Вирок.

Іноді мені здається, що всі люди помирають. Спочатку вони народжуються, виростають, а потім зупиняються і починають повільно помирати. Повільною і сповненою муки смертю, такою плавною, без жодного обриву, без жодної загостринки, жодної колючки, скабки, занози. Плавніша від синусоїди і від кубічної параболи. Іноді мені здається, що ми всі приречені. Я настільки прозоро бачу наш сенс, наше призначення, наш шлях як у світі з богом, так і у світі без нього... Наша найвища ціль - наша найнижча ціль. Така гігантська утома іноді навалюється, наче витягли усі органи, вирвали усі суглоби, а потім запхнули абияк. І ти сидиш один у собі і поза собою, дихаєш чи то шлунком, чи то серцем, пітнієш сечею; купаєшся у всьому цьому багні, що сам і заклав під собою.

Люди не люблять людей. Нас так багато, що, якби кожен любив кожного, цей світ нахер би розірвався од тої любові. Аби ми один одного любили, ми не вижили б, здохли б десь у палеоліті. Земля вже висохла, зелень пробивається так повільно, ніби теж тягне твій час, ніби порушує твою концепцію. Затяжна зима відступає. Я тебе ненавиджу, сволота, ти зіпсувала моє життя. Я кричу і співаю. Я втомлений від себе. Я не відчуваю більше насолоди. Відчуття, наче все уже скуштував і нічого не лишилося. Ти у багні, чуваче, мостися собі там, сидіти ще довго.