Public Relations.

Я тут подумав, що наше їбуче покоління зовсім не вміє спілкуватись у громадському транспорті. Їдеш в метро, а навкруги лише понурені обличчя молодих людей і з таким самим настроєм купка стариків, що дивляться на хлопчаків і дівчаток, які в свою чергу втикають у планшети, стільникові, плеєри чи, навіть, книжки. По дорозі з Вокзальної у вагоні сиділа така похмура бабця, вона з-під лоба дивилась на усіх стоячих і сидячих, а потім крадькома читала журнал жінки, що сиділа поряд. На Святошині я помітив, що вони з тією жіночкою вже сміються, а на Житомирській вона подарувала їй свій журнал і вийшла. До Академмістечка бабуся вже сиділа з таким ейфорійним виразом обличчя, наче пригадувала ту жіночку, що тільки-но звернула на неї увагу.

Уся справа в тому, що в транспорті ми знаходимося так близько один до одного, часто просто тіснимося, але навіть тактильні контакти ігноруємо. Комунікація не відбувається, тому, мабуть, після тисняви і почуваєш себе зґвалтованим. Звичайно, не з усіма людьми в транспорті хочеться спілкуватись, але погодьтесь, що чи не кожен раз є у вагоні метро людина, яка сидить з таким сумним виглядом, що хочеться просто підійти і запитатися в неї "Що сталося?"; або підійти і поцікавитися чи гарну книжку хтось читає, або скільки коштує скрипка, що лежить у неї у чохлі. Коротше кажучи, так прості людські сентименти, чи краще - цікавість. Але ж ні - на тебе дивитимуться як на шаленого. Відчепися, стерво, ти мене напружуєш.