити усе, що хочеться зробити. Поки що не виходить. Відпишусь ще колись пізніше.

Movie break.

Інтернет глючить. Кіно дивитись неможливо. Тільки у якості 240 px хіба що. Так що у черговий період провантаження вирішив зробити запис. Скоро вже не море. Чим ближче до нього, тим швидше, здається, летять дні. А взагалі - не зрозуміло як вони йдуть. Хочеться, щоб кожен із них тягнувся цілу вічність, щоб встигнути хоч щось. Але все відкладається "на потім". Дуже погано жити так от у намальованому тобою майбутньому, яке ніколи не збувається. Здається, завтра буде краще: віддам ноут до ремонту, куплю плавки і візьму квитки. А післязавтра ще краще: зберу гроші, роздрукую граматику якоїсь мови і почну вчити. А через два дні - стану супергероєм і рятуватиму світ. А, може, світи?

Здається, я не можу дійти до чогось дуже простого. Ви теж так просто втрачаєте купу часу, який, можливо, потрібен для чогось більш важливого?

L'apathie.

Вмираю від нудьги. Що би, бляха, цілими днями робите?! Я сьогодні виключно їв, спав і деьс щось допомагав. Так бездарно витрачати час... Наспівую Боба Ділана і кручуся на стільці. Все типу окей.

...How many seas must a white dove sail

Before she sleeps in the sand?

Yes, how many times must the cannon balls fly

Before they're forever banned?

The answer my friend is blowin' in the wind

The answer is blowin' in the wind.

Ноги.

Сьогодні кумедно звалився зі сходів і порозбивав собі коліна. Так, я знаю, що зараз сьома година ранку і я вже примудрився впасти, але відчуття божественні. Цілих шість ран! Кровоточать, трохи просочили домашні бріджі. Але ж як воно! Немов у дитинстві, коли падаєш із веліка і такий "I'm okay", а сам боїшся, що тебе заженуть додому через твої кляті ранки. Коліна трохи німіють перший час, потім печуть, а коли заливаєш їх перекисом вони шиплять і стають білими. Ви ж розумієте про що я? Здається, цілу вічність вже не розбивав колін. А вони такі гарячі-гарячі.

Думки про дні народження.

Щось треба написати. Видаюся собі напівживим. Просто шатаюся по квартирі, сиджу під вентилятором і слухаю щось незрозуміле. Ту-ру-ру-ту ту-ру-ру.

У мами день народження, тому всі втомлені від приготувань. Я ж думаю, що на днюху навпаки треба якомога менше паритись - піти всім кудись. Так у мене ще не виходило, бо я нуб, і тому парюсь постійно. Насправді ж, знаю по собі, що найкраще взагалі його не святкувати, тоді якось наче не дорослішаєш і один рік повільно переростає у другий, а грані між ними чіткої як такої немає. Типу безболісно і лиш трохи жалюгідно. А моє ж день народження припадає на пік осінньої депресії, яку я дуже відчуваю останнім часом. Тому бажання взагалі святкувати хоч щось - хіба, може, сніг випаде...

Алюзія до собаки.

Так часто зустрічаєшся зі смертю останнім часом, що перестаєш помічати її, перестаєш співпереживати. Хтось десь вмер - і хай собі, всі ж умирають. Сьогодні дізнався, що Простоплеєр змінив адресу і тому міняв посилання на музику у всьому блозі. Для цього треба було перерити усі записи. Натрапив на цей. Так шкода стало, я пам'ятаю її дуже гарно: така біленька, пухкенька, пухнаста, стрибала собі у дворі й ховалася від мене у траві; я привчав її їсти тверду їжу, спочатку молоко, каші, а потім хліб... чорт, а зараз вже більше як півроку, як те старе стерво вбило її. Може, стара вже й забула про свій вчинок, а я досі дуже сумую.

Чому мене не було вдома тоді, коли це все сталося? Вона ж була така швидка, весела; ще навіть назвати її не встигли, здається. А ще, здається, що все таке швидкоплинне. Може, через 20 років я буду вже немолодий і думатиму, що весь цей час пролетів непомітно, як мить. І як його чимось наповнити, щоб кожен день був, знаєте, такий насичений? Як здихатись цієї рутини? Бідна собачка. Може, якщо є собачий рай, вона за мною там дивиться, гризе собі кісточки своїми незрілими зубами. Як дитина, чесне слово.

Щось останнім часом зовсім розклеївся. Не знаю, що воно таке...

He was a friend of mine.

Пишу посеред ночі, бо ніколи ніщо не викликало у мене стільки співчуття до гомосексуалістів, як  фільм "Горбата гора". Так не хочеться псувати собі і всім настрій розповідями про символ зустрічей на природі, про метафоричну сорочку у крові та й інше, що краще виговорюсь: люди -  кляті егоїсти, суспільство - штучне, люди - штучні, їхні кляті звички, звичаї та обряди, ритуали, спосіб життя заважає розвиватися будь-чому відмінному. Наче бур'ян, що убиває окультурені рослини ще у зародку. Я знаю, що порівняння на межі із ідіотизмом, але так і є воно. Якщо ти не підходиш під шаблон - ти зайвий. Різниця тільки у тому, яке відношення склалося у людей до твоєї девіації. Просто іноді людям дуже важко зрозуміти, що орієнтація - це генетика, а не власний вибір, це як колір волосся чи тип шкіри, чи колір, розріз очей...

Сьогодні почув слова одного відомого українського перекладача: "Художня література - обман людей". Так само із усіма художніми творами. Я просто хочу сказати, що навіть трохи жалкую, що фільм не на реальних подіях, бо хотілося б вірити ось так у прекрасну історію "ненормального" кохання, що в буквальному сенсі пройшло крізь роки.

P.S. Все, що я написав зверху і близько не виказує моєї думки. Трохи не вистачає слів, чи що. Фільм не шедевральний, а звичайна собі така драма, яка зворушує і може стати містком толерантності, яким вона стала для мене. Тож, може, якось будьмо усі терпимими.

Вентилятор крутить собі.

Витягування цибулини з землі дуже нагадує виривання волосся. Може, тому "коріння" волосся називається цибулиною?

Крони дерев шелестять, вентилятор крутить свої лопаті прямо мені у нирки. Кішка заглядає з іншої сторони вікна прямо на мене, але потрапити у дім не може через москітні сітки. Я сиджу і не ясно чого чекаю. Через годину дивитимусь кіно, а, може, через дві. А ще, мабуть, завтра - коли нікого не буде вдома. Люблю дивитись кіно сам. Можна кричати і на повну співпереживати.

Сьогодні зі мною спала кицька. Вона собі муркотіла і була дуже тепла взагалі. А вночі прохолодно якось. Я не знаю, що ще сюди написати, окрім як щоразу виливати якусь частину абулії. Треба буде перейменувати блоґ колись на "сміттєвий бак" чи "купа сміття".

Хочеться жити.

Dear, welcome home. You a new but alone. © Bleeding Cherries

Даремність.

Три дні проводжу майже у комі. Нічого не відбувається. Хочу їсти.

Target detected.

Почуваюсь чомусь розбитим, здається, просто знову черговий спад по моїй синусоїді. Далі колись буду сміятись, а зараз - трохи понию. Сиджу на сайті знайомств з іноземцями. Дуже важко шукати гарних дівчат за кордоном, коли ось вони найгарніші, як пишне шоколадне асорті, перед носом. Поки що мій результат на тому сайтові не вдовольняє, аж ніяк. Дякувати Сімоні, за те, що все ще підтримує зі мною контакти. А ще тому крутому хлопцю зі Львова, який любить "Друзів".

А тепер про трансцендентне: у голові постійно кліпають образи, хочеться, щось творити, якось виплеснутись. Завтра їду в кіно, може вдасться напитись? Я не думаю про це постійно, але не так рідко, як хотілося б. Таке відчуття, наче мене стиснули у рамках цього світу, бляха. І ні кроку нікуди не можна ступити. Серйозно, хлопці, так далі не можна - треба терміново щось із цим робити. Ви не уявляєте навіть як багато ідей у мене в голові крутиться. Стільки всього хочеться викласти на папір, але цей універ мене таки загнав у куток німоти (а я давно вже цього боявся, чесно). Але мені просто не йметься - як я міг заглохнути? Я ж ще пам'ятаю, як добре мені йшла поезія, хай не геніальна, хоча і якісна як для мого віку. А потім поступово видихалася проза, так ні в що й не вилившись. Ось вже записи у блозі стали нудними (а, може, й були!) і потребують сюжетності якоїсь. Ау! У когось таке траплялось колись? Я завмер! Я стою на місці! Я не рушу! Я не чую землі в ногах! Я наче у вакуумі, задихаюсь від нестачі якоїсь внутрішньої енергії, натхнення і бажання! Де ви всі?

Скільки не читаю тепер - нічого не надихає. Книжки дурні стали якісь. Починаю жалкувати, що вже читав найвідоміші твори Кізі і Селінджера. Може, перечитати "Ловець у житі" та й поштурхати у собі трохи того Колфілда, а ж я колись бачив паралелі. Чорт. Все так просто вирішити, і так складно зрозуміти. Поки ще не зрозумів. Просто шарахаюся зі стіни в стіну й нічого не хочу робити. Сиджу склавши руки, ноги, голову. Часом так ненавиджу себе, що аж шкіру деру. Це ви звете постмодерном?

Чомусь хочеться читати Самчука.

Церкви, змії, порнографія.

Якщо хтось ще не помітив, я виклав звіт по поїздці в Кривий Ріг, тому цікавого вам читання. Інша справа - сьогоднішня ніч. Такі сни взагалі треба заборонити людям дивитись. Не те щоб порно прямо, просто наснилося, що один мій знайомий кинув у мене мертву гадюку, а та головою застрягла у мене в трусах. Я аж прокинувся. Це пи*дець як страшно! А перед тим снилося, що ми пливли компанією (вручну) в шторм Дніпром. Якого чорта? А потім я пішов попити води і знову заснув. І мені наснилося, що я загубився  в церкві: там була купа залів (схожих на кінотеатральні, тільки з дерев'яними стільцями і подіумом замість екрану), всі були пронумеровані заржавілими металевими цифрами (13...19...12...16). Коротше ганяв із одного залу в інший, поки якісь психи не почали співати, потім стало взагалі погано і мало не істерично. Тим не менше мені вдалося вибратись. І на цьому моменті я саме вирішив таки встати з ліжка.