Емітент катастроф.

Люди так дивно дивляться на мене. Коли мене бачать вони підводять брови, оцінюють, можуть час від часу щось сказати: прошепотіти, промовити чи викрикнути. Я скажу вам чесно - мені насрати. Можливо, коли мені було п'ятнадцять це ображало, але зараз все зовсім не так. Просто помітив цю закономірність. Здається, що вони вважають мене дикуном чи що, може, через моє нечепурне пальто чи давно нестрижене волосся, чи неголеність, чи одяг, чи погляд. Я іду в університет однією людиною, а приходжу іншою, до ночі стаю третьою. Це деструкція, як в біології. Думав, що прихід весни владнає мої проблеми, але тоді б це означало, що вони існують поза мною. Експеримент підтвердив протилежне - вони в мені, я - мої проблеми і запитання, без них не існує моєї індивідуальності, і це насправді дуже сумно.

Кіт бігає по кімнаті, здається йому хочеться трохи розвеселити мене. Він не кусається: просто вистрибує то на підвіконня, то на стіл, то на ліжко, то на тумби, а тільки я хочу взяти його - тікає на інше місце. І так, я досі ігнорую його стать, все одно його каструють, тому я дав йому таке двостатеве ім'я - Скретч. Хоча це скоріше прізвище, бо звати його таки Монана (для тих кому не подобається прізвище). Хазяї кличуть її Матрьона (типу, похідна від Маруся), але це ідіотизм, погодьтесь.

Про речі реальніші - сьогодні пиво на зорі відмінилося, тому що в паркові, прямо над амфітеатром, стояв старезний автомобіль, в якому здоровий мужик цілував якусь бабінь під відстійну музик, що лунала з колонок у багажнику. Така от романтика. Тому я знайшов геніальне рішення: купив пива, вийшов на балкон зі стільцем та спостерігаю за заходом сонця. Ой, здається, я пропускаю найцікавіше, бувайте.