Вчорашній пост.

Жінки з білосніжною шкірою, із розкішним золотавим волоссям співають. Кришталевий голос дзвенить так широко у стінах і у людях, немов все навкруги зроблено з найпрозорішого скла. Піаніно ніжно акомпанує, здається, композиція нагадує щойно розквітнувши й рожевий тюльпан, що у променях світанкового сонця сяє купою крапель роси, переливається, точно усіяний алмазною пилюкою. А спів тим часом сіється далі і далі, густішає, сильнішає, сповнюється нових барв, стає таким потужним, що міг би розірвати цілу планету. Люди встають. Люди плескають. Люди плачуть. Люди слабкі. Люди натхненні. Люди покірні.

Пишу пост у ворді, це нагадує старі добрі часи, коли я так сам о сидів, маючи лиш Інтернет з погодинною оплатою, і писав свою першу книжку. Її довелося знищити через реінсталяцію Windows XP. Пам’ятаю, що то було справжньою трагедією. З тих пір не можу завершити жодної. Навіть осінню закинув на третій частині. Думаю, я неспроможній на це, і бажаю чути слова втіхи та співчуття. Негайно.