Pop'n'pop.

Привіт усім, я знову в Ірпені. Їм шоколад і п'ю каву. Вихідні провів удома, там дуже тепло і можна виходити надвір без пальто чи куртки. Херсон, як завжди, прекрасний, збудували величезний "Епіцентр" на в'їзді у місто.

На Київщині погода зимова, передвіщає від'ємні температури і сірюще, як попіл, небо. Масиви хмар рухаються туди-сюди, і відверто хочеться, щоб вони звалились порошею снігу на землю, бо тумани і калюжі набридли до чорту. На завтра купа роботи по парам і за неї треба-таки садовитись, бо настав час модулів.

У кімнаті грає попса, де писклявим тьолочним голосом хтось повідомляє "Я твое маленькое чудо...". Ненавиджу.

В Україні вибори. Це повна жопа, скажу я вам.

Нічого сказати більше не можу і не хочу, бо настрій нульовий. Додивлюсь останній сезон "Друзів", може, потім повтикаю "Джої", не знаю. Ще треба заплатити за квартиру і Інтернет. І думати, що робити далі.

Der Roter Reiter.

Хмари такі низькі, що я бачу, як вони торкаються землі. Маленькими струмками вони підіймаються догори, неначе соки землі. І хитаються вліво-вправо. Червоні вершники біжать по ним, безшумно відбиваючи звуки часу. "Тік-так".

Краса та й годі. Я бачу їх з свого вікна. З дев'ятого поверху. І ніхто більше, тільки я. Десь далеко над лісом, стрічки пливуть з дерев і з ґрунту, уверх. Все навколо таке мокре. А мене просто рве на частини від того, що треба змиритись із усім, просто так.

Про людину, її ноги і екстер'єр.

Пестили уривками повісті

вуха молодої повії.

Затерпли ноги у позі лотоса,

і шумно в деревах вітер виє.

Скрипи ліжка в нічній тиші;

здавлені викрики - терпка ненависть.

Думки-слимаки сповзаються в ніші - 

Виразки збоченої псевдорадості.

Дисонанс дихання - проформа страху.

"Сонце, тікай!" - мозок скандує,

не може оговтатись від жорсткого траху,

як ранок залишки ночі каструє.

Кричати - безглуздо: життя єдине.

Туман з похмілля хоче пити.

Терпи, стерво, іще годину -

вже пізно намагатись жити.

I don't care.

"If you're dead or still alive,

I don't care, I don't care..."

Apocalyptica.

"В очі вдивляється і просить душу,

Мерехтить вогнями знищених надії

Портрет, здичавілий від чуттєвих зрушень,

Повільно умирає від думок і дій..."

Я. 

Іду по вулицям: люди, споруди, крани, авто, собаки, люди. З півгодини назад випив холодного американо і з'їв дерев'яний струдель.

Просто іду собі. Поряд пробігає чорний пес, з ентузіазмом щось шукає. Поряд ідуть люди, кричать на своїх дітей. Поряд стоять крани, будують кінотеатр і боулінг. А я так хочу, щоб перебудова того чортового кінотеатру закінчилась. Вже сто років не ходив у кіно. 

На танк, що в парку, залізли школярі, щось собі думають. Хочеться знайти місце, будь-яке місце, тільки для себе. Хочеться знайти щось відрадне, як горня кави. Заходжу в кафе, сідаю за кутовий столик, спиною до залу,до відвідувачів. Той клятий столик викликає відчуття відчуження, дискомфорту, роздратованості у всіх, а я сиджу за ним. Мене немає. Я десь на паралелі. Я - повітря.

Небо сіре, як попіл. Воно не муляє очі, воно ніяке, як і все навкруги. Дерева напівпожовклі, напівлисі. Дуби замість того, щоб убратися у святкове, стали коричневими. Симбіоз асфальту і мене. Хочу розчинитись прямо-таки на місці. І не стати.

А воно знову...

Місто закурило знову. Я вже почав думати, що воно перестало, кинуло, а воно знову за своє. Мов туман, мов пелена, рок тютюнового диму. Місто, мов ракова клітина, виродок рококо. Утопає у димовій завісі, задихається і душиться, так повільно і приємно. Майже невідчутно. Тільки легкий набряк шийних м'язів, все більший і більший, вкривається білими плямами, холодним потом, а потім рятується і знову закурює сигарету.

Місто-повія, місто-шум, місто-капсула. Стоїть собі чи сидить, чи може лежить, запалює цигарку і гасить її, і знову запалює. І не знаю, і не можу нічого з цим робити, бо я такий малий, а воно таке велике...

Додому і +6 годин на мій рахунок.

Узяв квитки додому; з 26-го по 29-те буду на Херсонщині. Але як на зло на тому тижні (де я прогулюю п'ятницю) поставили аж три семінари, і їх треба буде якось закрити, щоб його. Знаєте, коли за сьогодні і вчора у мене не було жодного практикуму, подібна ситуація видається якимось знущанням долі.

Але є й плюси. По-перше, станом на сьогодні в мене всього 6 годин не закритих (із 7-ми дозволених), а отже, якщо зробити все розумно, то мені вдасться вхопити лише 10 годин на кінець місяця (себто усього 5 прогуляних пар). По-друге, це все-таки моя перша поїздка додому за всю осінь, і перші в моєму житті вибори.

І ще раджу вам поглянути хоч би у нововідкритий розділ "Подорож до Львова" (знаходиться угорі), там можете знайти цікаву інформацію, якщо колись плануєте відвідати Західну столицю України. Хоч сторінка має не зовсім зручний формат (але я над цим працюю), та все ж вона постійно оновлюється, додаються нові публікації, поповнюються старі. Так що прошу ласкаво.

Чому сьогодні хороший день.

Знаєте, на цьому тижні в мене жодного семінарського заняття. Жодного більше. Так що вихідні в мене починаються від сьогодні. І кажу я вам це, щоб ви заздрили мені, бо я сам не можу нарадуватись.

Один вид смерті для мене.

Знаєте як я помру? Я вдавлюся яблуком або печивом, або льодяником, або хлібом, або ще чимось: фруктами, чіпсами, булочками, горіхами. Я сидітиму за компом, дивитимусь кіно, жуватиму що-небудь і вдавлюся. Мені буде ліньки відлізти від монітора і я так і подохну на місці, бо поряд нікого не буде.

Це я до того, що за останні 2 дні я вже тричі вдавився так, що мало не вдушився. Мені лячно аж стає. Скажіть, що я не помру так скоро!

Багато причин бути щасливим.

У мене гарний настрій. Не знаю від чого: надворі паскудний туман і тхне потом. Мало людей, і всі як один у плащах і пальто. А я йду і підморгую автомобілям, а заодно й бідолагам, що роздають політагітацію в різнокольорових наметах. В кімнаті - морозно, з їжі - вівсянка з яблуками, в гаманці - 120 гривень і квитки на потяг в та з Херсону. В універі - мало не повна жопа, і стипуха світить мені дуже мляво. Робити нічого, тільки музика і інтернет, але я все одно щасливий. Хочеться робити щось приємне і значуще. Почуваюсь кретином якимось. 

Батьки дали добро на поїздку до Львова. Будь-ласка, хай все вдасться!

Холоди.

Заїбало вже матюкатись, чесно. Здається, я більше не здатен виразити те, що хочу за допомогою бездарного вульгаризму, чи, як сьогодні прийнято в колах лінгвістів, "матюкізміу". На вулиці подекуди кругом холодно. В квартирі холодно. Куди не підеш - холоди і вітер, морозний, як крига. Люди, як трупи, ходять і ховаються, ходять і ховаються, ходять і ховаються.

Заливаюся міцним чаєм. Насправді заливаюся - в день випиваю 12-15 кружок. І сиджу дивлюся в комп, бо робити абсолютно нічого. Точніше, роботи навалом, але вона вся висить десь у повітрі, тикаючи в мене свої гострі голки, а я в товстому светрі - мені накласти. 

Слухаю музику, яка всім давить на мізки, лиш не мені. А люди ходять, аж зуби скриплять від того, як їх нудить від мене і мого всього. І не знаю, що сказати: іноді здається, ніби тебе ніхто не хоче - в плані, всі відмовляються від тебе, ти нікому не потрібен, наче застаріла техніка. Але не про те - все більше вподобаю бути інертним, тим більше зараз, коли фізіологічні процеси безвільно сповільнюються.

І в мене фанатична мрія тепер - зимою до Львова. Мрію давно вже про львівський шоколад, і каву, і пиво, а тут мені прийшла в голову геніально просто думка - я доросла людина, яка може заробити собі стипендію на січень чи зекономити добряче і звалити кудись дні на три. Тим більше, що є студак, а відповідно - знижки на потяги по Україні. Звичайно, навряд чи мені вдасться реалізувати свій підлий задум цього року. Але надія помирає останньою...

І трохи, щоб ви помріяли зі мною:

         

Хочу помітити, що фото однозначно не мої, і взяті з фото-розділу сайту www.iloveukraine.com.ua .

Дике-дике щось.

Сьогодні, приблизно з півгодини тому, в мені знову прокинулось якесь дивне почуття. Востаннє я його відчував десь на першому курсі. Таке незвичне, нестримне і безмежно ностальгійне, як при перегляді старих сумних фільмі, проте більш насичене і менш яскраве . Я не знаю чому, але мені здається, ніби є такі види чи щось таке почуттів, які відчуваєш отак потужно раз ужитті лише. Вдихаєш їх, утопаєш в них, обіймаєшся з ними. Буквально тримаєш тактильний контакт - такі вони густі і в повітрі, і всюди.

А потім вони приходять отак знову через довгий час. Легко і несподівано, і ти стоїш чи сидиш, чи лежиш, і намагаєшся вести себе так, ніби тебе не існує взагалі. Щоб осмислити, щоб воно не покинуло. У пам'яті ворушаться певні моменти, але все - не те. І ти буквально страждаєш од того. А те почуття, як стійкий, але надслабкий аромат, тримається і не відпускає, однак не дає почути себе у всій повноті своїй.

Мені стало і зараз є дуже-дуже сумно. Зводжу напружено брови і ставлю крапки. Бо може то востаннє я почував щось таке дике і в той ж час настільки моє. Неначе я сам став перед собою, розчинився в повітрі й потонув, ось так, прямо на тому ж самому місці...

10-11.10.12 - сон.

Ага. Буду в своєму щоденничку писати про свої сни, а ви будете коментити чи може лайкати, чи просто читати і думати : "Господи, як чарівно!".

Насрати, бо сьогодні я був Індіана Джонсом, шукав невідомо що, на мене нападали кобри і мертвеці, але я стрілявся транквілізуючими дротиками і ще чимось, не пам'ятаю.

Потім, вже коли треба було завернути в останній поворот коридору у світлі факелів затремтіли чиїсь тіні. Я якнайшвидше сховався за дверима, котрі, скоріш за все, нікуди не вели - просто були прикріплені до стінки - заховався у цьому тісному трикутному просторі і вичікував, поки люди вийдуть. 

Так от я затамував подих і, коли видмухнув повітря, мій живіт відкинув двері вперед і показав мене у всій красі.

Загалом, я втік, і щоб не вдаватися в подробиці скажу коротко: по дорозі до виходу подзвонила мама і попросила знайти якусь квітку, потім мене намагались заарештувати, потім я втік до бабусі додому і вона продала мого мертвого щеня якійсь рудій жінці у пишному хутрі і з пишними понтами.

Потім я втікав через сад своєї школи додому, але там по доріжці йшли батьки з міліціонерами, які мене розшукували. Ми обійнялись і мені пред'явили рахунок за Інтернет розміром у 800 гривень, але 600 з них мав оплатити якийсь люб'язний чолов'яга, а я - лише 200. А квітку,яку попросила дістати мама, і яку я знайшов в багатоповерхівці, де ніхто не жив вже років з 20-30, я забув вдома у бабулі.

А потім я прокинувся, глянув, що на годиннику вже 10:19, і час вставати. І було дуже холодно, так, що прокидатися не хотілось зовсім. І проклинаю тихенько все, що не дало змоги додивитися цей сон: універ, універ, універ.

Прямі думки про кривих людей.

Якщо станеш раптом занадто прямим, помітив, люди почнуть тобі це прощати. Можеш говорити їм все, що думаєш, можеш говорити, що в тебе в голові, виказувати образи і картинки, плямки, викрутки і гайки зі свого мозку, а вони посміхаються доброзичливо так і кажуть: "Ти такий дивний. У гарному сенсі". І далі продовжують думати, що ти дохуя милий і все говориш несерйозно. 

Осінь і її подружки.

Восени хочеться життя, якогось не такого як літом, чи взимку, чи навесні. Хочеться просто піти і ужратись десь найдешевше, чи сходити на чай і піцу, чи стріляти пари, чи купатись під холодною водою, чи ще чогось дивного.

Думаю, цього року осіння хандра лишила мене. А тоді згадую, що ще й половина осені не минула. Ще все попереду, у вас теж, кретини. Люблю вас.

Хочу кудись піти і зробити щось, щоб скинути пилюки трошки. Але від компу відійти просто неможливо - по-перше. І коли я займаюсь тим, що мені подобається, люди дивляться на мене дивно якось - по-друге. Останнім часом всі на мене дивляться, як на ненормального, ошалілого, ок? Напряжно од того трохи.

І це місто, і цей універ з мене все висмоктують. До останньої краплі. І ці вулиці. І ці підстрижені кущі. І дерева навіть. І люди. Особливо люди. Продавці, викладачі, офіціанти, студенти, всі до одного хочуть повністю випити мене.

Мій дискретний...

Мій світ дискретний. Як і ваш, і ваш, і ваш теж. Мій світ штучний і пластиковий.

Все, що людина створила можна розбити на цілі часточки. Нічого безмежного, нескінченного чи інтервального хоча б. Тільки визначеність, тільки дискретність, детермінованість і маржиналізм. Хоча останнє більше із області фантастики...

Музика - нота, картина - мазок, мова - буква, кіно - кадр, монітор - піксель і багато чого ще; тому в російській, мабуть,  "искусственный" семантично "створений за допомогою мистецтва ("искусства")".

І я замислююсь останнім часом, нащо я пишу це все. Мені не добре і не погано від цього. Ніяк. Тільки думки приємно мобільно втікають з голови. Я евдемоніст, здається.

Думаю, думаю, думаю.

Всі люди виглядають якимись перевтомленими, сірими, ніякими. Може, вони самі того не помічають, але земне тяжіння вже  починає брати своє. Перші зморшки, сльози, біль і крики; такі нещасні люди. На жаль, життя ще з народження виходить на фінішну пряму, і ви прекрасно це розумієте. Але розумієте тільки зараз. У вас, у нас, ще є час подумати, рік-два, чи набагато більше. Існування спроститься ще, і все, що лишиться нам - думати.

Може, колись я сидітиму так само, багато чого станеться, багато чого - ні, а я так само сидітиму і  буду мислити, що ми - нещасні люди, яким якимось невідомим нікому чином дали здатність створювати і проектувати думки.

Багато хочеться сказати, однак в голову лізуть одні штампи, і мізки уявляються купою гною. Квінтесенція вище написаного бруду - ми всі живемо, ми всі помремо, а в проміжку не буде нічого, окрім думки.

Присвята. Експресіонізм.

Весь день присвятив чаю, дешевим харчам і телевізору. Як завжди, сила-силенна універських боргів, і, нагальність прибирання в кімнаті не втомлюються висіти в повітрі. Та мені насрати, я сьогодні тільки сам для себе.

І вам раджу зробити такий день. Купити собі чогось солодкого, вимкнути телефон, вийти з соцмереж і просто посидіти наодинці з телеком. Вина ще б. Чорт, не пам'ятаю вже, коли востаннє куштував вино...

Д•Р•У•З•І

Моя криза швидко і абсолютно без шуму сягає дна. А я сиджу і розумію, що найліпше підіймають мені настрій "Друзі". Чого не знаю, але іноді мені аж страшно стає від того, як мало речей провокують в мені щастя. І сьогодні туман. І пари здаються ще більш далекими, ніж завжди, хоча лишилось усього 2 години. Гляну, мабуть, одну-дві серії замість сніданку.

Про походи по вулицях.

Знаєте, є таке іноді, коли ідеш по вулиці просто і відчуваєш, як зсередини підіймається щось нестримне, в плані, якесь безумство, торнадо. І воно схоже на те, що ти відчуваєш, коли не встигаєш за лектором, і пишеш з усіх сил, а він диктує ще швидше, і хочеться кинути нафіг все і голосно матюкнутися, смачно так. Така собі суміш ненависті, неврозу і істерики. У мікродозі звичайно.

І отак іноді ідеш по вулиці, і накатує така бісівня. І ідеш, і ненавидиш, і нервуєш, і істериш, і не знаєш чого.

Треба якось навчитись справлятися з собою, бо останнім часом говорю деяким людям занадто багато того, що думаю  про них.

Здохніть. Я серйозно.

Кому вона заважала? Сволоти. Я ненавиджу, ненавиджу вас всіх. Старе стерво, я тупо жадаю тобі смерті. Ок?

Люди. Ви такі кретини всі. Ви не шарите нічого, я бачу. І немає сенсу, щоб ви були навіть просто.

А вона між тим мене любила дуже. Серед всіх тільки до мене на руки давалась. І їй всього два чи три місяці було. А тій стерво за 60 точно. Може і за 80.

І що та мала могла їй зробити, може, вона так і  не зрозуміла, що її намагались вбити?