Глибини.

Коли я дивлюся першу частину екранізації трилогії Толкієна. Коли перші звуки торкаються моїх вух ніжною сопілкою, мене наче провалює глибоко в дитинство; я розчиняюся в повітрі і стаю частиною навіть не тієї казки, а ніби домашнього затишку. Відчуття, наче всередині хтось шалений підпалює тисячі феєрверків, і вони різними кольорами зриваються і вибухають так гучно, що закладає вуха і трохи лоскотно.

Я роблю абзац, тільки бо мені стало моторошно, мов я - велика дитина. Такий ще незрілий зовсім, навіщо мене кидати назад в клятий Ірпінь. Я ж так сильно його не люблю. Там у квартирі холодно, й ніхто не запропонує чаю з печивом, немає таких пухнастих ласкавих котів (правда є нахабне кициня, але воно ж не моє, і дочка хазяйки ревнує, мабуть).  Там всі мої друзі радіють універу, й вічно метушня якась, до якої мені діла немає. Усі вічно шукають наживи. Одногрупники горлянки готові один одному перегризти за стипендію, дівчатка шаленіють і бігають навколо заможних хлопчиків, які вишивають по коридорам у шикарних костюмах від Вороніна чи Кардена, хз. Хазяїни мусять терпіти студентів і курсантів, явно цього не приховуючи; а молодь відповідно терпіти не може своїх хазяїв. І чого все в тому місті крутиться на взаємній ненависті?

А я тим часом хочу пригод і побачити різдвяних ельфів. І здається починаю розуміти Льоліка (хлопця, який жив з нами на першому курсі, насправді, Славка), чому від був такий сумний по вечорах, і як очі його горіли, коли до рук потрапляла якась цікава книга чи банально цікава людина. Він міг годинами говорити, а коли мовчав, ставав таким, як лялька; вислухував тебе до останнього слова й потім коментував. Як же йому було нудно. І боляче бачити, що немає у світі гоблінів та гномів.

Щось забагато сентиментів останнім часом. Лишилось лиш перечитати Квітку-Основ'яненка чи Самчука і можна остаточно збожеволіти вже.