Constanta.

Не можу не помітити, що це вже 102 запис у моєму блозі, з чим себе поздоровляю. Друге саме хотів занотувати, що якось все стало важко. Я приїхав додому, і думав тут все інакше. Так, інакше, але так само важко. Батьки із шкури лізуть аби забезпечити мені освіту. Освіту, яку я ненавиджу, в універі, у якому мені гидко бути навіть присутнім. Мені соромно перед ними за мій вибір; за те, що я непевен чого хочу, і що буде у мене колись за кілька років. І я вже не дитина, з цим треба миритися, я вже можу щомісяця купувати нові шмотки, економити батьківські гроші, готувати собі їсти й ходити самотужки в лікарню. Але, я тут читаю "Поттера", і мені аж серце крається від тих відчуттів, що наче оживають перед очима, коли я ще в років 13-14 так само валявся пізно ввечері у ліжку з тією книгою  і цей аромат...

Коротше, у всіх моїх однолітків починаються реальні проблеми. Нас наче стикають з ними навмисне, тільки вирішимо одну, як з'являється інша, навіть не у навчанні, у житті. А ми ще такі тендітні, чи то виховані такими, раніше ж бо у 19 років вже воювали. А я не можу знайти свою константу. Сука, де ти є?!