Кришталеві замки.

Сука. Як же заїбало. Чому не можна завжди робити те, що хочеш? Почуваю себе малою дитиною, якою забороняють гратись у піску, щоб не замурзатись. Чому я такий клятий паразит? Приссатись до якогось величезного організму б, для симбіозу. Я допомагатиму йому, а він мені. I'm a plague. Я чума. Я носій хвороб і нещасть, люди тікають від мене. Я алегорія. Я метафора. Я голограма. Чому я маю туди йти? Завтра і післязавтра? Чому я не можу змусити себе вчитись там? Чому я такий нетерплячий, бля? Не можу взятись і просто робити весь час. Ніяких фарб. Один колір і повне нерозуміння. Чому надворі такий білий сніг? А абрикоси існують тільки в уяві. Помаранчевий цього року не у моді. 

Згадую позаминулий рік. Я був таким молодцем і всі просто пишались мною. Тепер, здається, всі мене ненавидять, світ мене ненавидить. Величезна істота. Куля-гігант, трохи сплюснута на полюсах, несеться у просторі зі швидкістю 30 тисяч кілометрів за секунду, повна ненависті і страху маленьких істот, що мріють про полонити Космос. Малі думки складаються в глобальні проблеми. Великі держави глитають малі, ховаючись за "економічним вирівнюванням" і "культурним обміном", віртуальні мільярдні грошові потоки, йдуть у тиражування Хастлера, а потім назад до власника. Мені просто цікаво через скільки років цей світ перестане гратись у багатих і бідних, а зрозуміє, що краще всім бути середняками? Якщо чесно, все більше вірю в ідею комунізму; можливо Сталін був не таким жорстоким, як сьогоднішні демократи. Якщо перший душив живих, то останні душать ще до зародження. Я обожнюю цю країну і цих людей, але ненавиджу апарат. Можливо, десь є місце краще? Де я зможу не ненавидіти себе і всіх за те, що маю підкорятись правилам? Чи є взагалі варіанти, в яких можна відчувати абсолютне щастя? 

Скільки надзвичайних цивілізацій, обрядів, звичаїв, історій, життєвих устроїв, архітектурних надбань зникло через те, що люди з одних країн бачили людей з інших. Війна, мор, біологічна зброя, чи так це потрібно насправді? Синтез - жорстока штука, діти. Де я? Де ми? І чи не застрягнемо ми завтра по ту сторону величезного сита, лишившись тільки у власних звуках, що їх можна почути в найвіддаленіших закутках космосу. Десь там, можливо, мій чи ваш перший крик, перший сміх і плач матерів, що чують перші слова своїх дітей, або ваші гіркі схлипи колись на самоті, чи сотні привітань різних людей, чи свист зимового вітру об шибки. А тут і зараз у ефірі густиною 0,9 грамів на кубічний сантиметр ми існуємо і ми нещасні, а звуки просто звучать і минають; нескінченний світ стає скінченним. Здається, що коли люди почнуть використовувати свій мозок на 100%, вони просто самознищаться.