Der Roter Reiter.

Хмари такі низькі, що я бачу, як вони торкаються землі. Маленькими струмками вони підіймаються догори, неначе соки землі. І хитаються вліво-вправо. Червоні вершники біжать по ним, безшумно відбиваючи звуки часу. "Тік-так".

Краса та й годі. Я бачу їх з свого вікна. З дев'ятого поверху. І ніхто більше, тільки я. Десь далеко над лісом, стрічки пливуть з дерев і з ґрунту, уверх. Все навколо таке мокре. А мене просто рве на частини від того, що треба змиритись із усім, просто так.