Фетіши того і цього.

Як завжди вічна проблема батьків і дітей зводить обидва покоління з розуму.

<< Так жити не можна!" - "Як жити?" - "Ось так" >>

Ноут - зло, алкоголь - зло, весь світ проти тебе, а ти ніколи не навчишся жити. А що значить навчишся жити? Не довіряти? Не бути м'якошкірим? Чи просто не пробухати при нагоді весь статок? Дилема світового масштабу: вони не розуміють нас, а ми їх.

Мені 18 років, здавалось би проблема має сама собою зникнути, але вона лишиться на все життя. Ти занадто багато сидиш вдома, ти занадто довго гуляєш, що буде коли нас не стане? Слабкість, несила, крихкість позиції, безхарактерність і атрофія мозку від щоденного базару. Вбийте мене хто раніше.

<< "Ваше покоління все таке і це неправильно" - 

"Чому?" - "Бо так жити не можна!" >>

Нав'язується більш ніж логічний висновок: якщо наше покоління все таке, то варто вважати це нормальним. Ні?! У них завжди "ні"! вони хочуть, щоб ми прожили їх життя, щоб прожили краще за їх життя. У цьому вся проблема. Вони бояться відпускати своїх дітей у світ, думаючи, що крім них у їхніх чад нікого немає.

Їхня епоха диктує їм обачність у всьому, розумні трати, роботу на держустанові, стабільну і без перспективи, недовіру, інститут сім'ї, віру у збагачення.

Наша епоха диктує нам природну неприродність, комп'ютеризацію, соціальні мережі, крах інституту сім'ї, свободу пласкої думки, масову культуру, фіктивне багатство, вибір смерті.

Вся справа в тому, що моє покоління готове на радикальні кроки, на які не наважується старше: розпродаж, звільнення за вимогою, самогубство, переїзд, зміна країни, гомосексуалізм, креативна професія, бездітність, заробіток на грі на цеглинах тощо.

Господи, та як ми взагалі можемо розумітись?!