Емісія.

Якось сумно, чи що... Здається, ніби я повільно падаю вниз кудись. І це нічим не зупинити, немає ніяких засобів, щоб щось зробити з цим, прискорити чи сповільнити. Моя воля схоплена в кулак чимось сильнішим од мене; моє життя - чорна площина із вкрапленнями білих плям,я ображаюсь і серджусь на себе. Мене двоє, мене четверо. Я розхитався, наче тонке деревце під ураганом, ледве стримуюсь від того щоб зірватись. А ви такі безпощадні. Чому ви так мало щадите? Немов виживаєте, древні інстинкти диктують вам прибирати всі перепони зі свого життя.

Просто цікаво чи багато людей так само страждають від факту існування, цієї беззмістовності, марно витраченого часу і т.п.?

Чому мене не забрали у Гоґвартс, коли мені було одинадцять?