Думаю, думаю, думаю.

Всі люди виглядають якимись перевтомленими, сірими, ніякими. Може, вони самі того не помічають, але земне тяжіння вже  починає брати своє. Перші зморшки, сльози, біль і крики; такі нещасні люди. На жаль, життя ще з народження виходить на фінішну пряму, і ви прекрасно це розумієте. Але розумієте тільки зараз. У вас, у нас, ще є час подумати, рік-два, чи набагато більше. Існування спроститься ще, і все, що лишиться нам - думати.

Може, колись я сидітиму так само, багато чого станеться, багато чого - ні, а я так само сидітиму і  буду мислити, що ми - нещасні люди, яким якимось невідомим нікому чином дали здатність створювати і проектувати думки.

Багато хочеться сказати, однак в голову лізуть одні штампи, і мізки уявляються купою гною. Квінтесенція вище написаного бруду - ми всі живемо, ми всі помремо, а в проміжку не буде нічого, окрім думки.