Пан ніхто.

Направду, іноді хочеться ось так просто заревіти на весь світ. Затопити його своїм гнівом та втомою, утекти, прокинутись від цього жаху. Я не дуже турбуюсь про пари, не дуже переживаю, що чогось не здам, але є щось незриме, що висить на мені майже смертельно тяжким вантажем, щось, що винищує мене зсередини, такими дрібними порізами десь усередині; підвішує ідеально блискучий маятник десь між легенями і розгойдує його щодень сильніше.