Втішаючи себе час від часу
говориш, трохи сором’язливо чи із натиском «стане краще». А може гірше.
Насправді буде ніяк. Життя, воно ніяке, сіре, знизує плечима. Воно прозоре,
неприкрашене, вироджене із нічого. Просто собі існує, як і все у ньому. Я часом
уявляю собі дикий і пустий нічний пляж, коли читаю що-небудь. Я сиджу на ньому
сам і водночас удвох – більше нетреба. Уявляю собі екологічно чистий і
безпечний цигарковий дим і п’янке вино без терміну зберігання і вмісту спирту.
Давно вже не читав вірші, зовсім відвик і відучився. Купив збірку Жадана. Так,
його самого. Хоча і терпіти не можу ліричних героїв, ідеї, інкрустовані у
текст. Я взагалі люблю більше читати думки, не мемуари, а саме думки людей, не
без алюзій, звичайно. Ця нова книга
викликає відчуття якогось чужорідного тіла у моєму нутрі, у моєму мозку. Річ,
яка викликає у мене нерозуміння, світ, який я не прагну пізнати. Світ за
ґратами, світ людей, чия логіка чи рація мені чужа, чиє переосмислення свободи виливається
у якийсь дикий міфологізм, викликає відчуття відстороненості, штучності,
непотрібності.
Він спиняє смарагдову кров у венах,
врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях
і росте собі, як коралові рифи.
І чого я так погано вмію
висловлювати те, що крутиться у мене в голові? Там же цілі дисертації, купа
ідей, начал, витоків, домислів. Замість того слухаю всіляку херню і мрію колись
навчитись грати на гітарі та зустрітися з автором цієї книги, щоб
розчаруватися, може. Неважливо у якому порядку.
Немає коментарів:
Дописати коментар