Трагікомедії.

Які різкі перепади. Живу, бля, з одними кретинами, навкруги одні кретини, з півночі, півдня, заходу і сходу. Здається, що я намагаюсь їх терпіти вже цілу вічність, іноді просто не вистачає сил, тоді я починаю кричати і ніщо не може спинити, хіба що гігантський динозавр, чи торнадо, чи катапульта, яка в хуй рознесе цю квартиру і розмаже наші мізки о цеглу і бетон. Шикарний буде бах, шуму, купи людей, котрі прагнуть глянути на наші понівечені тіла, чи може те, що від них лишилось. Я цього не хочу, але воно у моїй хворій голові таке малює, це неминуче станеться, принаймні там, якщо негайно що-небудь не зробити.

Сьогодні мені прислали посилку, вони вже не так мене радують, як раніше, принаймні не зараз (бо зранку і до вечора я слухав плітки жінок в цій квартирі про якісь бійки; слухав ниття і тонни бруду, які вони так людять зливати одна одній). Чого мені не йметься. А потім це стерво висмикнуло з розетки мій комп. А я ненавиджу, коли хто-небудь торкається його без дозволу. Тим більше велике незрозуміле стерво. Чи не занадто я злий? Тепер я картаю себе, за те що не "люблю ближнього свого". А-а-а-а! Як же хочеться кричати, щоб аж голос заскрипів і зламався, вилетів з горлянки і тонкою пластиною вібруючого срібла полетів кудись ген-ген у ліси. Гамбургери і чоловіча компанія з пивом мене б зараз влаштували як ніколи.

До речі, гляньте це; почав дуже ненавидіти американців, смітник, а не народ; здається, я би не вижив у всьому тому офіціозі і позивах у суд за "применшення гідності", "утиски віросповідання" та "неповної задоволеності купленим товаром". Особливо після сьогоднішнього перегляду "Воруши звилинами", який позиціює себе як комедія: окрім голих чоловічих сідниць та "закрученого" сюжету нічого з гумору ви там  не побачите. Раджу, щоб вмерти з нудьги.