Антагонізм.

Психолог заборонила мені думати про погане. Ніякого спазму, ніякої дисфагії, ніякого бронхіту, пневмонії, дистрофії, раку, психологічної травми. Адаптол, нейровітам, мукалтин. Бити кляту подушку. Ненавидіти її усю, кожну пір'їну, кожен сантиметр тканини. Вмазати їй ще і ще. Порвати її навпіл і потім вмазати кожній половині. По квартирі ходять чужі люди. Ненавиджу їх холод. Вони наче несуть мені тривогу, а заспокійливі діють, пройшов біль у грудях і я вперше мабуть нормально поїв, навіть яловичину, навіть капусту. Задишка лишилась, але на ліки в мене просто не вистачає грошей, інакше доведеться затягнути пояси на зимових канікулах. Ці чуваки, що сидять і стукають мені по колінам, щоб мою ногу тіпало так злегка, і слухають легені просто не уявляють, що 250 грн на ліки - це майже половина стипендії, якої в мене й так немає. Я хочу просто, щоб усі були щасливі. Peace.