Ниття.

Знову стверджуюсь у тому, що не можу існувати. Мої бажання зашкалюють, мої потреби ростуть з кожним днем, мої можливості, мої ресурси - мізерні. Я лише єдина людина на цілій планеті. Мені треба контакти, мені треба легкість, спокій, підсумковість, мені хочеться пригоди і хочеться змін, і контрастів, і навпаки - тиші, плавності. Це життя, це суспільство таке велике, масштабне, а здається наче воно іде повз чи крізь мене. Наче я привид. Може, я і не існую насправді? Може я - чиясь свідомість, чи плід чиєїсь уяви. Я недостатно сильний, щоб щось оцінювати і боротися. Життя мало давно мене викреслити.

Я втрачаю інтереси. Я виживаю. Я не роблю спроб, а тримаюсь за щось. Я відчуваю uncoplishment, неповноцінність. Я хочу все і не хочу нічого. Мені конче треба допомога. Я хочу виплеснутись, вилити все, що є в мені на когось, щоб перекинути свій тягар. Сьогодні я шкодував, що не маю братів чи сестер, бо тоді б моє самогубство не було б таким трагічним. І дивився фільми, і плакав за долями інших людей. Який же я слабкий.

Я боюся втратити себе. Я не хочу себе втрачати, але іншого виходу не бачу. І так щовечора. А на ранок все знову прекрасно. Мені треба чимось займатися. А я боюся майбутнього. Через 2 роки мені закінчувати навчання вже, а я досі вважаю, що останні 3 курси були марнотратством. Хочу випити. Хочу звільнитись від цієї втоми, від цих тягарів; я просто втрачаю все, що маю. Я хочу додому: ходити в халаті по квартирі, валятися у ліжку, дивитися мультики. Я сумую за дитинством. І мені шкода нас усіх, через те, що ми приречені на таке існування. На яке? Я не знаю сам. Я сам нічого не знаю...