Falling apart. Analysis.

Напевне з Валею (чого я знову про неї у вихідний) ми сходимося не у багатьох питаннях. Дуже не у багатьох. Але я, напевне, вимушений погодитись, що транспорт - чи не найкраще місце для "подумати". Сидиш чи стоїш в метро. Просто втикаєш у одну точку і думки пруть. Сволоти.

Сьогодні був у Києві. Лишився на мілині. Знову. Добре, що багато коштів у боргах, які скоро мають повернути. Похавали у МакДаці та Пузатій Хаті. Досить багато наїли. Я порахував навіть: десь коло 1800 кілокалорій.

Людей у кімнаті по трохи більшає. Вони все йдуть і йдуть. Я сиджу і втикаю в комп. Завтра немає семінарів. Алілуя. Хочеться спати, але чисто через те, що завтра одні лекції - ляжу спати якомога пізніше. Присвячу цей вечір, мабуть, іграм та кіно. Як і кожен, взагалі-то. Я іноді лякаюсь своїх думок. Сьогодні щось собі знову розкинув мізками і так злякався. Зовсім забув про всі справи, тому купив тільки джинси. Інше можна й в Ірпені зробити. Настрій сьогодні мені підказує, що я або помру через три тижні або закінчу сортувальником сміття. Ну, ви зрозуміли. Мотлох у голові. Як воно буває. Стільки мотлоху останнім часом. Коли живеш сам ти виробляєш таку модель поведінки, з якою тобі жити найбільш зручно, твій настрій синхронізується, починає підпорядковуватись якимсь конкретним чинникам, подібний синусоїді чи косинусоїді. Коли ти живеш у квартирі іще з 6-ма хлопцями - ти навіть не намагаєшся нічого з собою зробити, просто лежиш чи просто стоїш, чи сидиш. Немає сенсу подобатись усім. Ти стаєш уразливим, бо просто не приміряєш на собі захисних масок. Як живий труп. Як медуза. Як водорості. Як калюжа. Як виразка шлунку. Як викривлення простору. Як присмак спирту. Просто лишаєшся у своєму агрегатному стані, десь між плазмою та повітрям. Стаєш надліквідним, як банкнота.

Хочеться почитати щось дуже-дуже добре. Таке щоб на все життя лишило відбиток. Але відчуття, що книги таким чином можна сприймати лише будучи підлітком. Взагалі, здається, я якось не у потрібному напрямку розвиваюся. Чи на місці стою взагалі. Я нічорта не розумію. Бляха.

Нервовість.

Сьогодні трохи забагато всього. Цілий день нервую. Спочатку проспав і було відверто важко зібратися за 25 хвилин і вчасно прийти в універ. Прийти в нікуди, бо першої пари не було, себто викладача на ній не було. Потім з другої пари мало не вигнав чувак, який влаштував замість інвестування зоопарк, тому нікому не було цікаво. Третя пара ж пройшла непогано. Завтра теж день не з легких. Але якось переживу. ввечері запрошений на вино і кальян. Подивимося, що з того вийде. Ще й Валя весь день діставала. Думав вже, що приб'ю її. Чесне слово.

Монотонна метушня.

Насправді навкруги щось постійно відбувається. Це так незвично, але прийнятно. Постійно якісь нові люди, постійно чути їхні голоси, постійно нові фільми і непередбачувана погода (від якої хочеться повіситись). Сьогодні не пішов на останню пару, бо ще можу пропустити один день. Тепер лишилась одна заява, але я думаю, що не буду використовувати її цього місяця. У жовтні (8-го і 11-го, здається) є шанс поїхати додому або відпочити аж 4 дні. Не знаю, що саме оберу. Хочу також зазначити, що якось абсолютно не готуюсь до пар. Взагалі. Аж страшно стає, як іноді мене проносить із опитуванням. Але вже підбирається страх, що може не вистачити балів у кінці семестру.

Постійно хочу спати. Але не сплю. бо терпіти не можу витрачати час на такі непотрібні речі. Очі постійно червоні від компа і книжок. Довго обирав, які газети (журнали) почати читати і нарешті обрав: "Власть денег" і "Дніпро" - як дві частини мене, одна соціально-економічна, а інша - художньо-літературна. Я знаю, що звучить зарозуміло, але я ж на себе орієнтувався. На жаль, купити в Ірпені "Дніпро" майже не можливо, тому буду їздити щомісяця до Києва. Ще є гарний - "Коментарі" і "Кореспондент". Коротше, я ще подумаю. Було б непогано знайти якийсь цікавий журнал по техніці та гаджетам і з чоловічої моди (бажано українською), щоб максимально бути в курсі усього, що тільки можна. Тому, якщо знаєте про щось таке - пишіть в коментах. Ця манія колекціонування мене знищує. Збираю усілякий мотлох у кімнаті й у голові. Нащо мені стільки всього?

Суп із сивини та журби.

Зварив суп із плавленим сиром та лапшею. Вийшло дуже класно, але настрою чомусь немає. Може, тому що сьогодні гарна погода саме для поїздки в Київ, а єдина людина, яка б могла поїхати туди зі мною заради "пофоткати" - зараз уже в Києві і хаває в МакДаці. Я не проВалю, якщо що. Дуже багато всього хочу одночасно, але не дуже бачу шляхів реалізації своїх мрій. Хоча є один - піти на роботу, але я не хочу. Подобається жити на стипендію, не хочеться приходити пізно з роботи і бачити, що всі вже вдома і щось пропускати постійно. Знову бути не в курсі. Щодня дивлюся на себе в дзеркало і думаю: "Бляха, я вже дорослий до чортів, а почуваюся, як 15-річний". Не знаю круто це, чи відстійно.

Почав знову читати збірку Жадана: дуже важко читати поезію. її не можна так залпом, як прозу. Треба робити перерви, щоб кожен вірш осмислювати і переосмислювати. Хочу солодкого: зараз піду намажу хліб горіховою пастою. Як же кайфово на вихідних.

Занурення.

Барабани, сурми, фанфари, куранти, електрогітари. Все що можете - вмикайте, бо, здається, клята нескінченно погана погода мене врешті перемогла. Дивлюся кіно про флегматичних малих зі своїми клятими підлітковими проблемами; п'ю чай, хаваю солодощі тоннами, слухаю Green Day. Гляньте, до речі, "Субмарину", ніяких вульгарностей чи збочень, проте багато гарного одягу й ідей, як провести час. А ще неймовірний британський акцент.

Зараз настрій трохи краще, бо кіно класне та й шоколад добрий. А ще в мене є крута ложка-заварник, не можу пояснити точно, але там є таке відділення, в яке засипаєш чай, закриваєш його і кладеш у воду. 

Зараз, мабуть, доб'ю газету і почну читати щось із нормальної літератури, яка не змушує мене так критично дивитись на всі події, що відбуваються навкруги.

Сумомудацтво.

До чорта харять люди, які помішані на саморозвитку. Читають усіляку хуйню, літературу сумнівних людей, про яких ніхто не чув, займаються самонавіюванням, самостимуляцією, аномальною активністю, ініціативністю. Хочеться їх на місці прибити. "Self-improvement is a masturbation" - сказав колись надвлучно Тайлер у "Бійцівському клубі". Всі такі перфекціоністи, що аж нудить, дивляться голлівудські бойовики та недоумкуваті драми, мріють про щасливу сім'ю і ходять щовівторка та щосуботи до спортзалу. Справжні претензійні гівнюки.

Сьогодні вирішив купити пресу якусь. Для розширення кругозору. Виявилося, що українська газета вже вмерла. Але я мужньо тримався і купив вересневий "КорреспонденТ".

Не найкращі настрої.

Я дуже швидко починаю довіряти людям. Я лінива скотина. Вже третій тиждень, а я все не можу включитися в роботу. Не готуюсь до семінарів, тільки валяюсь у ліжку, читаю, граюсь в ігри та дивлюсь кіно. Мрію про стипендію ще часом. Здається, ніби мене затягує до низу гігантський потужний вакуумний насос, сипучі їбучі піски. Щось настрій скаче, зранку хотілось бігати шалено, щось робити, обіймати різних людей, читати вірші про природу, запускати повітряні кулі, співати і танцювати; а на вечір, ніби  рікою зняло, лишилась апатія і бажання руйнувати.

Я, мабуть, трошки псих чи не так?

До речі, прийшла посилка із 11-ма кілограмами хавчика, багато солодкого і м'яса. Таки є трошки щастя у цьому світі. На обід собі приготував макарони із сиром, домашні котлети, а на десерт - чай із солодкими трубочками. Кайф. Gfranq чомусь погано вантажить сторінки, тому скоріше за все подивлюсь якесь кіно. 

Анабіоз.

Безумовно, плагіат Марчука.

Я люблю читати українських авторів, споглядати українських художників і слухати українських музик. Не тому, що в мені живе кляте відчуття патріотизму, і не тому, що я хочу цим щось доказати чи підтримати,чи висловити. Не тому, що я якийсь бандерофіл чи русофоб, чи двинутий. Просто я читаю книжки, можливо, не такі досконалі, як у французів чи шведів; розраховані на вужчу аудиторію, але в яких описуються події мені зрозумілі. Лю́дські назви вулиць, на яких я, навіть, можливо, бував; місця, міста, назви і географія яких мені знайома, люди, менталітет яких я вивчив, вчинки яких адекватні; атмосфера, яку я переживаю чи пережив. Революції, внутрішній протест, фізична неспроможність - те, що усіх нас об'єднує. Митці найперше відчувають цей тотальний крах. Крах системи і крах моралі, крах усіх координат і крапок над "і". Вони сенсативні і чуттєві до будь-якої зміни у суспільстві, шукають причину-наслідок, пророкують/прогнозують.

У Європи свої проблеми: брак ідей, збіднілість людських відносин, параноїдальний страх перед окупацією, соціальна неврівноваженість. У Росії свої одвічні: дурні, дороги, водка, надмірний економічний розвиток, холодна війна, розриви у розвитку регіонів, політичні розчарування. У Америці, Австралії. Африки, Азії, навіть Антарктиди свої. У нас - свої. Я не проти для розвитку уяви читати іноземних авторів, це надкорисно. Проте щоб реально розуміти фізику та метафізику світу площею 603,7 квадратних кілометри, треба читати книжки про та родом звідси. Карпівських пострадянських панків, Дашварівських селян-педофілів та подільських голих геніїв, Жаданівських п'яних провідниць та шахтарів. Ці люди не акцентують уваги на подовбаний післязимовий асфальт, який є таким за замовчуванням. Вони не пишуть про красу тополі чи мальви восени. Вони бачать відблиски сонця на вікнах і голубів на дротах, відкидають лобізм національної ідеї, зводять її нанівець відвертими відкриттями - немає України у українців. Є українці й держава, в якій вони живуть. Немає національної свідомості, є типовий набір поглядів, який прийнято вважати "свідомим". Немає мови, бо немає свідомості, є лише дерев'яна ополячена і русифікована тисячу разів говірка. Немає єдинства, немає нічого. Крах і страх. Відтяті голови.

Я не хочу образити почуття своїх співвітчизників, але чи не здається вам, що ми стоїмо у такому глибокому застої в усіх сферах нашого життя, що з дня на день наступить надпотужний колапс? Задовбало вже на кожній парі, коли викладачі запитують: "Які галузі українського виробництва можуть конкурувати із європейським та євроазійським продуктом?", зустрічати мертву тишу, непевні спроби вимовити "кондитерські вироби", "гірничий промисл" та "металургія". У ці моменти просто вибиваюся з колії й жахаюся. Не почуваюсь у безпеці. Ніколи. Маслоу би розплакався.

Усміхнені обличчя.

Люди, які постійно всміхаються. Таке відчуття, що вони вигадують собі щось у своїх щасливих головах, малюють якусь незабутню, вічну картинку і вірять їй. Постійна посмішка - ознака обмеженості; усі найкращі люди мають зажурені очі, понурі обличчя, хворобливу шкіру і регулярно відстійний настрій. Люди, які постійно всміхаються, - або займаються самонавіюванням, начитавшись з десяток чарівних книжок по розумінню мови жестів та думаючи, що по підморгуванню лівого ока можуть виявити трирічну патологію печінки; або ж використовують сміх як засіб самозахисту, що власне не підносить їх на щабель вище, а лише показує, наскільки далеко зайшли люди у бажанні відокремити та відгородити себе та свої почуття від собі подібних. Люди, які постійно всміхаються, лякають мене; вони виглядають, ніби прийшли з іншої планети, наче вони знають щось таке, що ховається від мого ока і вуха, і рук, і язика, і носа, і волосся, і думки, і серця, і легень. Вони живуть собі, усміхаються, знову живуть, а коли зустрічаєш їхній погляд - вони здаються найсумнішими людьми у світі. Хто знає, може десь у темних закутках вони ховають своїх скелетів і демонів, залякуючи їх і не випускаючи ніколи, аж допоки не зустрічаються своїм втомленим від радості поглядом із кимось, хто відкриває усі двері, зриває фіранки і відчиняє вікна, зазиваючи усю нечисть на шабаш, викликаючи по одному у мілісекунду, щоб за коротку мить зустрічі ваших поглядів побачити і прочитати з їх німих вуст цілі новели, сатиричні памфлети зіткані зі страждання, запитань та тупого болю. І ти просто розумієш, що нічим не можеш допомогти. Зараз принаймні.

Перлина біля моря.

Я тут дописав розділ про Одесу в U-trip, вийшло не більше і не менше, як 16 000 символів. Довелося вкрасти кілька фоток Тіни (зокрема фото ніг), так що вибачайте - не всі мої. Частину ви вже могли бачити у мене в ВК, якщо знаєте, хто я такий взагалі. Коротше, читайте і коментуйте.

Сьогодні матч Англія-Україна. Чи краще Україна-Англія, бо гратимуть у нас, в Києві, в якихось десятках кілометрів від того місця, де буду знаходитись я. У свою чергу я зібрався іти в фан-зону, яку хтось добрий організував в Ірпені. Маю надію, що це безкоштовно, бо доведеться мені витратити останні гроші на футбол.

DATIARD або що робити на парах?

Знаєте, не те, щоб я хизувався, але реально часом на парах приходять круті ідеї. Просто від нудьги. Зараз я вже вдома, заліз в мережу, подивився картинки, дізнався вартість квадратного метру житла на Воздвиженській, зараз піду щось готувати. Забув, що давно вже хотів відвідати Пейзажну алею, так що на вихідні, мабуть, вирвусь у Київ, чи хоча б Пирогів. Дуже хочу поїхати туди, коли листя жовкнутиме і багрянітиме, мені здається, що я закохуюсь у ту наддревню архітектуру у такому обрамленні. І вам раджу. До речі, забув сьогодні лекційні зошити, так що довелося імпровізувати, щоб не заснути і здавалося, ніби пишу.

Вогнепальні й ножові, трохи наскрізні.

Втішаючи себе час від часу говориш, трохи сором’язливо чи із натиском «стане краще». А може гірше. Насправді буде ніяк. Життя, воно ніяке, сіре, знизує плечима. Воно прозоре, неприкрашене, вироджене із нічого. Просто собі існує, як і все у ньому. Я часом уявляю собі дикий і пустий нічний пляж, коли читаю що-небудь. Я сиджу на ньому сам і водночас удвох – більше нетреба. Уявляю собі екологічно чистий і безпечний цигарковий дим і п’янке вино без терміну зберігання і вмісту спирту. Давно вже не читав вірші, зовсім відвик і відучився. Купив збірку Жадана. Так, його самого. Хоча і терпіти не можу ліричних героїв, ідеї, інкрустовані у текст. Я взагалі люблю більше читати думки, не мемуари, а саме думки людей, не без алюзій, звичайно.  Ця нова книга викликає відчуття якогось чужорідного тіла у моєму нутрі, у моєму мозку. Річ, яка викликає у мене нерозуміння, світ, який я не прагну пізнати. Світ за ґратами, світ людей, чия логіка чи рація мені чужа, чиє переосмислення свободи виливається у якийсь дикий міфологізм, викликає відчуття відстороненості, штучності, непотрібності.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І чого я так погано вмію висловлювати те, що крутиться у мене в голові? Там же цілі дисертації, купа ідей, начал, витоків, домислів. Замість того слухаю всіляку херню і мрію колись навчитись грати на гітарі та зустрітися з автором цієї книги, щоб розчаруватися, може. Неважливо у якому порядку.

П'яний вересень.

П’ю пиво. Завтра у Даші днюха. Хто не знає: Даша – це подруга і колишня сусідка Ані. Будемо щось пити, скоріш за все. Сьогодні теж п’ємо. Здається хлопці купили багато палива, горілки себто. Сиджу окремо від усих. Причину маю, але навіть вам, аноніми, не скажу. Слухаю усіляку нерозбірливу штуку. Багато усіляких штук, насправді. Дуже хотів вибратись в Київ, але не зміг. Чорт. Коротше. Хотів на вихідних кудись вибратись на фото-полювання. Але не склалось.

Здається вже зараз я почуваю себе п’яним. Трохи лишень. Такий типовий дискомфорт у нижній губі і задротство за компом. Нічого насправді не роблю важливого. Пишу короткі речення. Дуже. Тому, мабуть, закруглятимусь із цим і буду вже прощатись.

Анархія поза реальністю.

Дочитав «Anarchy in the Ukr». Вивів для себе багато гарних думок. Забагато, я  б навіть сказав. Говорити щось про таку інтимну річ, як ця книга не має сенсу, інакше довелося б висловити цілу тираду з приводу системи авторських поглядів, нашого із ним незримого симбіозу, немов його голова, його руки на миті якісь ставали моїми, його очі. Я бачив усі ці конструктивні і футуристичні, соцреалістичні, приземлисті харківські висотки-прямокутники; сонце, що червоним світлом відбивалося у їх вікнах, немов у переддень апокаліпсису; усіх цих людей, він яких тхне спиртом і п’яною добротою; а також самого себе, як у кривому дзеркалі, із опущеною головою, брудним волоссям, вельветовою курткою із голосним провокаційним написом на спині: «Жити швидко, померти молодим».

А зараз пробачте, через якийсь час прийдуть разом із Данею заправка та вугілля для кальяну і, можливо, пиво. Бувайте.

Свято на моїх кістках.

Перше вересня. Типу. Все на своєму місці. Я сиджу за комп’ютерним столом, втикаю у ноут. Інтернету немає, тому доведеться схитрити і перенести дату запису під час створення публікації. Подивися два сезони Black Books. І ще дві серії зверху. Там далі аудіо відстає від відео і тому перегляд стає трохи сильно дратуючим.

Учора всадив дві пляшки вина (насправді півтори, бо пив же не сам). Мені нудно. Люди від нудьги спиваються: тому всі письменники, художники, політики та моряки п’яниці і наркодилери.

Насправді, я навіть не підозрював, що у мене на компі стільки голімої музики. Зараз грає Hurts – Blood, Tears & Gold. Не перемикаю тільки тому, що згадується «Rod the Fiend» (здається, точно англійської назви не пам’ятаю), авторства Гілберта Сорентіно. Зараз грає Jack White – Sixteen Saltines.

Чорт. Що його робити?

Boring anywhere.

До мене ось дійшло, що всі типу святкують сьогодні. Першокурсники думають, що у них офігенна група, хтось із друзями, хтось із коханими, хтось сходить з розуму, клеїть дурня, забавляється, п’є, гуляє чи ще що.

Я ж з пляшкою «Бада» прийшов додому і збираюся дивитись кіно із сусідом.

Забудьте. Зараз уже 2 вересня, тільки-но закінчилися пари. Почуваюся напівживим: не скільки через пари, скільки через ахінею, яку мені на них втирали. Чому на 4 курсі ми досі вчимо елементарне визначення «фінансів»?!

Здається, я зараз вмер.