Нерви.

Почуваю себе нещасним. Не можу ніяк цього пояснити. Таке відчуття, ніби  от-от втрачу свідомість або повільно розчиняюсь у повітрі. Така собі задавлена паніка. Насправді хочеться панікувати, кричати і волати про поміч, але на свідомому рівні розумієш, що це не дасть результатів, тому давиш у собі щось, бо то є на краще. Не можу розбити це почуття на дрібніші, а тому не можу виявити причини. Проте, найбільш вірогідним здається їбучий мороз, що стоїть на дворі, а відповідно в моїй дешевій та погано опалюваній кімнаті, уже понад 4 місяці; хуртовина, що розігралася за вікном, немов сьогодні тільки середина грудня; відчуття безкорисності та малої значимості у цьому світі, де таких як я ще 7 мільярдів; безпросвітність найближчого майбутнього, відсутність планів чи перспектив, чи бажань; відчуття таке, ніби мене потайки хтось труїть.

Набридла одноманітна їжа, хочу чогось молочного чи апельсина, чи шоколаду, чи молочного шоколаду з апельсиновим джемом. Бісять усі ці люди, що ходять по квартирі. Здається, що вони хочуть мене вижити. Бісить те, як на кухні смердить димом з балкону, а на мікрохвильовці лежить три пачки цигарок, 50% площі яких закрито чорною стрічкою з написом "Куріння вбиває" з однієї та "Куріння викликає емфізему та рак легенів" з іншої. Нащо взагалі їх такі купувати? Навіть смачний сирковий суп не допомагає. І в універ сьогодні не пішов. Не знаю чому - першу пару проспав, на другу не встигав зібратись, а лише на третю йти не мало сенсу. Курсову як так ще й не здав, а завтра між тим субота вже. До понеділка навряд чи встигну доробити. Коротше кажучи, для себе я визначив, що в мене депресія. При чому уже кілька місяців. Не сильна, але таки є і мені терміново треба змінити щось, але робити це чомусь дуже не хочеться і лінь, коротше.

UPD: Пішов на кухню вимити після себе посуд. Тамтешня компанія сидить, бухає і кричить на 3-річну дитину, за те що він не доїв після себе, кричать матом і думають, що виховують його. Мати захищається і кричить на них у відповідь. Це не моя справа, але дитині вже скоро 4 роки, вона не вміє рахувати, не називає кольори, всім на неї насрати. Все що він може тут чути - це лише обурення з приводу його неуцтва, матюки та погану музику. А потім ми дивуємось, чому у світі так багато бидла. Вся справа у тому, що хлопчик допитливий та невибагливий. Якось ми з ним спілкувались півгодини, я розповів йому про сніг і чому він падає, про автобуси і водіїв, а ще про море, показав йому різні речі, а потім ми виглядали з вікна на машини, що їхали по новому шосе. Потім на нього накричали, бо він типу "діставав мене", а ще бо з вікна дує.