Вапнякові думки.

Не вірю, що в усій цій навчальній рутині я знайшов час для запису. Зовсім вже забив на блоґ. Мене переповнює фрустрація (таке вже попсове слово) і розчарування, бо треба терміново все доздавати, а часу ні на що не маю. Точніше маю, але просто вже набридло це гидотне навчання, яке нічого не дає, а тільки забирає такий цінний час. Постійно гонишся не відомо за чим, а нічого в заміну не отримуєш. Брак стимулів - як помічав, здається, Беґбередер, та точно не пам'ятаю хто. Від слів про економіку та фінсистему, кризи, навіть назв валют уже буквально нудить: так приємно іноді ввімкнути радіо та слухати передачу про якусь картинну галерею чи чудеса світу, місця, які навряд чи колись побачу.

Надбридлі одні й ті самі обличчя щодня. Набридло багато чого, і я практично щоденно повторюю як важко вчити із року в рік одне й те саме, а в кінці отримувати нульові знання. Скажете мені: "Сам винен"? "Йдіть на хуй" - одповім я вам. Хочеться відпочити десь у місці, де не буде нікого, окрім якоїсь теоретичними людьми, з котрими можна лишатись повністю собою. Дуже хочеться побувати у безлюдному місці, просто валяючись під сонцем (не важливо де - на пляжі, у полі, у парку) і, скидаючи всі турботи десь у повітря, розчинитися у власному світі.

Дочитав оповідання "Сон" Коцюбинського - заздрю гг за його барвисті сновидіння, які він розказував жінці. Кінцівка розчарувала, адже зазвичай люди просто замовчують навіть такі речі; але це ж український імпресіонізм, початок ХХ століття і все таке. Тоді мріяли про душу та кохання, ідеали і сперечались про мистецтво.