Євромайдан.

Минули дні жалоби за загиблими під час Європейської революції в Україні. Події лютого 2014 року, вважаю, назавжди лишаться у пам'яті нашого покоління, як чорні дні календаря, як час коли, вже названа у пресі "небесною", сотня зовсім і не зовсім молодих людей віддали свої життя за ідею, якою горіли і до реалізації якої прагнули. Так само як і жалоба за такими ж громадянами України, такими ж людьми та учасниками бойових дій на Майдані, однак по іншу сторону барикад - працівниками міліції, спецпідрозділу "Беркут", новобранцями внутрішніх військ.

Дуже неоднозначна оцінка з різних сторін цієї ситуації насправді. Дуже багато бруду, взаємних звинувачень, нерозуміння та не бажання розуміти, ненависті, голослівних виразів та якоїсь суспільної параної. Насправді просто дуже важко усвідомити, що ці всі люди вмерли заради вигнання якоїсь умовної "зарази" із суспільства, заради того, щоб уряд і парламент, влада і опозиція запрацювали злагоджено, ліквідували найбільш резонансні закони, знаходячи, колись такий недосяжний, "консенсус"; заради того, щоб владні структури, які здатні впливати на суспільні процеси, думали перед тим, як приймати рішення. В кінці кінців, ці люди померли заради того, щоб кожна свідома і несвідома людина виначилася зі своєю суспільною позицією, щоб не було виходу "мені все одно". Бо коли комусь "все одно" - це ознака суспільної апатії, смерті мозкової активності та безнадійності існування взагалі.

Ці люди, з обох сторін, їхні смерті, зробили цю країну сьогодні. Вони змусили прокинутись усіх із десятирічної коми, вселили кожному надію у серце, зруйнували стереотипи, що "люди не можуть нічого змінити". Змогли. І тепер час нам, людям, які залишилались по іншу сторону екрану у свою чергу, спостерігали за усіма подіями, хай і в душі підтримували, морально були з ними; однак в силу страху, не бажання чи інших обставин не могли бути на Майдані у історичний, насправді, час; час і нам зробити щось для загиблих: поставити свічки, молитися, покласти квіти до їх могил чи просто подякувати усім, за те що захищали наші інтереси, за те, що відстоювали свою і нашу ідею, виношували її та вмерли разом із нею в серці. Нам із вами усіма лишивши цю країну, як поле для роботи, чистий аркуш паперу, на якому треба і варто працювати, заради реформації, заради світлого майбутнього та конструктивних змін, заради нас, кому у цій країні жити далі, та заради тих, хто віддав життя, за те, щоб ми мали принаймні шанс створити нову державу. Слава Україні і слава її героям!

І раптом...

Щось якось враз стало сумно. Мабуть, викличу когось на пиво до парку. Міліції ні слова.

Криза, злами і пробудження.

Давно не писав сюди, вибачайте вже. Усі люди, мабуть, уже подумали, що я вмер чи забив на клятий блоґ, а ні - просто на хуй полетів мій комп, через що я тепер виходжу в мережу з компів своїх сусідів і лише на кілька годин, поки вони в універі. Тим не менш, навіть якщо нові записи не з'являлись, це не означає, що нічого не відбувається. Життя навпаки без компу пішло активніше: за останні кілька тижнів я встиг пару разів добряче так, по-студентьски напитись; посваритись із Валею (тепер роблю усе можливе, щоб не миритись); пережити кілька потужних емоційних струсів (деякі я й зараз переживаю): з чим це пов'язано я пояснити не можу, але відчуття схоже на те, що я все життя пробв імпотентом, а тут мій "друг" прокинувся і почав довбити усе навкруги (хай трохи брутально, але десь так і є). Починаю відчувати потужну любов до усього навкруги (весна, хз).

За вікном стало тепло, сніг розтанув. Сонце так гарно сяє: бери і йди гуляти собі, хоч цілими днями, адже нічого я все одно не роблю, тільки їм і сплю. Але вік, коли гуляти самому було весело і недивно я вже якось пережив, а от вийти погуляти з кимось стало справжньою проблемою, бо всі друзі мої вже подорослішали і працюють, а, отже, звільняються аж увечері, приходять додому втомлені й не бажають нічого, окрім випити, трахатись та спати. Теж брутально, але десь так воно і є.

П'ю кип'яток, простий, бо цукру не маю, а каву без цукру пити не кошерно. Мрію подорожувати, може, хоч по Київщині. Або по Півночі. У мріях все виглядає досить логічно і красиво. Читати більше почав, уже третю книгу з моменту поломки ноута глитаю. Але найкрутіше, що став більше з людьми спілкуватись. В ремонт комп відносити не планую, може на літо хіба що.

На ці вихідні їду в Херсон, бо усі роз'їжджаються і лишатись тут самому на свято було б самогубством. Трохи після цього тижня ображений на Серьожу, хлопця Ані, хоча сам погано розумію чому. Буває у мене. У нього (боги, треба ж якось придумати, як його нормально називати), до речі, днюха ось 21-го лютого, і якщо у мене не вийде того дня вийти у блоґ, то вітаю тебе, чуваче, наперед. Жаль, звичайно, що відсвяткувати разом її не вийде, але воно може й на краще. О! Ще зайшов таки до ПінчукАртЦентру, нормальний такий, цікавий, але з грошима Пінчука й не таке можна було б зробити. В принципі, штука гарна й безкоштовна, тому й принадна; а з шостого поверху там відкривається неймовірний вид на центр міста. Коротше, закругляюсь, бо, як там кажуть, "машинний час"  виходить, треба зайнятись чимось більш корисним, аніж базікати тут, наприклад, в Інді-Кота пограти ;)