Пам'ять. Пам'ятник. Могила.

Пам'ятаю, як ще давно я писав дуже красиво і вірив у щось високе. Мистецтво - твоє все. Ти утопаєш в надії і любові до світу. Просто живеш і дихаєш соковитим від запахів акацій повітрям, геніальні метафори, вдалі оксюморони, незвичні інверсії, літоти і звуки пташиних співів. Кохаєш самого себе, кохаєш все навколо, виплекаєш слова і думки, виливаєш їх поетичною рікою кудись вверх, і хаотично прагнеш встигнути вхопитись за натхнення, щоб вкарбувати його на шматочку паперу.

Два чи три роки тільки і ти сприймаєш це з відразою. Все з відразою сприймаєш. Наче не було ні птах, ні акацій. Просто ідеш по вулиці в прострації. Поправляєш рукава час від часу, і думаєш, що хочеш здохнути. Або щоб всі навколо здохли.

Ти ж не можеш постаріти за 3 роки, правильно? Ззовні принаймні. З середини можеш і на сотню постаритись.

Прошу трохи поваги, пам'яті і часу. Уривки.

...Завивом бурунчастим шепче гілля,

Зове в померклу, знімлену блакить.

Останнім подихом понівечені крила

Злітають в вись, в метеликову мить.

Туди, гуаші де сліди розмиті

Втопають білим пухом у склепінні;

Туди, де пишні хмари-моноліти

Завмерли перед богом в поклонінні...

("Хмари", 14.01.10)

...Він бездумно дивився увись, до небес,

Що схопились кільцем сіро-білих печальних історій.

Він пустими очима взирав, мов шукав невідомих чудес,

Та стрічав тільки ріки облудних, негідних агоній.

Він... Вона... Тільки двоє на цілому світі.

Хоч між ними застигла сіра бетонна стіна,

Хоч обоє замерли живими в холоднім граніті,

Та з любов'ю безсмертям в серцях – тільки він і вона...

("Навіяне дощем", 21.06.10)

Акацій силуети заплутаві

Рожеве небо вкутали. Боюсь,

Що день минає, і уже чомусь

Ховає сонце промені яскраві.

Перисті хмари – з чорного у біле –

Стрічками вкрили мертві небеса.

Минають дні, минають чудеса...

І замерзають янголові крила.

...

Яких створить життя ще аплікацій?

Якими стануть ясні небеса?

Минають дні, минають й чудеса,

І силуети плутаних акацій...

(***, 14.04.10)

Весна прийшла – все розцвіло одразу.

Крадеться тихо крізь шибки квартир

Любові запах, що відроджує пустир

І перетворює у живлячу оазу.

Під кроєм рік розверзнулась земля,

Оголюючи ще зимові рани.

Твої очей незвідані тумани

І усмішка безмежна – теж твоя...

("Отруєний мозок", 05.03.10)

Життя здавалось надто ідеальним:

Думок не сказаних затихле відлуння,

Сніжинок танучих на віях слід останній,

Розмови проти ночі й до рання.

Дует хотіли – я ж лишився соло, –

На жаль, реальність не сприймає мрій.

Снування – це лише фатальне коло,

Фаланга з монохромних кольорів.

Заплетені в вузли думки фрактальні,

Що сплутали разом – і ти, і я.

Життя здавалось надто ідеальним,

Щоб називати казку цю життям...

(***, 17.02.10)

І читаючи більше, побачив градієнт, перепад, коли мене мабуть і переломило:

Танець у пітьмі, вертеп химерний.

Померли ляльки, задушені нитками.

Судоми серця, біль полімерний.

Тануть сни фрактальними витками.

Істерика тиші, гнилість душі

З розуму зводять людей заблукалих.

Філософія світу руйнує рушій.

Філософія істини благословить лукавих.

Світ-самовбивця, зібравши сумління,

Створив апарат убивства – дитину.

Ідеальна смерть: від свого творіння.

Зрада – головний атрибут людини.

(***, 15.09.11)

В очі вдивляється і просить душу,

Мерехтить вогнями знищених надій

Портрет здичавілий від чуттєвих зрушень,

Повільно умирає від думок і дій.

Він останні подихи безсило хапає,

У тишу викрикує фрази прощальні.

Ніколи не було, не буде, немає.

Ніколи. Нічого. Пустоти брутальні.

Він не здатен відчути ні сум, ні страждання,

Ні радість, ні страх, ні біль, ні ненависть...

Зморений до останньої краплі скитанням,

Він не хоче, не може вже сприймати реальність.

Захований, затуманений склом запітнілим,

Він востаннє і вперше в житті бачить світло.

Споглядає, як лампа згасає в плафоні красиво,

Закритий для себе, закритий для світу.

Йому бути у темряві стін так спокійно.

Йому боляче бачити до себе подібних.

Йому спати в обіймах ковдри надійно.

Йому треба бажання для того, щоб жити...

("Без бажання", 23.09.11)

Така от казочка на ніч. Не можу ніде знайти останнього вірша. Але він точно має десь бути. Маю надію.